Аукціон

— Пробачте, ви не відрекомендувалися, — перепитав його Франсуа.

— Моє прізвище Степанов, я російський літератор.

— Давно живете на Заході?

— Я живу в Москві.

— Можна попросити князя?

Степанов дав трубку Ростопчину, шепнувши:

— По-моєму, він боїться розмовляти зі мною.

Ростопчин поморщився, досадливо махнув рукою — «не мели дурниць».

— Франсуа, це мій друг… Що? Ні. Так, упевнений. Значить, у мене є підстави… Ні, я не розумію тебе… Що? — він довго слухав те, що йому говорив Франсуа, потім перебив його; голос став сухий, якийсь навіть застуджений. — До побачення, Франсуа, я роздумав приїжджати до тебе…

Поклавши трубку, він сказав, ні на кого не дивлячись:

— Він виставив свою кандидатуру… Йому незручно…

Грешев подав голос:

— Будь проклятий той час, коли помер де Голль…

Ростопчин посидів у задумі біля телефону, потім знову заходився гортати свою книжку; подзвонив у Люксембург.

— Мадлен? Здрастуй, це я. Спасибі. А ти? Чудово. Де Олександр? Слава богу! Передай йому трубку, в мене невідкладна справа… Здрастуй, «Кинджал», це «Ейнштейн». Нічого. А ти? Та невже? Молодець. Послухай, я передам трубку рос… радянському письменникові Степанову. Він щойно з Москви, на кілька днів… Це мій друг… Йому… Нам потрібна консультація. Ти можеш його вислухати? Спасибі, я був певен. Ти розмовляєш по-англійськи? Нічого страшного, він теж не місіс Тетчер…

Ростопчин полегшено зітхнув, пояснив Степанову:

— Це адвокат провідних банків; диявол; знає все.

— Добрий вечір, містер «Кинджал», — Степанов чомусь усміхнувся трубці. — Я розповім про все по пунктах. Можна? Спасибі. Отже, в сорок другому році нацисти вивезли з Ровно три тисячі дев’ятсот сорок три картини європейських і російських художників. Картини зникли. Так. Жодної не знайшли. Так. Але завтра на аукціоні на продаж виставляють полотно нашого художника Врубеля, яки… Що? Я проспеленгую: «В», як «Відень», «Р», як «Рейк’явік», «У», як «Умберто», «Б», як «Брюссель», «Е», як «Едінбург», «А», як «Лондон», — швидко говорив Степанов. — Так, росіянин, від слова «врубать»… А по-польськи його прізвище означає «Горобець». Полотно вивезли з музею дванадцятого липня сорок другого року, про що є відповідний документ… Так, радянський… На титульному боці полотна, можливо, збереглися цифри «12-764». Це клеймо ейнзацштабу рейхсляйтера Розенберга… Так, саме той… Ні, він був рейхсміністром східних територій на той час… Так, на жаль, це все, що в нас є… Ми маємо намір заявити в «Сотбі», що картина викрадена, й зажадати її повернення… Ні. Більше нічого… Сьогодні мали надійти документи про тих людей, які пакували картину, вивозили її до рейху, передавали на збереження в соляну штольню, з описом і розпискою, але, на жаль, цих паперів ми не одержали… Від німця… Його прізвище Золле. Ні, із Заходу… Чому? — Степанов закрив мембрану долонею, шепнув — Він каже, що документів у нас замало…

— Спитай його, що буде, коли ми все-таки заявимо про факт викрадення, — сказав Ростопчин.

— Не треба про це, — Грешев похитав головою. — Краще я вам поясню, що може статися, коли ви виступите з такою заявою…

— Будь ласка, спитай, що може бути, — Ростопчин повторив роздратовано, а тому дуже чемно.

— Добре, а коли я все-таки заявлю завтра в «Сотбі», що вони торгують краденим? — спитав Степанов.

— «Сотбі» — могутня фірма, — відповів «Кинджал». — Вони працюють напевне. Тут щось не так… У кращому разі картину знімуть з торгів і призначать експертизу, в гіршому — вас притягнуть до суду за зловмисний наклеп; штраф може бути колосальний.

— Зараз, хвилинку, я передам князю, хвилинку.

— Економ час, — сказав Ростопчин, — дай трубку, я йому подякую; я тобі надзвичайно вдячний, «Кинджал», цілуй своїх, жду в гості, до побачення, ти був дуже люб’язний.

Поклавши трубку, поцікавився:

— Ну? Що він сказав?

