Страница 3 из 196
Згодом, озброєний досвідом тяжких двадцятих років, Генріх Манн ще вище оцінив суспільний внесок Анрі Барбюса, його роль, у згуртуванні сил прогресивної інтелігенції для справжньої, безкомпромісної боротьби в ім'я гуманізму. Він узяв участь у Міжнародному конгресі на захист культури, скликаному з ініціативи Барбюса і Роллана 1935 року в Парижі. Після смерті французького письменника-комуніста Генріха Манна вважали спадкоємцем місії Барбюса у міжнародній антифашистській боротьбі. А сам він, створюючи дилогію про Генріха IV, про короля-гуманіста, що вміє сидіти в сідлі й володіє мечем, якого називав королем бідних і гноблених, часто згадував Анрі Барбюса. Німецький письменник був переконаний, що «справжніми гуманістами є лише ті, хто не тільки думає, а й бореться». І цю любов до людей, бажання і вміння по-бойовому обстоювати людяність він найвище цінував в особистості Барбюса — «він був бійцем, і такими повинні бути ми».
Тут названі лише деякі із зв'язків, що поєднували Генріха Манна з улюбленою ним Францією, її народом, її мистецтвом. Для письменника-інтернаціоналіста було природним те, що він присвятив свою багаторічну працю історії сусіднього народу, що героїчний взірець борця за справедливість, добро і мир він знайшов у цій країні.
Праця над дилогією йшла паралельно з надзвичайно напруженою громадською діяльністю письменника, тоді ж ним було написано ряд гострих публіцистичних творів. Сторінки історичного роману писалися в той самий час і на тому ж столі, де створювалися статті, що вже самі їхні назви говорять про їх бойовий, наступальний характер — «Привіт Іспанії», «Розмова про мир», «Фронт думки проти фронту мракобісся», «Великий образ СРСР», «Боротьба Народного фронту», «Ми хочемо врятувати мир в усьому світі», «СРСР — надія передового людства», «Імперіалістична війна — змова проти народів», «Свобода не загине» та ін. І зрозуміло, що думки про події сучасності, які так хвилювали німецького митця, на які він відгукувався з такою пристрастю і громадянською мужністю, не залишали його і тоді, коли він звертався до історії. Манн вчитувався в архівні матеріали доби останніх Валуа, досліджував зафіксовані в документах, мемуарах, образотворчому мистецтві, проаналізовані і описані в наукових працях події — Варфоломіївську ніч, облогу армією Генріха Парижа, нескінченні бої на полях Франції між прихильниками римського папи і гугенотами, між військом короля й арміями могутніх герцогів, його політичних суперників. Він розмірковував над спробами короля зробити для свого народу й народів Європи вічним мир, завойований великою кров'ю французів. І повсякчас, вдивляючись внутрішнім зором в усе це, митець і мислитель зіставляв процеси і явища минулого з тим, що відбувалося в бурхливі тридцяті роки нашого сторіччя. Ця глибинна актуальність роману, ця співзвучність далекого і близького часу відчуваються на його сторінках постійно, хоча письменник не модернізує історію, не вдається до анахронізмів, штучних паралелей тощо.
Перший том роману дослідники часто називають своєрідним історичним варіантом «роману виховання» — «ерціунгсроман», як цей романний вид визначають у Німеччині, де він виник (цей німецький термін увійшов і в інші мови). Це й справді так. Перед нами історія становлення яскравої, талановитої особистості від її дитячих років, що минули у вільних горах Беарну, через залежну, ув'язнену юність при підступному дворі Валуа й Медічі і до років змужніння, до початку боротьби за владу, за Францію, за здійснення свого державного ідеалу. «Роман виховання» містить у собі (в його класичному варіанті) такі обов'язкові життєві етани, як-от: період навчання, спілкування з мудрими вчителями й наставниками, випробування нещастями, працею, творчістю, коханням, здобутками та розчаруваннями. І все це випадав на долю Анрі в його молоді літа. З роками він втрачав легковажність і довірливість, молоду щирість, розкритість душі, став замкненішим, зібранішим, навчається краще розбиратися в людях, розрізняти за маскою справжнє обличчя, а головне — розумів, хто може бути йому опорою. Зрілість разом із великим життєвим досвідом приносить Генріху вистраждане переконання в тому, що лите завойований для народу мир, доброта, людяність можуть дати справжню, не ілюзорну перемогу і зробити державного діяча по-справжньому великим. Народ, хоч би який темний, забобонний, заляканий він був, — та єдина сила, на якій тримається батьківщина, Франція. І, щоб стати проводирем вітчизни, треба розуміти бажання, прагнення, інтереси народу. Це одна з головних ідей, якими керується Генріх, приймаючи ті чи інші рішення, наскрізна думка в пору його зрілості, про яку йдеться у другому романі дилогії.
