Аукціон

14

— Насамперед, — вів тим часом далі Степанов, — я порекомендував би іноземцеві, який приїхав до Радянського Союзу, точно визначити, чого він хоче. Якщо він хоче мати витончений сервіс, йому треба тікати стрімголов додому; наш сервіс не нав’язливий; навіть дуже стриманий.

В залі засміялись.

— А коли ви хочете дізнатися щось про нашу культуру, та й не тільки про нашу, то я рекомендував би вам почати не з Третьяковської галереї і не з Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна, які загальновідомі, а з Театрального музею Бахрушина і з Бібліотеки іноземної літератури. Там ви зрозумієте багато з того, про що у вас зовсім не знають. І те й те — унікальне. Радив би також подивитися експозиції Історичного музею і Музею Сходу, це допоможе зрозуміти концепцію Росії. А ось запитання — про театри… Великий знають усі, але й крім Великого у Москві є що подивитися. Правда, мовний бар’єр утруднюватиме розуміння спектаклів, але це вже не наша провина, а ваша біда… У нас у Москві стільки середніх спеціальних шкіл, де діти вивчають вашу мову з другого класу, скільки в Англії і Америці — інститутів… Отже, хто кого хоче краще знати — очевидно. Ви — стримані в цьому бажанні, ми — відверто жадібні.

Годфрі трохи підвівся в кріслі, почувши якийсь шум нагорі, там, де був вхід, освітлений темно-червоними ліхтариками; одна з помічниць, зрозумівши його погляд, швидко піднялася нагору; туди ж, помітив Степанов, усе ще відповідаючи на запитання, підійшли інші дівчата, вся рать Годфрі; потім одна з них хутко збігла, Годфрі наблизився до краю сцени, схилився до неї, дівчина щось шепнула йому, він ледь нахилив голову, повернувся на місце і, обернувшись до Степанова, сперся підборіддям на кулак, усім своїм виглядом показуючи, з якою цікавістю він слухає виступ росіянина.

Коли Степанов почав зачитувати наступне запитання, Годфрі подався до нього ще ближче.

— Дім, прошу пробачення… Справа в тому, що привезли вечірній випуск газети… Я не знаю, хто це привіз і навіщо, але там хроніка, присвячена вашому перебуванню в Лондоні, просять роздати по рядах. Думаю, ми все-таки не перериватимемо розмови. Ті, хто хоче, поговорять з вами в холі, після виступу.

— Я вперше беру участь у шоу, — відповів Степанов, — отже, робіть, як у вас прийнято.

— Нехай роздадуть газети! — вигукнув по-російськи Гадилін.

Годфрі здивовано подивився на Степанова; той переклав; голос цього чоловіка здався йому знайомим.

— Будь ласка, якщо хочете висловитися, — сказав Годфрі в темряву, карбуючи кожну літеру, — напишіть своє побажання чи запитання на аркушах, які вам запропонують мої помічниці; певно, джентльмен запізнився, — звернувся він до Степанова, — і не чув мого пояснення про те, як проходитиме шоу.

— Нехай роздадуть, — неголосно мовив Степанов. — Це, мабуть, неспроста, що ж, нехай.

— Мені здається, це ви даремно.

— Тоді не треба.

Дівчата Годфрі працювали віртуозно — посмішка наліво, посмішка направо; деяке замішання, обертання, шепіт було погашено; довгонога американка в коротенькій спідничці принесла на сцену скриньку, наповнену папірцями з запитаннями.

— Вас добре експлуатують, Дім, — сказав Годфрі, швидко перебігаючи кореспонденцію. — Ми, капіталісти, марно часу не гаємо, якщо прийшли на свою роботу — працюйте! — І, відклавши три запитання, він подав решту Степанову.

— Що знають у Росії про західний живопис? — прочитав Степанов. — У нас є колекції, які не дуже поступаються тутешнім. У Ермітажі, наприклад, зали Матісса мені здаються найцікавішими в світі. У нас чудовий Пікассо; до речі, «Любителька абсенту» теж у Ермітажі. На жаль, з харківського музею нацисти викрали Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Гольбейна, Сіслея. Всього з України було вивезено триста тридцять тисяч творів культури.

В залі загомоніли.

— Так, так, я не обмовився, триста тридцять тисяч, — повторив Степанов. — Приблизно стільки ж викрадено в Білорусії та музеях Російської Федерації. Одним словом, наші люди знають про західний живопис значно більше, ніж у вас знають про наш.

Саме тоді ввійшов Ростопчин; ох, подумав Степанов, слава богу; я навіть боявся думати про те, що він не прийде; яке біле обличчя, майже крейдяне; видно, годився у перукарні, від них завжди виходиш білий, вони роблять масаж і компрес; а потім пудрять.

