Аукціон

— Та годі вам, Іване Юхимовичу, — поморщився Фол. — Ви прекрасно відчуваєте, яке цікаве все те, про що ви розповідаєте. Збираєтесь друкувати?

— А кому воно тут потрібне? Вам треба, щоб я розгромив сільське господарство Рад. Або довів, що в них зі школою катастрофа. А герби — так, дрібниця, пусте… Ваша пропаганда вельми прагматична, на тому й обпечетесь, а от хлопці з «Свободи» таку отруту вивергають, так їх лихоманить від ненависті, що Кремлю кожен день подарунок роблять; злість же роз’їдає, вона як іржа, а росіянина можна добром, повагою, співрозмовою брати, інакше не вийде.

— Гм… Цікаво. Хоч і не Згоден. Але ви продовжуйте, будь ласка. Мене якраз російський орел цікавить більше, ніж усі нинішні катастрофи Рад.

— Росія пам’ятає орла, приготованого для Лжедмитрія в папстві: «Діметрус — імператор рекс»; ні меча, ні хреста, крильця — вниз, — Грешев знову захопився, говорив, жестикулюючи. — А з Романовими — крильця догори, Мономахова шапка, в лапах Держава, але Меча ще немає, — Русь виснажена боярським жахом. А потім з’явився Богдан Хмельницький — ось і триглавий орел, та ненадовго. Прийшла Софія, зник Георгій Побєдоносець… А після стрілецького бунту хтось намалював біля орла трояндочки! Квіточки, бачте! Яка чарівність, га?! Ну хто, Хто міг таке художникам наказувати?! Ніхто не міг, це саме… А потім Петровський орел, могутній і міцний… Помер Великий, і знову по-онесло! Чехарда! При Єлизаветі замість Побєдоносцева з’явився дивної форми хрест, скоріш євангелічний, у лапах — колос і меч, обвитий лозою миру… Але крильця — догори! Жити можна, бо літається… Прийшла Катерина Друга — і знову напасть, крильця — вниз, тільки дзьобики розкриті, зляться птахи, та коли при Анні Іоанівні Побєдоносець скакав на схід, то матінка повернула страстотерпця на захід, недаремно Петро вікно прорубав у Європу, не можна жити нашою татарською тьму-тараканню, понавигадували голобель, досить! А потім прийшов Павло, божий чоловік… Його тільки пани не любили, народ шанував, він сірих не кривдив, і знову Побєдоносець на схід повернув. О, господи, бідолашна моя Росія… Тільки при Олександрі Другому Визволитель Побєдоносець утвердився остаточно: все-таки дорога йому на захід. Ну, а потім почалася тарабумбія з Тимчасовим урядом, там жах як партачили, страшні символи з’явилися в гербі, говорити боюсь… Словом, за чотириста з гаком років більше як тридцять орлів, кожен цар затверджував свій герб. Ясно? І тільки ваші закляті вороги за шістдесят сім років серпа й молота не поміняли. Ось воно як! Вам би — сильним — з силою справу й мати, бо те, чого ви добиваєтесь — розвалу Русі, — т обернеться людям такою кров’ю, про яку навіть в Апокаліпсисі не написано. Прошу вас, вельмишановний пане, що ви хотіли від мене? Тільки спершу я сходжу в туалет…

«Треба було запитати на нього довідку, — подумав Фол. — Я припустився помилки, яка може бути непростимою. Це не людина, а міф, і водночас затаєна реальність його мислення значно більша, ніж у молодих одноплемінників. Ті ладні один одному горло перегризти, не життя, а гра в «хто найголовніший». Правду говорили — російська еміграція дуже склочна; де збирається троє росіян, там жди створення п’яти партій, точніше не скажеш. Але як же спритно цей дід вичислив мене, га?»

Грешев повернувся, сів за стіл, шморгнув носом (грає, зрозумів Фол), витерши його жовтою, пергаментною, з синіми прожилками рукою, повторив запитання:

— То який же ваш інтерес до мене, вельмишановний пане?

