Аукціон

… В номері працював кондиціонер, хоч на вулиці було не жарко; на столику, біля телевізора, стояли фрукти, горішки, візитна картка: «бажаємо всього найкращого в нашому готелі, управляючий адміністратор Хемфрі П’юдж». Спасибі, містер П’юдж, винограду в цьому році я ще не куштував, треба загадати бажання, завжди, коли куштуєш щось нове, чого ще не їв у цьому році — чи то свіжа картопля, редиска чи помідор, — загадуй бажання, збудеться, тільки загадуй не після того, як з’їси солодку жовто-зелену виноградину, а перед тим, добре її обдивившись, усе таки травень, чорт візьми; звідки виноград?! Хоча двадцяте століття; везуть літаком, тільки гроші плати…

… О восьмій годині він підійшов до «Кларіджа»; лакеї в коричневих фраках і високих циліндрах по-дружньому розчахнули двері; ні тіні догідливості чи рабської покори; виконують свою роботу, та й годі; в лобі князя не було; Степанов запитав портьє, чи приїхав «принс Ростопчин»; так слово «князь» звучить по-англійськи — «принс» і все.

— Звичайно, сер… Князь у себе, номер п’ятсот три. Вас провести?

— Ні, дякую.

— З ліфта — праворуч, п’яті двері, сер…

Степанов постукав; почув «заходь»; Ростопчин сидів біля телефону; прикривши трубку долонею, прошепотів: «Замучили дзвінками, вибач, що не спустився, сідай, пригощайся фруктами».

На столику була така сама ваза, як і в «Савойї»; виноград, груші, яблука й банани; горішків Степанов не побачив.

Після численних «так», «не може бути», «що ви кажете» Ростопчин, нарешті, повісив трубку:

— Дивовижна історія! Мене розшукав Зенон, мій друг по макі… А потім дзвонили якісь божевільні ідіоти… Як це добре, що ти приїхав, я дуже радий. Невже ти не міг узяти паспорт і прилетіти до мене в Цюріх? Ти мені був дуже потрібен у Ліфаря.

— Не міг.

— Та невже?! Чому?

— Тому що спочатку я маю домовитися з тим, хто пошле мене у відрядження… Це по-перше… Потім я мушу попросити візу й чекати відповіді… По-друге. Після цього одержу паспорт — по-третє.

Ростопчин зітхнув.

— Знаєш, я поставив таке ж запитання одному журналістові з Москви. Він відповів, що паспорт у нього завжди в кишені, їздить коли й куди хоче. Навіщо він брехав?

— Бо дурень, — відповів Степанов.

— Та невже?! — князь по-дитячому здивувався, дуже відверто й довірливо. — Але ж він доктор філології, професор.

— Хіба ти не бачив дурних професорів? Порушена пропорція голови й нижчеспиння, усидливості й розуму — ось тобі й дурний професор.

Ростопчин засміявся.

— Ой, яка ж правда, Митю! Питання пропорцій — головне питання людського буття… Дурнів, на жаль, багато.

(Фол, який слухав розмову князя й Степанова в сусідньому номері, всміхнувся, підморгнув своєму колезі Джільберту, — в свій час Джільберта направили в Оксфорд; вивчав на семінарі китайську історію; зацікавився економікою Радянського Союзу; останні два роки присвятив дослідженню російської літератури.)

— Вигляд у тебе стомлений, — сказав Степанов.

— А я справді стомлений, — озвався Ростопчин. — У Лондон приїхало стерво…

— Хто?

— Моя колишня дружина… Отож затям: цього разу я нічого не плачу. Ти привіз мені п’ятнадцять тисяч доларів з Міністерства культури й попросив бути твоїм консультантом, ясно?

— Ні, не ясно… Скільки тобі передав Розен?

— Я його й у вічі не бачив.

— Не може бути!

— Я сам здивувався… Він мені навіть не подзвонив…

— Не може цього бути, Женю! Я провів його в Шеремеетьєво! Він сів на літак! У Цюріх…

— Він не дзвонив, — повторив князь.

— Може, тебе не було вдома?

