Аукціон

Дружина привчила його до іспанського сніданку: кава з вершками і «чулос» — довгі хлібці, підсмажені на оливковій олії; в Памплоні, за часів Сан Ферміна, після ранкової естафети, коли розлючені бики промчать з кораля на Пласі де Торрос, усе місто вийде на площу пити каву з чулос; Марі-Ісабель страшенно пишалася тим, що народилася саме в Памплоні, дочка басків, золоте руно, спорідненість душ і мов з далекими грузинами, ось чому вийшла заміж за росіянина!

— Ти не голодний, любий?

— Не те слово! Справжнісіньке обжерство.

— Боже, який це страшний фільм — «Велике обжерство».

— Чому? В деяких частинах він забавний, та й сексу в ньому багато.

Діти, хлопчик і дівчинка, — три й шість років — хлюпалися в басейні; Марі-Ісабель попросила зробити два басейни: великий — для дорослих, маленький — для дітей; Еухеніо поманив пальцем дружину, та схилилася до нього; він шепнув:

— Я дуже тебе хочу…

— Я теж дуже хочу тебе…

— Ходімо?

І саме в цей час подзвонив сеньйор «Ерхардо Шульц»; говорив різко; в картах плутанина, вам продали землі, які два роки перед тим перейшли до нашої фірми, дуже шкодую; так, рішення місцевої влади на мою користь; ні, я не товариство благодійності; ні, я не відмовляюся від зустрічі, навпаки, я наполягаю на ній; компроміс можливий, чому ж ні, близько п’ятдесяти тисяч доларів; ні, про аванс не може бути мови; ні, місцевою валютою плату ми не приймаємо, всі розрахунки йдуть через банк у Манхаттені; гроші треба внести протягом тижня, діло є діло, в мене стоятимуть робітники, платити неустойку через плутанину у ваших документах я не збираюсь; добре, сьогодні о шостій в Кордові, юридична контора «Мазічі й Ечаверіа», в центрі.

Матір він знайшов у її едінбурзькому домі; синовому дзвінку зраділа:

— В Парижі страшенно погана погода, хлопчику! Я втекла звідти в тутешню весну. Чудово! Що в тебе з голосом? Чому ти мовчиш?

— Мамо… Розумієш… Мені… Нам негайно потрібні гроші…

— Що сталося?!

— Якась страшна плутанина із землею… Одним словом, це важко пояснити… Мені продали чужу землю…

— Як?!

— Ні, ні, не всю… Але саме ту ділянку, де в мене вода… Я лишився без води, це — кінець… Спека, все згорить…

— Я зараз же подзвоню батькові… А чому ти сам не хочеш? Добре, добре, Шеня, розумію, я це зроблю сама, в мене є двадцять тисяч, можу вислати тобі половину…

— Це не вихід, мамо. Мені поставили умову, за якою я зобов’язаний протягом тижня внести всі гроші, до останнього цента.

— Я передзвоню через десять хвилин.

Поклавши трубку, Софі-Клер раптом збагнула, що не пригадує телефону чоловіка. «Колишнього чоловіка», виправила вона себе; боже мій, яка я була дурна; він же єдиний, хто кохав мене; так, усе правильно, він просто нестерпний, бо, крім отих російських картин та ікон, для нього нічого не існує; так, звичайно, було прикро, коли він відмовляв мені в тому, що я заслужувала, але ж він відмовляв мені в платтях від П’єра Кардена, можна обійтися й без них; нічого не вдієш, коли я не хворіла його хворобою, нічого не вдієш, коли я була, та й не перестаю бути звичайною жінкою?!

Вона підвелася з тахти; голова розвалюється; судини, спадкове; батько помер від інсульту; слава богу, не мучився, не страждав від нерухомості чи німоти, тільки б не цей жах; Шеня (про чоловіка вона думала так само, як про сина, слово «Женя» не виходило в неї ні в розмові, ні в думках) читав мені якогось російського письменника: «Легкого життя я просив у бога, легкої смерті треба просити»; як правильно і як гірко; підійшла до столу, висунула шухляду, знайшла стару телефонну книжку, відкрила сторінку на «Р»; Ростопчин; невже й тут немає, все в Парижі? На щастя, телефон Ростопчина був; вона подзвонила в довідкову, їй сказали код Швейцарії, Цюріха; князь був ще в офісі; як завжди, сидів там допізна.

— Що сталося? — запитав він, вислухавши Софі. — І чому він сам не подзвонив мені?

— Ти ж знаєш, рідний мій, у нього твій характер. Він образився на тебе й не хоче принижуватись.