— Або експертиза, або суд з колосальним штрафом, — відповів Степанов.

— Не вірю, — кинув Ростопчин. — Ти нікого не ображаєш, ти просиш провести розслідування…

— Вельмишановні панове, — проскрипів Грешев, — вам ні про що не говорить прізвище Дерінг?

— З філіалу «Дрезднер банку» в Швейцарії? — спитав Ростопчин. — Хайнц Дерінг?

Грешев підвівся зі свого царського стільця, підійшов до стелажа і взяв одну з численних папок:

— Я боюся смерті лише тому, що жалію оці свої цінності. До кого вони потраплять? Онуки продадуть їх з молотка, вони не розмовляють російською, а заплатять їм добре… Якби все пішло хоча б в один інститут… Ні, не Хайнц. Його звуть Олександр, він лікар з Освенціма…

— При чому тут Освенцім? — Ростопчин знизав плечима. — Вже близько півночі, у нас немає часу, треба знайти якогось британського юриста, зацікавити пресу, треба щось придумати, завтра буде пізно…

— Наберіться терпіння, князю, — сказав Грешев. — Я заберу у вас десять хвилин — навіть з читанням виписок з судового процесу…

— Давай послухаємо, Женю, — попросив Степанов, — десять хвилин нічого не вирішують…

— Отже, — почав Грешев, — в середині шістдесятих років якийсь американський письменник випустив книжку про лікарів-бузувірів, які працювали в Освенцімі. Серед інших було назване ім’я доктора Дерінга, котрий брав участь у двадцяти тисячах операцій на нещасних — без наркозу, з експериментальною метою; частину людей піддали кастрації, жінок — знову ж таки з експериментальною метою — прирікали на безплідність. Доктор Дерінг — він поселився в Лондоні після війни — звернувся в суд, вимагаючи притягнути до відповідальності автора та його видавців за наклеп…

— При чому тут це? — поморщився Ростопчин, гортаючи телефонну книжку.

— Англія — країна, що визнає в суді закон аналогів, — зауважив Степанов. — Я дуже хотів би послухати про Дерінга, пане Грешев…

— Мене звуть Іван Юхимович, — кинув старий. — Вам треба знати цю справу, щоб не попасти завтра в халепу.

— Будь ласка, розкажіть, Іване Юхимовичу, — повторив Степанов, — для мене це дуже важливо.

— Я не зупинятимусь на всіх перипетіях справи, але спочатку хочу запитати: хто заявить у «Сотбі» про те, що продають викрадену нацистами російську картину, яка є власністю українського музею?

— Я, — відповів Степанов.

— Якщо й ризикувати, то краще це зробити князю, — сказав Грешев.

Ростопчин хруснув пальцями, поцікавився:

— Чому? Я не відмовляюсь, я нічого не боюсь, однак хочу знати, чому краще це зробити мені?

— Тому, що ви — не червоний, — відповів Грешев і, вийнявши аркуш з папки, пояснив: — Я прочитаю вам, як тут, у Лондоні, де був єдиний процес над нацистськими бузувірами, допитували свідка, доктора Лорську, яка приїхала з Польщі. Я не читатиму про те, як допитували інших свідків, з Польщі, Ізраїля, Греції, Англії, лише доктора Лорську. На це потрібно десять хвилин, а може, й менше. Ви все зрозумієте, вельмишановні панове… Отже, високий суд викликав доктора Лорську з Польщі; попередні свідки, — що лишилися в живих, — нещасні жінки, приречені нацистами на безплідність, яким робили страшні операції без анестезії або ж давали експериментальний, до нестями болючий укол у спинний мозок — говорили про неї, як про «матір», яка робила все, щоб бодай трохи полегшити їхні страждання. Частину з них приписали полковникові СС Шуману, він різав їх, як… жаб; частину — генералові Глаубергу… Ув’язнених лікарів, котрі працювали в «блоці десять», час від часу розстрілювали, щоб вони не розголосили інформації про найстрашніше бузувірство двадцятого століття, про експерименти на здорових людях. Спочатку, як і належить, доктора Лорську запитали, де вона народилася, коли, її сімейний стан, потім запитали, якого вона віросповідання, жінка відповіла, що вступила в партію комуністів, працюючи медичною сестрою в Інтернаціональних бригадах в Іспанії, потім була в макі, її нагородив за це де Голль Хрестом Війни із Зіркою…

— Стривайте, стривайте, — Ростопчин якось дивно подався вперед, — скільки їй років?

— У шістдесят четвертому було сорок дев’ять.