І в першому, і в другому томі письменник заглиблюється у внутрішній світ свого героя, передав найтонші порухи його душі, складні й суперечливі думки, гарячі, пристрасні почуття. Він показує й зовнішній світ, часто немовби побачений очима Генріха. Авторська оповідь і роздуми героя не раз переплітаються, створюючи дуже щільну й суцільну, єдину тканину. Ми бачимо героя у важкий для нього час, коли йому треба вирішити, в який спосіб, не проливаючи зайвої крові, він може стати господарем становища, не номінальним, а фактичним королем, сісти на французький трон у Парижі. Релігійна війна, що десятиріччями винищувала сили французького народу, сплела політичні, соціальні, економічні, релігійні суперечності в такий тугий і заплутаний вузол, що розплутати його було неможливо, хіба що тільки розрубати одним ударом. І таким ударом міг би стати перехід Генріха з протестантської віри в католицьку. Саме цією ціною він може увійти в Париж, що сам розкриє перед королем-католиком усі свої брами. Але для Генріха, що давно вже не вважає для себе принциповим — чи бути гугенотом, чи католиком («богові байдуже, якого віровизнання дотримуються люди», «ніякому богу це вже не може бути важливе»), — це розрив з юністю, близькими друзями, образа пам'яті тих, хто бився поряд із ним і загинув, свого роду зрада власного минулого. Людина і політик, вразлива людська душа і мудрість державного діяча вступають у двобій в одній особистості, позбавляють короля спокою і сну. Він на порозі остаточного рішення, воно невідворотне, але як неймовірно важко, як боляче зважитись на нього.
За вплив на короля сперечаються прелати, друзі, кохана жінка. Кожне з них обстоює свій інтерес, і лише він один іде до остаточного рішення, тримаючись як провідної нитки думок не про своє щастя, славу й могутність, а про те, що треба чимало потрудитися, щоб роздати народові хліб рідної землі, що нелюдяність — найстрашніший з усіх пороків і що нема нічого вищого за розум. Саме тому Генріхів сподвижник де Прален каже королю: «Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності і того сумніву, що його філософи називають плідним». Парижани — католики, яким проповідники утовкмачували, що Генріх — антихрист, бо як же інакше міг би «єретик триматися проти всієї Ліги, проти іспанських полчищ, проти золота короля Філіппа й- папського прокляття», ці самі парижани поступово схиляються до думки, що Генріх незвичайний король, простий і приступний, людина, як усі.
Хоч би які були впливи на Генріха, хоч би як він сам вагався, страждав, у глибині його душі давно вже визріло переконання, що його з догляду моральності, по-людському, може, й не зовсім бездоганний вчинок — зречення віри батьків, — допоможе утвердитися справедливості, праву. А для нього самого — не насильство, не жорстокість, не розрахунок, а саме справедливість веде до перемоги, «право — найдовершеніший вияв людяності».
Цей період душевних вагань і роздумів завершується в романі блискуче написаною масовою сценою — переходом короля в нову віру 25 липня 1593 року. В цій сцені, як і в багатьох інших картинах народних виступів, битв, свят чи трагічних подій, Генріх Манн виявляє свій неабиякий хист художника-жанриста, баталіста. Барвисті, динамічні, з десятками написаних вправною рукою лаконічних, але виразних портретів картини нагадують масові сцени у засновника жанру історичного роману Вальтера Скотта і водночас позначені стильовою своєрідністю німецького письменника.