Міжконтинентальний вузол

— Шеф, а чому вас так понизили? Пробачте… що питаю про це… Якщо вам неприємно, не відповідайте… Я, чесно кажучи, щасливий, що мені судилося бути під вашою рукою, про кращого шефа й мріяти не можна… Але ж вас ладили на керівника кримінальної поліції країни, а заслали в Західний Берлін. Чому?

Граузе, пожувавши губами, вони в нього були розмиті, трохи вивернуті, як у Луї Армстронга, пильно глянув на Курта, а потім усміхнувся:

— Будь-яку людину можна взяти на жадності, страх й честолюбстві, Курт. Точно кажу, не здумай сперечатися… Ось ти мене й хочеш узяти на честолюбстві. А я думаю: а чого б і не піддатися?! Я піду, хто знатиме, чом мене вдарили лобом об стіл? Ти пригадуєш оте свинств коли терористи повбивали на Олімпіаді в Мюнхені ізраїльських спортсменів?

— Звичайно, пригадую.

— А хто почав розкручувати цю справу?

— Не знаю.

— Я, — тихо сказав Граузе. — Твій покірний слуга. Я тоді був шефом кримінальної поліції у тому районі Курт, я перший приїхав на місце бойні… І почав копати Вийшов на одного з терористів… І одержав інформацію, що він двічі — напередодні злочину — контактував з якимось Ахмедом. А цей Ахмед був такий Ахмед, як ти, — прем'єр-міністр Накасоне. Він — зв'язковий ізраїльської розвідки… Кому була вигідна різанина в Мюнхені? Палестинцям? Так їх же після цього назвали гітлерівцями, бузувірами… А Ізраїль дістав вінок страждальця і нові асигнування на зброю для захисту від терористів. От я й висунув версію: а чи не є ця бійня справжнісінькою комбінацією? Ні, ні, не уряду, звичайно, ті й знати про це не мали права, а якогось ловкача з їхньої секретної служби?! Адже в надрах секретних служб таке затівається, Курт, про що й сам бог сном-духом не чув; ініціатива честолюбців — страшна річ, скажу тобі… Ну, от… І потяг мене лихий за язик, старого дурня… Правда, тоді я був молодим дурнем…

— Те, що ви мені розповіли, дивовижно! Чому про це ніхто нічого не знає?

— Бо, як я тобі тільки-но сказав, людину можна зламати на честолюбстві, — що ти і вчинив зараз, — Граузе посміхнувся. — А ще на страху й жадності… На двох цих останніх іпостасях мене тоді й зламали. Саме так, зламали, Курт. Я зламана людина, тому добрий і совісний, молодих підтримую, інакше мусив би вам шиї перегризти, щоб зберегти ореол власної значимості в справі розшуку… Мені тоді сказали, що» я антисеміт, брудний антисеміт, випещений «гітлерюгенд». Я відповів, що мене в «гітлерюгенд» на гарматний постріл не підпускали, бо мати в мене єврейка. По крові… За паспортом вона була лютеранкою, а все одно спалили в Равенсбрюку… Я дивом уцілів: жив у батькового брата… Це й урятувало… А мені сказали, що дід Гейдріха був євреєм, та це не завадило його онукові стати антисемітським бузувіром, — це, мовляв, питання ідеології, а не крові… Я заперечив, сказавши, що Гіммлер санкціонував убивство Гейдріха, дізнавшись, що той на осьмушку єврей, що для гітлерів це було питання саме крові, зі мною змушені були погодитись, але натякнули, що має бути реорганізація, і я можу лишитися без роботи…. А що я вмію робити, крім одного, — ловити бандитів? Отож-то й воно — нічого більше не вмію, Курт… Ну, я й замовк. А потім мене зовсім затерли.

— Як звуть людину, котра контактувала з цим Ахмедом?

Граузе похитав головою:

— Хочеш прийняти естафету? Похвально, молодець, тільки послухай доброї поради і не тягай під пахвою цієї дурепи… Бандита ловлять головою, а не зброєю… А ти молодець, Курт, сміливий хлопець. Ти хочеш-таки покопатися в тій справі?

— Звичайно.

— Молодець, — повторив Граузе. — Недаремно ти мені подобаєшся. Тільки ту людину пристрелили, Курт. Через день після того, як я доповів про свою версію начальству…

… До кабінету зазирнув черговий (Граузе тримав тільки один телефонний апарат для зв'язку з найсерйознішою агентурою, всі інші перевів на чергову частину, нехай туди дзвонять, якщо загубився собака чи вночі на горищі чути стогін):

— Інспекторе, на пустирі біля Баурштрасе щойно була стрілянина, наші машини вже виїхали, хочете поглянути, що там сталося?

— Це на кордоні?

— Так.

— Доведеться подивитися, а то газетярі потім замордують, звинуватять у політичній бездіяльності… Їдьмо, Курт, подивимось.