— Там завжди дворецький і кухар. Дружина дворецького біжить на кожен дзвінок, страшенно цікава, ти ж знаєш її…

— Нічого не розумію. Він, сам запропонував передати тобі десять-двадцять тисяч…

— Не думай про це, Митю. Навчися спокійно ставитися до втрат, бо розірветься серце. Золле привіз документи, — князь глянув на годинник, — він буде внизу через півгодини. Бідолашний, у нього немає грошей на літак, я оплатив проїзд, але він такий гордий… Ех, чому бідні люди такі делікатні? Вони ставлять у жахливе становище не себе, а тих, хто хоче їм допомогти… Ми пред’явимо документи Золле про те, що Врубеля викрали нацисти з Ровенського музею, і ми виграємо цю битву!.. А ті п’ятнадцять тисяч, що в мене лишилися… Так, так, на жаль, тільки п’ятнадцять. Я не хочу скандалу зі стервою, ти ж знаєш жінок… Підстаркуватих жінок… Боже, які чудові молоді дівчата, вірні подруги, як вони радіють кожному дню, як вони відчувають усю. примарність нашого світу, щасливі навіть годинок* доброти, певності й веселощів… Словом, п’ятнадцять тисяч ми пустимо на те, що цікавить твої музеї, — листи, книги, документи, а Врубель буде нашим так чи інакше. До речі, сюди летить чартерний літак з Нью-Йорка. Закупили колекціонери, отже, доведеться боротися.

— Я повинен подзвонити Розену…

— Що це тобі дасть? І взагалі — звідки він узявся? Ти ж мені не пояснив до пуття. Такий милий голос… Він сподобався мені по телефону, прекрасно розмовляє по-російськи…

— Розенберг теж прекрасно розмовляв по-російськи.

Ростопчин здивувався.

— Який? Майкл Розенберг? З «Нешнл корпорейшн»?

— Ні, Альфред Розенберг.

— Той, що крав картини в музеях?

— І розстрілював наших людей… «Брат фюрера»… Коли його вели на шибеницю в Нюрнберзі, він обкалявся від страху… А як грізно виступав на партайтагах…

(Фол шепнув Джільберту:

— Розенберг і Штрайхер-два найчорніші мерзотники з гітлерівської камарильї, Степанов правду каже.)

— Їж виноград, — сказав князь.

— Спасибі, я вже їв.

— Де?

— В своєму готелі. В «Савойї». У мене тут виступ… Тільки це й дало, мені можливість приїхати до тебе, Женю. Спасибі Андрію Петровичу…

— Це він організував?! Чудова людина! Він не скучає в Москві? Все-таки бути послом цікавіше, ніж керувати компанією…

— Його компанія має такий обіг, немов якась держава, не до нудьги. Думаю, тепер турбот у нього не менше, ніж було. Але все-таки я мушу подзвонити Розену. З ним щось сталося, запевняю тебе, Женю.

— Не треба мене ні в чому запевняти. Забудь про нього… Ходімо вниз, а раптом Золле вже прийшов… На нашу з тобою радість маю сказати: Ліфар на цей раз не пустив у продаж листи Пушкіна. Я умовив його.

— Як це тобі вдалося?

— Знаєш, краще потім… Усе це аж надто боляче, серце крається…

(Фол почекав, поки зачинилися двері в номері князя, вимкнув диктофон, на який записували розмову, зняв зі стіни пристрій для прослухування, заховав його в «дипломат», замкнув особливим ключем, підстрахував спеціальним кодом на заскочках — п’ять літер алфавіту, коли хтось спробує повернути бодай одну — з ручки бабахне паралізуючий газ, подивився на годинник і сказав:

— Ну, а про все, що буде далі, Джільберт, ми дізнаємося пізніше від наших хлопців, вони сидять унизу… Чи хочете піти послухати самі?

— Так, мені дуже хотілося б.

— Ідіть, а чому б і не послухати. Я не люблю дивитися на тих, кому готую зло; мені їх жалко.)

Золле був блідий, аж синій; він підвівся назустріч Ростопчину й Степанову, але руки не подав, лише рвучко схилив голову на запалі груди.

— Добрий вечір, панове.

Степанова приголомшив вигляд професора; він ще більше схуд, щоки позападали, довгі, пронизливо-чорні очі здавалося погасли.

— Поїдемо кудись повечеряти? — спитав князь. — Я запрошую. Тут страшенно церемонно й дорого. В районі Сохо чудові італійські кабачки, смачно і майже без грошей…

— Ні. Дякую, — озвався Золле.

Степанов сказав:

— Чому? Я з радістю заправився б. Після польоту в мене завжди вовчий апетит…

— Мені здається, — сказав Золле, — перша частина нашої розмови має відбутися тут, панове. Залежно від результатів буде ясно, як діяти далі.

— Що з тобою, Зигфрід? — здивувався Степанов і спантеличено глянув на професора. — Поясни, ради бога, я нічого не розумію.