Страница 19 из 196
З тої хвилини Анрі на цих переговорах тримав своїх супротивників у жмені. Після миті високого осяяння він щедро користався зі своєї переваги над ними. Він уже не сприймав їх поважно, а зажадав, немов якоїсь дрібнички, щоб Париж здали йому протягом тижня. Величчю не можна надуживати, не можна її марнувати, бо благодать сходить на нас рідко, та й взагалі — чи не краще трохи піддурити цих добряг, ніж силувати їх схилятися перед величчю.
— Я даю вам тиждень, мої любі. Коли ви волієте зволікати зі здачею міста, поки у вас зовсім скінчиться продовольство, — що ж, буде для вас остання вечеря, а потім — зашморг.
— Так немилосердно жоден французький король не поведеться зі своєю столицею й жоден християнин — з двома слугами господніми.
— Що ж, покладіться на це.
— Знов же страшно: чи не вишлють до вас потім нас-таки обох, тільки вже з зашморгами на шиях.
— Ну, то здайте мені місто негайно.
— Якщо іспанці та шістнадцятеро це почують, вони повішають нас.
— Ну, то чекайте на Майєнна та на підкріплення з Фландрії.
— Але ж ви, величносте, можете врешті-решт перемогти, і тоді нас іще певніше повісять.
— Ну, тоді поклопочіться про здачу міста.
— Величносте! Ви ж забудете про нашу послугу й віддасте нас на поталу людові.
— Ну, то полиште йому здихати з голоду.
— Величносте, у вас хибні відомості. В Парижі ще ніхто не голодує.
— Ну, тоді хай нам і далі так добре ведеться. На цвинтарях є ще багато чого, та й дітей удосталь лишається без нагляду, коли мати зомліє від кволості.
На це вони, хоч якими зухвалими були досі в думках, не наважились відповісти — тільки понурили голови. Вони просто-таки втратили грунт під ногами, і тому їм здавалося, що король обморочив їх. «Так, він побавився з нами в запитання й відповіді, за взірцем славнозвісної сцени з Рабле, отого жартуна й фігляра. Такий самий і цей король, і він глузує з нас у вічі». Їхня гідність де й поділась, вони остаточно розгубилися. Король не дав їм змоги отямитись, а навпаки — добив їх. Останні слова він вимовив уже не швидко й недбало, а з притиском і вагомо, як суддя.
— Пане архієпископе, — сказав він. — Нещодавно ви на мосту Сен-Мішель попали в тисняву. Люди кидались під ноги вашим коням і волали хліба або смерті. До вас тоді звернувся один старий чоловік?
— Не пам'ятаю, — промимрив архієпископ Ліонський, і голова у нього пішла обертом: так, як, певне, буде в день страшного суду.
— Він звернувся до вас і назвав ті розпачливі крики, що лунали круг вас, останньою осторогою господа бога.
Від цього королевого ясновидіння архієпископа охопила страшна млість — точнісінько мов якусь матір простолюдинку, в якої зі страхітливим наміром відняли дитину. Люди з почту підхопили його, кардинал стояв поряд блідий, змарнілий. Король гукнув, щоб їм принесли вина, а поки вони чекали того покріплення, вже вихопився на коня. Їдучи, він пояснив найближчим зі своїх дворян, хто був той чоловік на мосту, що остеріг архієпископа. То був метр Амбруаз Паре, вісімдесятип'ятирічний хірург; на мосту він говорив з останніх своїх сил, а тепер лежить при смерті.
— Колись він був біля замордованого Коліньї,— додав король Анрі, міцно стиснув губи й до кінця дороги більш не розтуляв їх.
Його супутники теж мовчали. Глухо стукотіли копита. Анрі думав про старих гугенотів. Тут він непохитно лишався одним із них.
Митець
У таборі йому вибігли назустріч:
— Фарнезе вже підходить! Фарнезе стоїть у Mo!
Король зневажливо засміявся: Mo надто близько, і він би дізнався про це раніше. Та й його приятелів архієпископа й кардинала, напевне, сповістили б, і вони б не дозволили йому довести їх до млості своїми кпинами. Він знизав плечима й хотів їхати далі, але на дорозі його дожидали ще двоє сперечальників. Пан де ла Ну натягував повіддя свого коня залізною рукою. Пан де Роні сидів па своєму боком, інакше сидіти йому перешкоджали його доблесні рани; одна рука була в черезплічнику. Король сказав:
— Тихо, тихо, панове!
