Страница 41 из 67
— О десятій його чекає Настя. Скільки часу туди їхати?
— П'ятнадцять хвилин..
— Добре, я в себе, на зв'язку, жду інформації…
Вийшовши від жінки, Кульков двері її квартири причинив обережно, до ліфта наблизився навшпиньки, натиснув на кнопку, витяг пачку «Салема», закурив, солодко затягся, і саме тоді Славін спустився з верхніх сходів на площадку.
— Униз?
— Так, — відповів Кульков.
— Я з вами. Можна?
— Ради бога.
Славін почухав кінчик носа, нахмурився:.
— Мені ваше обличчя страшенно знайоме…
— А мені ваше зовсім незнайоме, — відповів Кульков трохи роздратовано.
— Вас же Гена звуть? — спитав Славін, пропустивши його в ліфт.
Дверці зачинилися автоматично, Славін натиснув на кнопку першого поверху, кабіна плавно пішла вниз.
— Відрекомендуйтеся, будь ласка, — сказав Кульков, і в очах його щось раптом майнуло. — Я вас зовсім не пригадую.
— Може, я помиляюсь, — сказав Славін, посміхаючись. — Тільки мені здається, що це ви… Я з вами якось у преферанс грав… На Чорному морі… Років з двадцять тому, а може, й більше… Ви тоді були ще зовсім молоді…
— Цілком можливо, — погодився Кульков. — Для одних шахи, для других преферанс… Треті полюбляють більярд…
— Правильно, — сказав Славін. — Тільки одним преферанс на березі моря зійшов з рук, а інших затягали… Серед свідків у справі Пеньковського, здається, вас не було… А от я насилу викрутився…
— Ви мене з кимось сплутали, — спокійно сказав Кульков, але обличчя його почало спадати, — зразу, за одну лише мить щоки обвисли; шкіра пожовкла; вуха набрякли, відстовбурчились.
— Якщо ви не Гена, то, звичайно, я сплутав, — сказав Славін.
Ліфт, ледь здригнувшись, зупинився.
— Будь ласка, — трохи відкашлявшись, сказав Кульков, пропускаючи Славіна.
— Ні, будь ласка, ви, — Славін простяг руку, — я тут живу, а ви гість.
— Спасибі, — відповів Кульков; обличчя його пожовкло ще більше; ноги стали ватяними, він відчув, як дрібно тремтять коліна; але вийшов спокійно, з гідністю.
Славін одразу ж повернув у провулок; Кульков зупинив таксі.
— Ви можете повезти мене за місто? — спитав він шофера. — Я заплачу більше. Мені треба на дачу.
— Е, ні, — відповів таксист. — У мене зміна кінчається…
— Коли?
— Через годину двадцять…
— Ми встигнемо…
— Куди їхати?
— В Роздори, зовсім близько.
— Де це? По Мінському?
— По Успенці… Я заплачу вам, скільки скажете. Виручайте, товаришу…
— А потім куди?
— Ми повернемося в центр… Я живу в центрі, на Малій Бронній…
— Ну, а скільки покладете?
— Називайте ціну.
Таксист засміявся:
— Може, я півсотні скажу!
Кульков витяг із задньої кишені штанів гроші, дав шоферові:
— Спасибі, ви мене дуже виручили.
— Закурити у вас є? — спитав таксист.
Кульков оглянувся; машин не було; а що, коли той тип запам'ятав номер таксі? Ні, він же повернув за ріг; якби щось сталося, то за мною б ішла машина. А може, й дві. Це вдень можна не помітити, як за тобою стежать, а зараз будь-яку машину видно — фари. Заспокойся, сказав він сам собі; щастя, що це трапилося вночі; завтра мене вже не буде в Росії, аби тільки швидше виїхати за місто; додому заходити не можна; треба подзвонити дурепі; тільки придумати б щось путяще; придумаю…
Коли виїхали на Кунцевську дорогу, Кульков побачив у дзеркальці фари; здригнувся від жаху: попросив шофера пропустити, — засліплюють; їх різко обігнала чорна «Волга» з двома пасажирами; вікна відчинено, ввімкнено радіоприймач, передавали естрадний концерт, видно, їдуть у ресторан «Сосни».
На дачі він зразу ввімкнув світло, вийшов на город через чорний хід, підкрався до паркана, відкинув три листи шиферу, розгріб землю невеличкою сапою, вийняв з тайника цеглину, повернувся до кімнати, обережно відкрив звичайну вогнетривку цеглину, витяг звідти закордонний паспорт, пачку банкнотів — окремо долари, карбованці, марки НДР, — запхнув у кишеню маленькі вуса, які зразу ж змінять зовнішність, сховав у портфель окуляри в масивній роговій оправі; розбив ампулу з темною рідиною, накапав у каструлю, залив водою, старанно помив волосся, витер насухо, — через годину він стане зовсім сивий; помастив брови пальцем, змочивши його в тій же каструлі; решту вилив в унітаз, цеглину викинув у помийну яму, вимкнув світло й повернувся до машини.
