Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 11 из 74



— Сумочки, звичайно, немає? — спитав Костенко.

— Звісна річ, — зітхнув Глинський.

— Розмножте її фотографію — живої і вбитої — і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І — на бензоколонки… Так, так, — Костенко чомусь розсердився, — могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?

— Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…

— Там поряд є ресторан?

— Так. Я туди сам махну.

— Це безглуздо. Працює банда професіоналів, вони її поїли в іншому місці… А втім, для страховки покажіть, всяке буває…

…Вахтер у міністерстві досить ретельно вивчав пенсійну книжку Костенка, потім дзвонив кудись (відгороджений товстим склом, нічого не чути), після цього книжку повернув:

— Ви відставник… Не можемо пропустити… Треба, щоб перепустку спустили…

Костенко зайшов у кабіночку, де були внутрішні телефони, знайшов номер відділу рідкісних сплавів; відповіла секретарка, голосочок тоненький, дитячий.

— Я хотів би, сонечко, з вашим начальством порозмовляти…

— По-перше, я вам не сонечко, а по-друге, начальство зайняте.

Відбій. «Ми — «най-най»! Нація великої культури! Та ні в якому Таїланді не дозволять собі так поводитись в офісі».

Костенко набрав номер ще раз:

— Пробачте, я щойно дзвонив вам…

— Я вже сказала вам: іде нарада!

Відбій.

Костенко подзвонив у партком, пояснив. Пообіцяли спустити перепустку, чекав півгодини, подзвонив ще раз. Дівка розгнівалась:

— Ми — режимне міністерство! Сказала чекати — чекайте.

— Я чекати не буду, а поїду в Міністерство внутрішніх справ і подзвоню вашому міністру по «кремльовці»! А ви з парткому йдіть геть! Через таких, як ви, вішатимуть комуністів!

— Що, що?! Та ви…

Костенко люто кинув трубку на важіль, розпахнув двері ногою (ніякої вентиляції, весь укрився потом), пішов до виходу; день втрачено; це ж злочин; вирішив був подзвонити у перший відділ, але побоявся за серце: а що, коли й там такі ж держиморди?

Коло міліціонера (перший кордон) його окликнули:

— Де тут Костенко?

— Я.

— Перепустку замовляли?

— Так…

— Оформляйтесь…

Заступник начальника відділу рідкісних сплавів — високий, широкоплечий чоловік з негритянською чуприною, похмуро вислухавши Костенка, спитав:

— Аналіз проб у вас з собою?

Костенко простяг йому висновок НТВ.

Він уважно ознайомився з висновком, викликав секретарку (розчепурилося, стерво, звідки в гарненької дівки — якщо грим стерти — стільки холодного хамства?), попросив зробити дві копії й запросити товариша з першого відділу…

— Як мені вас величати? — спитав Костенко. — Ви не відрекомендувались.

— Ах, так, пробачте, товаришу Кузьменко, мене…

— Не Кузьменко, а Костенко, з вашого дозволу.

— Пробачте ще раз… Я Іван Спиридонович Назарян. Ви мене, скажу відверто, ошелешили вашою експертизою… Це ж стратегічна сировина особливого призначення… Ми обчисляємо її по грамах…

— Де видобуваєте?

— Я не можу відповісти на це запитання, скажу відверто… Секретні дані…

— Американці з розвідсупутників НАСА мають про це інформацію?

— Звичайно… Але навіщо нам самим підтверджувати їхні висновки?

— Ув’язнених на видобутку цього елемента використовують?

— Зараз прийде наш перший відділ, — Назарян відкинувся на спинку крісла, — з ним обговорите деталі, я згоден допомогти тільки технічними специфікаціями.



Співробітником першого відділу виявився зовсім ще молодий чоловік років тридцяти п’яти, веснянкуватий, одягнений аж надто шикарно, з доброю усмішкою — несподіваною й відкритою.

— Я — Ромашов Сергій Георгійович, — відрекомендувався він, — служба безпеки і таке інше.

— Костенко Влади…

— Знаю, знаю, Владиславе Романовичу… У зв’язку з чим ваших колег зацікавив наш метал?

— Він не колег зацікавив, а мене…

— Ви ж у відставці, як мені відомо… А справу про вбивство Яструба доручили вести капітану Строїлову… Вас затвердили позаштатним консультантом…

— Добре працюєте, — кинув Костенко. — Мене про це ще не сповістили… Звідки цей Строїлов?

