Аукціон

Ростопчин розгорнув її, одразу згадав матусю, бо листи були з «ятями», на товстому голубуватому папері і з тією орфографією, якою до кінця днів користувалася старенька, листуючись з друзями, котрі виїхали до Австралії.

XIII

«Любий друже, Якиме Васильовичу!

Ви чули новини про Верещагіна? Б’юсь об заклад, що не чули! А їх треба знати, бо вельми цікаві.

Коли Верещагін повернувся з Шипки і написав багато картин, придворний живописець Боголюбов запевнив його, що Великий Князь очевидно захоче купити для Государя весь Болгарський цикл. І справді, у готель до Верещагіна з’явився ад’ютант Цесаревича, запросив художника до Палацу, представитись. Той поїхав, чекав годину в приймальні, потім вийшов інший ад’ютант і сказав, що його Високість сьогодні не має часу, призначив інший день, а Верещагін зухвало посмів не з’явитися, сказавши привселюдно, що, видно, великої потреби в побаченні немає і що знайдуться охочі придбати його роботи крім таких важних осіб, та й чкурнув з Пітера! Он як?! Але й це не кінець! Боголюбов змусив-таки його послати Цесаревичу на суд картину, а той узяв та й сказав Верещагіну: мовляв, негоже, погано, не для Росії. Залишився рятівник Третьяков, але і той, оглянувши цикл, зауважив Верещагіну, що в полотнах мало жертв російського народу, мало подвигів військ і деяких окремих осіб… Йому теж нелегко, він знає, що, як та про кого говорять при Дворі, хочеш не хочеш, а підстроюйся! То Верещагін дав йому такого відкоша, що Третьяков аж зблід від образи.

«Чому він думає, — сказав Верещагін публічно, — що може давати мені такі поради?! Після останньої кумпанії переді мною стоїть жахлива примара війни, з якою, при всьому моєму бажанні боротися, боюсь, що не справлюсь».

І поїхав у Париж та Лондон, де його виставка прогриміла так, що про це зразу ж дізналися в Санкт-Петербурзі, пани з нашого посольства негайно ж дали знати Верещагіну, що йому дозволено вернісаж у північній столиці. Той, не гаючись, згорнув у Парижі свою виставку і миттю повернувся до Росії. Та, коли картини вже розвішали, конференц-секретар Імператорської Академії Ісєєв повідомив Верещагіна, що за вказівкою Його Імператорської Високості треба зняти пояснювальні написи, бо вони, мовляв, і без того жахливу картину війни роблять зовсім нестерпною, а це заважає патріотичному духу нації. Водночас йому сповістили, що Його Імператорська Величність зволив висловити бажання оглянути картини, для цього їх треба перенести в Зимовий палац. Здавалося б, прохання цілком делікатні, не мають чогось особливого… Що ж, Ви думаєте, відповів Верещагін? Не вгадаєте! Нізащо не вгадаєте! «Я, каже, не вважаю за можливе виконати побажання Його Високості зняти написи і чекатиму його наказу. Щодо показу картин Його Імператорській Величності, то дозвольте подякувати вам за добре бажання; не бачу можливості переносити свої картини в палац і тому змушений зовсім відмовитися від такої честі». Оце так живописець! А далі — ще гірше! Великий Князь наказав зняти пояснювальні написи, а вони ж злющі! Тоді Верещагін з приводу цього заявив: «Знімаю написи, але нехай на душі його Високості буде гріх: невже люди, які протестують проти лихоліть війни, прирівнюються до тих, хто відкидає державу?» Бах! Ну?! Великий Князь Володимир Олександрович усе зразу поставив на свої місця, сказавши в Академії: «Творець — божевільний!» Тепер при Дворі про Верещагіна — з гострого слівця Великого Князя — інакше й не говорять: «божевільний»! А й справді, хто з нормальних отак наважиться поводитись з особами Царствуючого Дому?! Газети видали проти нього залп, особливо роздраконило «Новое время», Суворіну силоньки і язика не позичати, завдав йому чосу… Верещагін писав спростування, белькотав щось, але ім’я його віднині стало опальним, а талант визнано шкідливим і нездоровим…

До скорої, голубчику Якиме Васильовичу!»