— От і все, — сказав він, — їдемо до міста. Тільки не на Бронну…
— Ще кудись везти, чи що?! — обурився таксист. — Не можу, я ж сказав!
— Добре, пересадіть мене в місті на інше таксі.
— Це будь-ласка… В мене ж часу обмаль, — подобрішавши, пояснив водій, — нас, знаєте, як шпетять, коли запізнюємося?!
— Здогадуюсь.
Шофер пригальмував біля таксі, що стояло на Кутузовському проспекті.
— Спитайте, чи повезе? — порадив він. — Може, в нього теж перезмінка…
Молодий хлопець, що сидів за кермом, зразу погодився відвезти Кулькова в Шереметьєво, і, звичайно, спитав, чи заплатить пасажир за порожній рейс з аеропорту до центру.
… На Ленінградському проспекті Кульков попросив водія загальмувати біля кабінки телефону-автомата.
— У вас дрібні гроші є? — спитав він таксиста, вдаривши себе по кишенях. — Я… Мені потрібно по дві копійки…
— Багато?
— Три. А раптом автомат проковтне…
— Вам скільки разів треба дзвонити? — роздратовано запитав таксист. — Два чи три? Ковтає не ковтає, мене це не стосується…
— Три, три, господи! — сказав Кульков, усе ще відчуваючи, як його лихоманить. — Ось вам двадцять копійок, а мені дайте шість…
… Дружина вже спала, голос тривожний:
— Де ти, Геночко?! Я чекала тебе довго-довго й задрімала…
— Люба моя, я за містом, довелося спішно виїхати, чепе… Буду завтра вдень. Якщо подзвонить академік, скажи, що я в генерала, зв'яжуся з ним удень, нічого особливого, не лякай його і спи спокійно, моє сонечко…
— Справді нічого страшного не сталося?
— Справді, люба, я тобі сказав би… Цілую, моя радість…
Він став набирати другий номер — Роберта Юрса, два дзвінки по три гудки, сигнал тривоги; початок запасної операції «Ліберті», але йому не дали цього зробити: витягли з кабіни, зразу ж обмацали комірець сорочки, лацкани піджака, манжети, потім завернули руки за спину, він почув страшне, металеве клацання і тільки після цього побачив на зап'ястях наручники.
У таксі, на якому він їхав, його внесли, — ноги раптом немов одібрало, коліна наче вигнулися назад, здавалося, чашечки вискакують одна з одної…
… Той чоловік, що спускався з ним у ліфті, сидів біля водія, він обернувся до Кулькова, затисненого двома кремезними людьми, й посміхнувся:
— А ви кажете, що я вас з кимось сплутав, Гено… Ні з ким я вас не сплутав…
Кульков замотав головою, насилу проковтнув шорсткий клубок, що застряв у горлі, й сказав:
— Це якесь непорозуміння…
Славін зітхнув:
— Поки ми їдемо до нас, подумайте ось про що… Вас затримали за шпигунську діяльність… Це, сподіваюсь, ви зрозуміли? А коли не зрозуміли, то підполковник Гаврилов, — він кивнув на сусіда Кулькова, — пояснить вам, оперуючи статтями Карного кодексу…
— Ознайомтеся з постановою про арешт, яку санкціонував прокурор, — сказав Гаврилов.
— Ні, навіщо ж, — прошепотів Кульков, — я вам вірю.
Славін посміхнувся:
— На дачі ми вас, до речі, теж фотографували, коли ви паспорт з тайника брали… Перед вами стоїть дилема: або ви зараз же розповісте все, що маєте зробити для ЦРУ, — те, що ви вже зробили, ми знаємо; або завтра почнуться допити, й слідчі опрацьовуватимуть епізоди вашої справи, щоб передати до суду… Ви розумієте, що я кажу?
— Не дуже, — відповів Кульков, майже не відкриваючи рота, й повторив: — Сталось якесь непорозуміння…
— Годі вам, — зітхнув Славін. — Не ганьбіть себе. Пеньковський вас правильно вчив: програвати треба з гідністю.
Кульков похитав головою, підборіддя його тремтіло.
— Ні про яке шпигунство не може бути й мови… Після зустрічі з вами у ліфті я зрозумів: далі мовчати не можна… Я вирішив приїхати до вас і все чесно розповісти…