Він шепнув Годфрі:

— Прийшов Ростопчин.

Той ледь повернув голову, Ростопчина провели на залишене для нього місце в першому ряду. В правій руці він держав картину, в лівій — газету, яку передав француженці, шепнув їй щось на вухо, та кивнула, піднялася на сцену, дала Степанову вечірній випуск; він зразу ж побачив заголовок, фотографії, повернувся до Годфрі.

— Мабуть, хтось привіз сюди саме цей випуск. Не заважайте людям робити своє діло, нехай роздадуть, я — відповім.

— Пропаганда не пройде. Я вдарю вас перший.

Степанов посміхнувся.

— Але ж буває іноді правдива пропаганда, чи ні?

(Фол зняв телефонну трубку, тільки-но почув дзвінок.

— Ну? Почалося?

Але відповів не Джільберт, а жіночий голос:

— Пробачте, сер, вам надійшов пакет із Гамбурга. Прислати зараз, чи ви заберете, коли будете вечеряти?

— Пришліть, будь ласка.

Фол подивився на годинник; минуло сорок три хвилини; пора б. Закурив, жадібно затягся, подумавши, що сигарета краща за віскі; завтра піду в сауну, випарю всю нікотинову гидоту й замовлю масаж, на годину, не менше. Сегментальний, радикулітний, хребетний — все це дурниці, потрібен загальний, від голови до п’ят, добре, якби робила жінка: в Японії вони масажують надзвичайно.

Фол посміхнувся, згадавши, як він прилетів у Токіо; хлопець, чимось схожий на Джільберта, котрий представляв контору, запросив його в лазню; ви повинні знати, Джос, тут чудовий масаж, ніхто в світі вам такого не зробить; Джос купив талон на «масаж першого класу; «японський Джільберт» — він одержував удвічі більше, ніж Фол, Ленглі завжди економило на командировочних, зате людям із резидентур платило чималі гроші — замовив «екстра-клас»; до Фола вийшла чарівна японочка в бікіні, а до того цибатого Джільберта привели товстючого чоловіка з біцепсами; Фол упав на підлогу від сміху; воістину, бог карає скупість.

… Фол угадав дзвінок за мить до того, як він пролунав.

— Він прийшов, — сказав Джільберт.

— Починайте.

Фол поклав трубку, потягся з хрускотом; все, почалося; Джільберт запише те, що там відбувається; може бути істерика в Гадиліна — на мою користь; він не мій кадр, а Лейнза; нехай той і відмивається; я завжди казав, що ними треба керувати жорсткіше, перевіряти кожне слово; пускати боротьбу на самоплив — значить, зраджувати її. Бабські наскоки на Ради, зведення старих рахунків — це не метод; Москву треба без упину плутати; хвалити те, що хвалять вони, лаяти те, що там критикують; внесення сум’яття — запорука успіху. Концепція насильного повалення ладу — утопія; точно розроблений заклик до критики існуючого викличе там куди більший шок, ніж нападки з підворотні на все, що ними створено. А моє діло я все-таки доведу до кінця; альянс Ростопчина із Степановим буде зруйновано, неможливість дружнього діалогу буде доведено; ось як треба працювати. Повернення викраденого нацистами — фікція, ще одна операція, задумана площею Дзержинського; нехай відмиваються, якщо зможуть; ставлю дев’яносто дев’ять проти одного, що акції нашої «АСВ» попруть угору.)

Степанов дивився в темний зал, намагаючись побачити обличчя й зрозуміти, хто прийшов сюди для того, щоб зробити своє діло; але сутінки були особливі, розчиняли в собі людей; сиди на сцені в промені сліпучого прожектора й відповідай на запитання.

— Всі переглянули публікацію? — спитав Степанов.

По реакції зрозумів, що всі.

— Те, що тут надруковано, — правда. Дійсно, я схиляюся перед пам’яттю Че і пишаюся тим, що був з ним знайомий; дійсно, я захоплювався тим, що зробив для Панами генерал Омар Торріхос, і оплакував його загибель, дивну загибель, угодну його ворогам. Дійсно, я був з партизанами Лаосу і солдатами В’єтнаму під час війни. На жаль, я не захистив дисертації, тому в мене немає титула «доктора», але, як ви розумієте, тут мають на увазі Зорге, його називали «доктором». Може, ви пригадуєте фільм Іва Чампі «Хто ви, доктор Зорге?» про Зорге. Так от, все-таки називайте мене просто Степановим, а титул «доктор» залиште тим, хто готував цей випуск.