— Ви сказали про ваше співробітництво з розвідками…

— А з ким же мені ще було співробітничати? Хто гроші платить? Банк? На якого біса я йому? Інститут? Я ж не поет, не професор, та й приїхав сюди, коли росіян здебільшого шоферами таксомоторів брали. Це ж престижно, коли полковник генерального штабу нувориша вашого до дівок на авто возить… Якби Москва відчинила двері для всіх, хто бажає зазнати вашого раю, ви через рік приїхали б у Кремль з чолобитною: будемо всіляко сприяти, заборонимо «Свободу», припинимо «Посіву» гроші давати, тільки, ради бога, закрийте ви кордони, утримайте своїх скіфів дома, не можемо з ними справитися, ледарі вони обломовські, працювати не навчені, тільки горлати вміють і один з одним лобами битися…

— Чому ви, росіянин, так говорите про одноплемінників?

— Як? — Грешев знизав плечима.

— Різко, чи що… Пробачте, а ви — справжній росіянин?

— Звичайно, не єврей! Природжений…

— Тобто, — не зрозумів Фол.

— Нарешті, я дошкулив вам! Усе ходив коло та навколо, не піддавались, а тепер, на природженому, взяв! Це означає — дворянин я, природжений дворянин. Росіянин! З татарщинкою, звісно, та й без Німеччини не обійшовся, — скільки їх до нас наїхало, а, може, який французик з бабусею моєю поспав, вони мастаки нашим дурепам голови крутити: мон амі, поїдемо в Париж, там у мене апартаман, а в нього кімната на п’ятому поверсі, без ліфта й сортир у коридорі. Лише росіяни, схожі на мене, самі себе й лають. Інокровці дифірамби співають! Хто у вас з російського питання головний спец? Хто завгодно, тільки не росіянин! Пошкреби — інша кров закапає.

Фол посміхнувся.

— Мене цікавить Врубель, пане Грешев.

— У зв’яжу з майбутнім аукціоном? Чи заразилися ідеєю-визволеного православ’я?

— А було закріпачене?

— У нас було все, вельмишановний пане… Ось, пригадую, розмовляв я з німцями, вони мене залучали до аналізу тенденцій Росії на початку тридцятих років… Ні, ні, я від Хітлера втік, бог знає які книжки залишив у Берліні, я ж тільки з рапалівцями контактував, які хотіли дружби з Росією… Для них радянську літературу читав, — розумію, що приховане між рядками, вам цього не дано, і фотографії роздивлявся, альбоми нового живопису аналізував — на цьому матеріалі гадав майбутнє. Так вони, знаєте, фиркали — ні, ні, по-дружньому від здивування, тоді гидливості гітлерівців не було в ставленні до мого народу — не могли зрозуміти логіки мого міркування. Я їм після читання, молодого Пастернака, Саянова, Тихонова кажу: «Відроджується державна ідея!» А вони: «Ха-ха-ха!» Ну що робитимеш? Г А тут іще генерал Біскупський на мене сигналізує: «агент Комінтерну!» Так, так, у нас, коли в одну дудку не граєш з яструбами еміграції, — неодмінно агент і зрадник, обов’язково, мусиш бути, як усі, в унісон; свобода — свободою, а спробуй зі своїм поткнутися — замордують, коли не вб’ють, як нещасного Набокова… Врубель для Росії — знамення, вельмишановний пане, він її безмежно відчував… Безмежно, як, мабуть, ніхто інший у двадцятому столітті, тому його й знищили душогуби, а він же до нас спустився…

— Чому ним так цікавиться Москва?

— Тому, що вона — мати його.

— Ясно. А прізвище містера Степанова вам ні про що не говорить? Чи князя Ростопчина?

— Не більше, ніж вам, — Грешев усміхнувся.

— Добре, а чим пояснити поворот росіян до пошуку старовинних картин, викрадених скульптур, бібліотек, котрі зникли?

