Аукціон

Софі-Клер одержала газету вранці й одразу ж замовила квиток на літак у Лондон; «Шеню» попередила, що дзвонитиме йому завтра, в цей самий час; «ми мусимо захистити себе, хлопчику. В нього почався старечий маразм. Я хочу порадитися з друзями, нам допоможуть».

Коли лікар Франсуа Нарро, який славився тим, що широко застосовував магнітотерапію (листувався з світилами світової величини — Дельгадо в Мадріді й Холодовим у Москві), почав виписувати комбінацію ліків — чималу кількість мультивітамінів, які знижують тиск і розріджують кров (модифікація компламіну), Ростопчин раптом ударив себе по лобі.

— А все-таки я ідіот!

— Це буде років через п’ятнадцять, — весело пообіцяв Нарро. — Поки що не бачу у вас ознак склерозу; ідіотизм — хронічна форма склерозу…

— А може, відмінимо масаж? — спитав Ростопчин. — Мені треба негайно подзвонити.

— Дзвоніть від мене. Масаж конче потрібен — і загальний, і сегментальний.

— Але я маю замовити розмову з Москвою..

— Замовляйте. Я надішлю вам рахунок, оплатите.

— Ви — геній! Усе-таки в мені живе скіфська загальмованість, — сказав Ростопчин, підійшов до апарата, набрав стіл замовлень міжнародного телефону, попросив негайну розмову, продиктував номер Степанова й повернувся до стола Нарро.

— Одягайтеся, — сказав Нарро, підсуваючи Ростопчину рецепти. — В мене тепер новий масажист, я обладнав йому цілком автономний кабінет, ви зразу відчуєте полегшення.

Нарро практикував уже п’ятнадцятий рік. Недавно він обладнав свій кабінет за останнім словом техніки, заново перепланував ту квартиру, яку наймав уже двадцять років, аби тільки не виїжджати в інший район: по-перше, значно дорожче, ціни на житло зростають щорічно, а тут у нього контракт ще на десять років і — за угодою, — хазяїн протягом цих літ не має права підвищувати плату за оренду; по-друге, медицина повинна бути в усьому звичною; Нарро завжди приймав у костюмі з легкої зеленої шерсті; навіть черевики купував у тому самому магазині, — нестаріючий американський фасон, з дірочками на носках і важкими підборами; адреса лікаря, вважав він, так само мусить бути постійна; з віком пацієнти стають малорухливі, зайвий кілометр по місту може відбити клієнтуру, ризиковано.

В невеличкій вітальні сиділа чарівна дівчина, секретар-реєстратор (в разі потреби медична сестра); вона зустрічала клієнтів і вела їх до кабінету Нарро; коли це був перший візит, вона лишалася біля лікаря, щоб застенографувати розповідь хворого; потім пацієнт переходив у крихітний закапелок, де містилася лабораторія — кров, сеча, апарат ЕКГ (на цих трьох дослідженнях він тримав одного лаборанта, зате платив, як лікарю в державних клініках, тому той працював прекрасно), звідти пацієнта направляли до рентгенівського кабінету; Нарро завжди дивився сам, знімків не робив, лише загальний контроль, рак виявляв одразу, так він, принаймні, вважав; після цього походу хворий повертався до кабінету і через півгодини (чекав вироку в приймальні, інтригував з секретаркою-сестрою-реєстраторкою; Нарро підбирав помічниць з гарними ніжками, спідничка мала бути коротка; коли мужчина токує, це також терапія; відчує себе краще, повірить у геніальність лікаря — одне миттєве підвищення тарифу, за здоров’я треба платити) одержить — на підставі обстеження, аналізів, кардіограм, — рекомендації та ліки; в цей візит магнітотерапія не входила; зовсім інша такса.

Але згодом Нарро звернув увагу, що переважну більшість його пацієнтів становлять чоловіки; це ризиковано: головні носії чуток про лікарів, косметичок та кравців — жінки. За консультацію заплатив у відділі аналізу рекламного бюро тисячу франків; після обстеження його кабінету видали рекомендацію: залучити до роботи чоловіка-масажиста; довелося переробити рентгенівський кабінет, розділивши його; нічого, хоч не пишно, та затишно; через два місяці кількість пацієнток-жінок подвоїлася.