Журналісти вже були на місці; звичні спалахи бліців, мікрофони радіозаписувальної апаратури, які вони тичуть тобі прямо в рот, жадібний інтерес в очах; Граузе відмовився коментувати подію, бо не любив, коли його штовхали ногою під зад: аж надто тенденційні були документи, знайдені в кишенях убитих: один палестинець, а другий — сіцілієць, що приїхав до Західного Берліна після триденного — як свідчив штамп у паспорті — перебування в Софії.

У машині, коли поверталися в поліцію, Курт спитав:

— Шеф, а чому ж ви мовчали? Це ж факти. Тим паче, що в управлінні їм скажуть про все це сьогодні ввечері…

— Ну й нехай кажуть, відповів Граузе, смачно висякавшись. — Це їхня справа. А що вони скажуть їм про того третього, який сидів на горищі? Його ж не вбили? І він не вбивав нікого, — людей розстріляли в упор з машини… Подивимось, що покажуть відбитки пальців, взяті на горищі, недаремно ж я там повзав на животі…

«Витримка, будь вона тричі неладна, витримка й ще раз витримка!»

1

— Ти знав, що це скінчиться вбивством? — спитав Кузані, ховаючи в кишеню плівки, котрі передав у аеропорту Прошке; обличчя його стало землистим, зморшкуватим, умить постаріло — Ти знав про це заздалегідь, Дмитре?

— Ні, — відповів Степанов, відчуваючи всередині дрібне мерзлякувате тремтіння.

— Знав, — упевнено, з прикрістю сказав Кузані, — і втягнув мене в злочин… Але, на відміну від твоєї країни, де люди позбавлені права на слово, я, на щастя, живу у вільному суспільстві. І я розкажу про все, свідком чого став. Ми могли відвернути злочин. Я і ти! — Він зірвався на крик. — Але злочин здійснено! Який же я осел! Старий, довірливий осел!

— Стривай, — мовив Степанов, — ти даремно ображаєш мене…

— Осел, — повторив Кузані, скрушно похитавши сивою кудлатою головою. — Довірливий осел, вихований на догмах християнської доброти і віри в ближнього! Правду наші кажуть: з росіянами можна мати справу лише тоді, коли ти сильний і все знаєш наперед. Осел задумав фільм про наших чортів! Так, чорти, правильно, але ваші — страшніші! Тебе зґвалтували і розчавили! Ти маріонетка в чужих руках, ти… Ні, треба будувати ракети, треба бути сильним, не можна вірити жодному нашому слову! Господи, чому ж так пізно ти даєш прозріння?!

— Підожди, — тихо, насилу стримуючи себе, благав Степанов. — Ти сказав більше, ніж дозволено між вихованими людьми… Підожди… Дай мені відповісти… Я не знав, що, все скінчиться так, як скінчилося… Не знав, даю слово… Але я знаю: тобі готова віза, ти можеш летіти до Москви. Тобі обіцяно зустріч, котра, як мені сказали, все поставить на свої місця… Пиши й знімай усе, що хочеш, але, будь ласка, наберись терпіння й нічого не публікуй принаймні тиждень. Повторюю: віза чекає на тебе.

— Думаєш, що я поїду в країну, яка знала, що готується злочин і мовчала?! Думаєш, я говоритиму з твоїми костоломами? З тими, хто покриває терористів?!

— Якби вони покривали терористів, то хіба я звернувся б до тебе? Розповів би, що готується злочин? Пішов би з тобою до Прошке?! Вивів би тебе на ланцюг?! Посвятив би тебе в цю справу?! Якби ми покривали терористів, я не міг би сказати тобі цих слів!

— Я поки що повинен мовчати, віза чекає на мене. Ні, дорогий російський колего, ми вирішимо інакше! Ти нікуди звідси не поїдеш! Ясно? Увесь той час, поки я маю чогось чекати… А якщо ти втечеш, злякавшись, я все відкрию! Все! До найменших подробиць!

… Які «подробиці», подумав Степанов, про що ти, Юджин?

Матері лають своїх дітей за те, що ті занадто вірять людям. І моя старенька шкандибає зараз по своїй вулиці Вавілова, обмацуючи тротуар паличкою; катаракта, а оперуватися не хоче; як-не-як, сімдесят дев'ять… А Старий учив — з самого раннього дитинства — вірити, і він казав правду. Він казав правду майже завжди і практично в усьому. А мама — ні. Зараз я можу не погодитися з нею, старість — це беззахисність… Коли, звичайно, Старий — це не якийсь там Габсбург у парику, якого під тремтячі руки ведуть гади, готові стяти голову першій-ліпшій людині за вказівкою того, кого вони, заради особистої вигоди, домовилися вважати живим богом… А як мені було нелегко відстоювати себе перед мамою, коли я був маленький… Доктор Спок, доктор Спок… Комету Галлея будемо роздивлятися, до електрона підбираємось, а як виховувати дітей — досі не знаємо, бо це не покликання, а наука…