— Як чим?! Жити стали краще! Читати Росію навчили! Студентів наплодили безліч, спробуй, упорайся з таким змахом культури…

VIII

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Серце моє крається від болю, коли дивлюся на Мих. Ол. Врубеля! Я був у нього в майстерні після того, як він видужав, дивився «Демона». Це диво! Полєнов у захваті. Уявляю, що буде на виставці! «Не простять йому цього, ох, не простять», — згадав знову слова Кості Коровіна в Нижньому Новгороді. — І — не простили. Сєров та Остроухов, друзі його, лагідно висловили свої зауваження; Врубель обурився, «мене й так усі лають, думав, свої будуть поблажливіші»; нагримав на Сєрова; Остроухов урятував становище, запросив випити вина; Михайло Олександрович змінив гнів на милість, усіх пригостив славно, знову став люб’язний, тактовний, смирний… Дається взнаки, напевне, безсоння, він простоює біля мольберта по двадцять годин, бром з фенацетином ложками п’є, спалює себе живцем…

На виставці успіх був приголомшливий. Але Третьяковська галерея відмовилася купити «Демона»! Так, так, відмовилася! Кажуть, були проти члени московської міської думи, на них натиснули із Сфер, Великий князь Володимир Олександрович зволив зауважити, що це «нездорове мистецтво, далеке від традицій».

Це був жахливий удар для Врубеля. Він зовсім схуд, шия стирчить з коміра сорочки, тонка, як у курчати, піджак обвис, очі позападали… Після пологів чарівна Надія Забела-Врубель залишила сцену, весь час віддавала маленькому Савочці, отже, тягар життя тепер на плечах одного Врубеля, вона ж не заробляє більше.

Виручив фон Мекк, купив «Демона», — це врятувало нещасну сім’ю від голоду.

Друзі оберігають художника від того, щоб йому не потрапляли на очі дуже злі рецензії на його роботу, воістину геніальну. Та хіба вбережеш? Хтось немов організовує цькування всього нового й талановитого, чим така щедра земля російська. Хто?! Та це ж справжні вороги нашого мистецтва, люди, які глибоко й хворобливо ненавидять народ, його розмаїту культуру, яка безупинно розвивається й шукає. Банда нездар стоїть за цим, лихих і невтомно зажерливих… Я чув, як Врубель розхвалював молодого, невідомого художника Малявіна, рекомендував його картини Мамонтову, Мекку, Остроухову. А як він просуває скрізь молодого Ге?! Як не скупиться на епітети, називаючи його геніальним ілюстратором, майбутньою гордістю російського книгодрукування! А як він боготворить Бруні! Дар таланту — доброта й абсолютна відсутність заздрості до колег по мистецтву. «Дар» нездари — заздрість, потайна злоба, шаленство біснуватих, шантаж «традицією». Та не мине й десяти років, як Врубель стане традицією російської культури, по ньому вчитимуться, але чи зможуть?! Такі, як він, народжуються раз у століття…

Я згадав чомусь, як Врубель у гостях побачив двох дам, котрі говорили щось на вухо одна одній. «Пограймося в «таємницю», — запропонував художник. — Усе — пошепки!» І — він мав веселу вдачу — його жарт звеселив усіх; дами й чоловіки заходилися нашіптувати одне одному на вухо, він теж спочатку взяв участь у грі, а потім приніс аркуш паперу і за якісь дві години намалював дивовижну річ — «Таємниця». Адже він і «Пана» за два дні намалював. Якомусь там дрімучому академікові для цього й життя не вистачить, як же заздрісники можуть йому простити таке?!

«Царівну-Лебідь», до речі, він продав Морозову за триста карбованців… Просив п’ятсот, той довго торгувався, докоряючи Врубелю, що той швидко працює, говорив, мовляв, наступну картину ще краще намалює… Ну й уступив Мих. Ол. за триста… Слава богу, фон Мекк замовив авторську копію, заплатив по-лицарськи…

Будь ласка, дізнайтесь, чи не можна видати альбом Врубеля, бо йому запропонували це в Парижі, справді, прикро буде, якщо він завоює Росію з-за кордону!

До скорої зустрічі, дорогий Іване Андрійовичу!

Ваш В. Скорятін».