— А хіба перед батьком можна принижуватись? Та й чим я образив його?

— Не будемо сваритися, добре? Зрештою, мова йде про життя і смерть хлопчика…

— Що?!

— Так, саме так. Він купив не ту землю, в нього відрізають водопостачання, це згубно для його господарства з коровами… Словом, я не знаю подробиць, але, якщо ти не пошлеш йому п’ятдесят тисяч доларів, він загине…

— По-перше, не треба панікувати. Будь ласка, заспокойся, не плач, ради бога… Я зараз йому подзвоню. В мене немає вільних грошей, я відклав тридцять тисяч на аукціон…

— Невже тобі ці чортові картини дорожчі за долю сина?!

— Ти ж знаєш, що я зробив для нього все, Софі. Не будь несправедливою…

— Ти хочеш сказати, що в тебе немає грошей, щоб допомогти хлопчикові?

— Я не можу взяти гроші з діла, Софі. Це банкротство. Лише тому, що я веду діло, ти й живеш так, як тобі хочеться.

— Звідки ти знаєш, як мені хочеться жити?! Не говори за мене, будь ласка! Тільки я сама знаю, як мені хотілося жити!

— Дозволь, я передзвоню Жені, а потім зразу ж з’єднаюся з тобою.

Софі не відповіла, поклала трубку; ну й характер, подумав Ростопчин, це вона на старість подобрішала, як же я терпів її раніше? Терпів, бо любив. Ні, не так. Тому що любиш. Степанов правильно читав: «До жінки першої потяг, немов на вальдшнепа потяг, було всяко й буде всяко, тільки до неї залишиться потяг». Як добре, що я кинув курити, бо тепер палив би одну сигару за одною. Хоча Черчілль смалив до дев’яноста трьох років. Фу ти, чорт, якась плутанина в голові. Ану, сказав він собі, зосередься, і не дригай ногами. В житті бувало гірше; зрештою, мова йде про гроші; на старість вистачить, скільки мені лишилось, хто знає? Згадай, що було з тобою, коли ти зрозумів, що Софі пішла від тебе, пішла тому, що не любила, ніколи не любила, просто терпіла, а що може бути страшніше для чоловіка, коли він зрозумів це на шостому десятку? Згадай сімнадцятирічну дівчину з Ніцци, яку розстріляли в тебе на очах у сорок третьому. Згадай ту сковорідку, на якій ви смажили картоплю з мамою після війни. Згадай, як смажили картоплю на прогірклому маргарині, що його вишкрібали з тарілок у ресторані, й нічого, сміялися, ох, який був щасливий час, коли жила мамочка, голодний, злиденний, прекрасний час…

— Алло, Женю, здрастуй, це я.

Син відповів по-іспанськи, потім перейшов на англійську:

— Добрий день. Ти вже в курсі?

— Мама розповіла мені досить сумбурно…

— Справа в тому, що в мене було замало грошей, коли я купував цю землю, щоб найняти хороших адвокатів… Ти ж дав мені в обріз…

— Я дав тобі стільки, скільки ти просив.

— Мені не хотілося б слухати дорікання, тату.

— А в чому я тобі дорікнув? Алло… Ти чуєш мене?

— Чую, — відповів Ростопчин-молодший. — Але ти збився на російську, і я не зрозумів, що ти сказав.

Князь почухав потилицю, кілька разів глибоко зітхнув і заговорив французькою.

— Ти можеш негайно надіслати мені всі документи, Женю? Я найму для тебе хорошого адвоката.

— Марно. Мама, очевидно, сказала тобі, що в ситуації, яка склалася, мене можуть урятувати тільки гроші — п’ятдесят тисяч доларів.

— Добре, я щось придумаю. Але завтра — це нереальний строк. Ті гроші, які в мене є, це для аукціону.

— А те, що ти викупиш на аукціоні, піде в Росію?

— Безперечно!

— Чи не здається тобі це жорстоким, тату?..

— Не будемо судити про жорстокість. Це досить складне питання: хто до кого жорстокий і таке інше…

— Я не часто тебе просив…

— Тобі не доводилося мене ні про що просити. Я вгадував твої бажання…

— Ти не виконав мого головного бажання.

Ростопчин не стримався:

— Почекаємо, коли твоя дружина піде з іншим, кинувши тобі дітей… А я, коли діти виростуть, попрошу тебе вернути її в твоє ліжко, гаразд?

— Це нетактовно, тату.

— Правда завжди тактовна.

— Отже, ти відмовляєш мені?

— Ні, не відмовляю. Я кажу про нереальність строку. Порадься зі своїм юристом…