… Ростопчин задрімав на високому столі; масажист, пан Любіх, дипломований лікар (це надто важливо для візитної картки: «дипломований» лікар, інженер, пілот; усе відразу стає на свої місця в переговорах з роботодавцем: простяг картку — не треба називати ставки, оплата сама собою зрозуміла), працював артистично; хрустів його накрохмалений халат, хрустіли солі на шийних хребцях клієнта; насолода, повернення молодості, еластичність, тепло — що може бути прекраснішим?!

… Нарро зайшов без стуку.

— Князю, на проводі пан Степанов, Москва…

Ростопчин кинувся до апарата, як був, напіводягнений, схопив трубку.

— Та невже?! Слухай, який я щасливий, що застав тебе! Я, правду кажучи, поставився з гумором до твого повідомлення про польського пана Розена, але тепер він мені знадобиться, потрібні гроші! Чим жінки старіші, тим вони більші стерви… Коли Розен прилітає в Цюріх?

І Степанов відповів:

— Він буде в тебе завтра, Женю. Рейс Аерофлоту. Він зразу подзвонить, я дав йому всі твої телефони.

VII

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

Надсилаю Вам вирізочку з «Нового времени»: «Декадент, художник Врубель, так само як батько декадентів Бодлер, недавно збожеволів».

Ось у чому річ! Нещасний, нещасний Врубель! Я кусаю пальці від горя й сорому. Проти кого я ополчився? Проти кого воював останні роки?! Нещасна душевнохвора людина… Я у відчаї… Не знаю, що робити в такому становищі. Хочу пустити позиковий лист для збирання грошей на його лікування в будинку для божевільних, допомогти Забелі, як-то їй — після загибелі єдиного сина — втратити чоловіка?!

Оглядаючись на минуле, я весь час питаю себе: чи мав я право виступати проти того, що він робив у мистецтві? Адже, виявляється, він з дитинства був напівбожевільний, звідси всі його викрутаси у формі й барвах, уся його чужерідність, яка мене відштовхувала. Та хіба тільки мене?!

Так, серце крається, так, мучить безсоння, але ж не можна долю одного божевільного, пойнятого манією творчості, ставити вище долі мистецтва, вище наших святих традицій!

Чи я помиляюся? Може, треба було не помічати хворобливої потворності його полотен, проходити мимо? Слава богу, Імператорська Академія (на відміну від вседозволеності «старого академіка» Чистякова, який наплодив руйнівників-традицій, таких як Коровін і Бакст) дає Русі висотній взірець живопису, чужий декадентству і розгнузданому європейському мракобіссю.

Ні, відповідаю собі, ти був правий! Він, Господь наш, узяв на себе тяжкий хрест боротьби за чистоту дітей своїх, а я кожен свій вчинок перевіряю Його Словом і Ділом…

Твоя правда, відповідаю сам собі, адже бентежила тебе не приватна справа, а доля нації. Від врубелівського бунту проти традицій до бунту черні — один крок! Від мерзенного ескізу, який Рєпін посмів зробити з Побєдоносцева для задуманого нам полотна, до заклику до непокори Владі — один крок. Від «Розп’яття» Ге, Слава Богу, забороненого Синодом та Імператорською Академією, до непослуху Слову Церкви — один крок! Від мерзенного наклепу, який зводить на російське воїнство в своїх полотнах Верещагін, до пугачовської смути ще ближче…

Ні, ніколи буття не визначало духу, як це намагаються твердити пани, причетні до іудейського вчення! Тільки дух визначає життя і його моральне здоров’я, тільки Здоровий Дух!

Ось я і поплакався Вам. На серці полегшало, і я відчув у собі силу продовжувати ту справу, що був їй вірний чверть століття.

Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою, сердечно Ваш

Гаврило Іванов-Дагрель.

P. S. Танечка просить передати величезний привіт мудрому Суворіну, коли Ви його побачите найближчими днями, перед тим, як я виберуся до нього. Вона, душечка, вважає, що в замітці, яку він надрукував, про божевілля Врубеля немає нічого образливого. Всі ми, — зауважує вона, — намагаємося не договорювати, боїмося сказати правду відверто, тому й страждаємо. «Коли труять мишей, — сказала вона, — їх так жалко, маленькі, сіренькі, оченята, як намистинки, але ж якщо їх не труїти, всю крупу перегризуть!» Ось вона, жіноча логіка! Яка ж точна, правда?! До зустрічі!»