Ла Ну відказав:
— Ваша величносте! Фарнезе.
Роні втрутився:
— Величносте! То хитрощі. Він не може стояти в Mo.
— Мій королю! — гукнув старший. — Кому ви вірите — оцьому чванькові чи мені? Фарнезе такий хитрющий, що часом може навмисне розпускати замість брехні правду.
Роні, хоч і сидів у сідлі боком, а капелюх оздобив діамантами, але обличчя мав розважне й холодне, не глянувши на простосердого старигана під'їхав до короля й спинив коня поряд.
— Це байки! — пихато промовив віп.
Лa Ну скипів:
— Юначе! А поїдьте-но туди у вашому пишному вбранні! Ви так сподобаєтеся герцогові, що він іще візьме вас у полон.
— Пане! — відказав Роні.— У мене одна рука — і у вас одна. Отже, ми можемо стати на двобій!
— На це варто подивитися, — сказав король, але якось неуважливо. Зрадів тільки старий. Його обличчя під сивою чуприною густо почервоніло, і ось це гнівне обличчя вже по дитячому всміхалось.
— Я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі[20], і це було не з медом. Величносте, я в своїй темниці писав про віру й про воєнне мистецтво і тільки завдяки цьому не занепав духом. Але те воєнне мистецтво, про яке я писав, було мистецтво Фарнезе. Він митець, не забувайте цього ніколи, величносте!
— Ваш король не митець, а вояк, і це важить більше, — заявив Роні. Через свої рани, та й через пиху він тримався випростано й скуто, ніби статуя. Зате бретонський гугенот завзято розмахував руками — навіть залізною.
— Що я знаю, те знаю з досвіду! Набутого за дванадцять років у Фландрії, на чолі протестантського війська. Перше ніж іспанці схопили мене, я відбирав там у них усі міста, які хотів. Та відколи туди прибув герцог Пармський — уже не міг узяти жодного.
Король, задумавшись про своє, рушив далі; вже вечоріло. Другого дня довідалися, що військо Ліги з Майєнном на чолі та іспанське підкріплення під проводом герцога Пармського з'єдналися під Mo. На військовій раді в короля ла Ну наполягав на тому, щоб уперто вичікувати під Парижем, але Бірон, теж зі старших, вимагав рушати назустріч. Насамперед нападати! Ми завжди нападали.
Ла Ну сказав:
— Ваша величність неперевершені в бою. Проте ви ще не зустрічалися з таким супротивником, що уникає боїв і досягає всього, чого хоче, мистецтвом. Я, величносте, знаю Фарнезе.
Роні вже знову хотів був накинутись на непоказного полководця в шкіряному колеті; але віконт де Тюренн, не менш родовитий і вродливий, ніж Роні, спинив його. Надзвичайне честолюбство рано навчило цього молодика оцінювати ситуації й навіть людей. Маршал Бірон зміг без перешкод доводити, що королівське військо, розставлене довкола всього Парижа, неминуче має вразливі позиції. Ворог прорветься там і підвезе в місто припаси. На те ла Ну заперечив:
— Саме тому він муситиме переправлятись через річку або проходити лісом, а це якраз зручна нагода для нас.
— Нападати! — наполягав Бірон. — Уперед — і на ворога, поки він ще далеко й не сподівається цього. Отак воюють!
— Як ви воюєте, Фарнезе знає! — вигукнув ла Ну. І додав повільно, невесело: — А от ви не знаєте, як воює Фарнезе.
— Це вже якийсь забобон, — зауважив навіть розсудливий Тюренн; Роні тільки холодно осміхався, а Бірон сопів. Король запитав думки всіх інших, хто ще був на раді, а оскільки вони бачили, що король воліє нападати, більшість висловилася за наступ.
І ось спочатку склалося так, що уславлений Фарнезе, герцог Пармський, викликав у всіх відважних вояків, своїх супротивників, тільки глибоку зневагу. Маючи таку велику військову силу, чи годиться окопуватись за якимсь нікчемним болітцем? Королівські загони, наступаючи, бачили тільки те болітце, бо воно лежало у них на дорозі. Пагорка за болітцем вони не бачили, а саме за ним ховалась їхня майбутня невдача.
20
…я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі…- Франсуа де ла Ну, сподвижник Генріха Наваррського, потрапив у полон до іспанців у 1580 p., написав у полоні свій твір «Політичні та воєнні промови».