— З академії, Владиславе Романовичу… З кафедри слідчої роботи.

— Треба розуміти так, що розмовляти ви маєте намір з ним? Консультант, та ще й позаштатний, вас не влаштовує?

— Ну чому ж… Ми згодні розмовляти з вами й відповісти на ті запитання, які входять у нашу компетенцію…

Хто ж мене так підцикнув, подумав Костенко, я ж у рапорті чорним по білому написав, що прошу дозволити мені довести до кінця припинену (не з моєї вини) роботу; справді, як скорпіони в банці…

— Тоді я викладу суть справи, а ви вже вирішите, чи маєте право мені відповідати, чи ні, згодні?

Назарян і особист кивнули одночасно, але Назарян мигцем глянув на великий годинник з вестмінстерським боєм, що стояв у кутку в кабінеті.

— Отже, вчора шилом чи, якщо хочете, штиком було вбито кіоскера Яструба, що має… мав виходи на того, хто контактує з якимсь американцем… Яструб сидів у одному таборі з супутником американця — відбував строк за садизм: до п’ятдесят третього був слідчим КДБ… Номер «Волги» використовували з чужої машини, відгвинчували викруткою, в ній також знайдено домішку вашого хитрого металу… Вночі вбито жінку, її ударили ребром долоні по шийних хребцях, а потім кинули під машину… У неї дома триває обшук, і я… точніше, керівництво групи… зорієнтували оперативних співробітників на пошук усіх металевих предметів — чи немає там якихось статуеток, ножичків чи виделочок з домішкою вашого металу. От, власне, і все.

— Що значить стара гвардія, — сказав особист. — Уся доповідь — дві хвилини.

— До поняття «стара гвардія» я здебільшого відношу Молотова чи Кагановича, — відрубав Костенко.

— Мерзотники, звичайно, але працювати все-таки вміли, цього не можна не визнати… Авіаційні заводи під час війни ставили за три місяці, — озвався Назарян.

— Тільки тому, — сказав Костенко, — що Байбаков вимолював у Берії додаткове харчування для каторжан, в основному політпрацівників ленінської пори… Будували, справді, швидко, але поховали там не менш як сто тисяч більшовиків…

Немовби намагаючись відійти від цієї теми, особисто спитав:

— У вас є оперативні дані на американця?

— Я допитував його свого часу…

— Ви ж не служили в Чека…

— Цей американець цікавив мене з вісімдесят першого… А втім, — відіграв Костенко, — він був росіянином, емігрував, ішов по моєму профілю, у справі «катал»; афери, але з виходом на мафію… Для вас, гадаю, він інтересу не становив… Інша справа — той, хто возив його на машині з фальшивими номерами до п’ятдесят третього, повторюю, був майором чи підполковником колишнього МДБ… Потім його судили й дали п’ятнадцять років…

— Прізвище?

Костенко всміхнувся, відповівши запитанням на запитання:

— Прізвище? Якби я знав усіх, хто сидів у Саблазі у справах Берії чи Абакумова, я назвав би прізвище…

— Ні фото, ні робота?

— Є фоторобот.

— Можна подивитися?

— Зайдіть до капітана Строїлова, він тепер шеф… Але по роботу його впізнав убитий, Михайло Яструб; кличка в цього садиста була Хрін.

— Можна познайомитися з вашою розробкою? — спитав Ромашов.

— До начальства звертайтесь…

— Ми дамо наш висновок про метал завтра надвечір. Згодні, Іване Спиридоновичу? — Ромашов обернувся до Назаряна.

— Не встигнемо. Днів через три. І крім того, нам потрібен цей самий штик… До завтра не встигнемо.

— Час втрачаємо, — сказав Костенко.

— Ми надішлемо відповідь завтра ввечері, — повторив Ромашов.

Дружньо розпрощавшись, уже біля дверей, Ромашов зупинив Костенка запитанням:

— Це допоможе розкриттю обставин вбивства Федорової, Владиславе Романовичу?

Костенко стримався, щоб не крутнутися на підборах, таким несподіваним було це запитання; поклав руку на мідну ручку масивних дверей і спитав:

— У вас було дуже мало часу, щоб дізнатися про мою причетність до розслідування вбивства Федорової…