XIV

«Хранителю й Спасителю Духу Православного Побєдоносцеву

То що ж це таке?! Хто дозволяє Верещагіну так глумитися над нашим бойовим духом?! Виступаючи з лекцією на користь жіночих курсів, він посмів таке про наше доблесне офіцерство сказати, так облив брудом дворянство й генералітет, без яких немає перемог наших, що Його Високопревосходительство військовий міністр Ванновський був змушений звернутися до розшукних органів для розслідування його шкідливої безсоромності! Але генерал Скугаревський узяв Верещагіна під захист — як завжди, на Русі знаходяться довірливі добрячки, які наївно вважають, що Диявола знищено в людських душах. Так і цього разу: справу припинено! Чи, в усякому разі, прикрито!

(Государ зволив заявити: Верещагін робить своїм живописом зло Росії, виставляючи темних солдатів страстотерпцями і героями, а генералів — боягузами й безголовими дурнями з волохатими серцями). Тільки неросіянинові невідомо, що наш темний мужик без поводиря ні на що не здатен! Такий уже народ наш! Поводир — командний чин, його б і уславляти. Та де там! Зводить наклеп Верещагін, чорно й низько зводить наклеп!

На Вас одна надія! Обережіть Русь-матінку!

Не підписуюсь тому, що не один так думаю, а легіон подібних до мене».

XV

«Вельмишановний пане, Якиме Васильовичу!

Як обіцяв, надсилаю з цим листом спосіб заварювання лікувального чаю для нирок для люб’язної Лідії Арсенівни. Повірте слову, завар цей чудовий, знімав будь-який біль після п’яти-семи сеансів.

Тепер про новини.

Триває епопея з Верещагіним. Як Ви, звичайно, знаєте, його нову серію (менше, як дюжинами, не пише) про Наполеона запропонували на продаж Двору. Цар Микола Олександрович висловив бажання придбати лише одну картину. Верещагін відмовився: «або все, або нічого!» Тут проворні американці запропонували йому виставку в Новому Світі, він, звичайно, поїхав туди; успіх, овації, преса, «дикий росіянин потряс західний світ талантом свого нещадного реалізму». Але талант талантом, а тамтешні антрепренери його добряче обдурили, і він вирішив пустити собі кулю в лоб. Кажуть, що дружина його, Лідія Василівна, закладає будинок, аби вислати своєму божевільному чоловікові гроші, — не вистачає на квиток додому. Грошей, на жаль, не дістала, і тоді Верещагін погодився на аукціон у Нью-Йорку всієї його серії; оцінили неймовірно високо (хіба їх зрозумієш, американів отих), майже в півмільйона доларів. Прийшла телеграма міністрові двору генералу Фредеріксу про розпродаж. Тоді в нас усі заворушилися, бо не так уже й далеко річниця великої битви супроти Наполеона. Чим її відзначити, як не його серіалом? Виплатили безумцеві сто тисяч, він заспокоївся, розплатився з боргами, повернувся з картинами в Росію й знову, мов одержимий, кинувся до мольберта, і знову за своє, справді «божевільний». Не пішов йому на користь прочухан «Русского слова». А там грамотно писали про його серіал: «Вівтар, перетворений у кабінет, Успенський собор, у якому зробили конюшню, — та навіщо зображувати де все на полотні, в барвах, виставляти й показувати?! Кому? Нам, росіянам? Якщо в 1812 році в Росії кощунствували вороги, то тепер кощунське враження справляють твори російського художника, якому навіщось заманулося зобразити на картинах наругу над російською святинею».

Влучніше й не скажеш.

Ну, та лібералізм нашого уряду ще й не до того призведе.

Повірте слову й чуттю моєму: Верещагін таке намалює — усіх нас умиє ганьбою, покаже країною варварів і бездушних дикунів.

Нічого, і це переживе Росія!

До скорого побачення, голубчику!»

Ростопчин підвів очі; в них блищали сльози.

— Мені переклали це, — сказав сер Мозес, — я був шокований тоном і змістом. Але найжахливіше те, що після трагічної загибелі живописця Двір Його Імператорської Величності не захотів купити його серіал, і американці запропонували вдові мільйон доларів за роботи покійного Верещагіна. Вона вблагала вашого государя взяти картини за десяту долю американської ціни. І невдовзі покінчила життя самогубством. Брат художника також. Якась лиха доля тяжить над вашими геніями, страшна, незбагненна доля…