Страница 181 из 196
— Адже тато цього хоче…
Сердега наречений остовпів. Чи ж давно він чув від неї: «Мій єдиний, довіку єдиний!» А коли король став допитуватись, Шарлотта тількн знизала плечима. Бассомп'єр побачив, що вона з холодним серцям зреклась його. В нього пішла носом кров, він вийшов і два дні не з'являвся на очі. Нe їв, не пив, збувся сну. Король зажадав його знов до себе. Покривджений фаворит зрозумів, хоч і ціною страждань: ця вранішня зоря не добра, вона не має серця, з неї вийде хижачка й більш нічого, а старий король цього не бачить. Для нього дівоча краса — запорука доброти. А за доброту, якої годі знайти, він віддав би половину своєї військової скарбниці — не насправді, так хоч у думках.
Конде не заперечував і покірно прийняв те, що йому наказали: заручення, збільшену в кілька разів пенсію і навіть плітки. Король одружує його, аби здобути коханку для себе. Король обрав саме його, бо за ним підозрюють збочені нахили, отож він, найскорше, й не доторкатиметься до дружини. Все це Конде терпів цілих два місяці, поки не уклали шлюбу. Протягом цього часу король міг мріяти. Кожна зичлива людина бачила, що його прихильність чиста, згідна з приписами пана д'Юрфе, і що ті численні вірші на честь предмета своєї жаги, які він замовляв або складав сам, погані. Звичайно його придворний поет Малерб[117] писав краще. «Як втішно думати про радощі минулі», — це, звичайно, правда, це дуже вдале резюме людського життя. Воно якраз пасує літній людині, що їй до лиця саме думка, а не розпач і не блаженство.
Справжні свої погляди на це непорозуміння Конде виявив, тільки-но звінчавшися. Спочатку він іще взяв десять тисяч ліврів, які король подарував молодій, а також на вісімнадцять тисяч ліврів коштовностей від королеви. До речі йому була й сплата його боргів, і виплата пенсії за три місяці. Король викликав молодят до Фонтенбло, і там вони нарешті показали своє справжнє обличчя. Криводушна дитина, тепер уже принцеса королівського дому, в міру своїх сил використовувала одного проти другого: розпалювала ревнощі в молодому чоловікові й підживляла жагу в старому поклонникові. Якось увечері, при світлі смолоскипа, вона вийшла на балкон, розпустивши коси. Король мало не зомлів — цього разу насправді.
— Господи! Чи він божевільний? — сказала невинна крихітка.
Конде — до Анрі:
— Величносте! Ви що день то молодієте. Ви по кілька разів на день перевдягаєтесь, ви інакше підстригли бороду й не тільки носите комір із зашитими в ньому пахощами, а й барви моєї дружини, і то привселюдно. Це мені не до вподоби, величносте. Ви обох нас — й мене, й себе — виставляєте на посміх.
Такий тон він дозволив собі й говорив дедалі зухваліше. Він був невисокий, худорлявий, мав різкі риси обличчя. Його похмура мовчазність де й ділася. Він прикидався легковажним і недотепним, але вираховувати вмів. Певне, зважив усі шанси, перше ніж утікати з дружиною. Адже позаду зостанеться король, який шаленітиме через своє уявне почуття. Тим більше, коли його ворог Габсбург надасть притулок принцові крові та його дружині. «Такий афронт — йому, переможцеві й великому королю! — думає Конде. — Йому, ідолові Європи, не пробачать такої поразки, та він і сам її не стерпить. Він сам кинеться назустріч своїй згубі, вже, певне, підготованій. Сміливіше! — казав собі молодий інтриган. — Короля вб'ють — тільки йолоп може не бачити цього. І тоді я буду найближчий до трону, а Габсбург підсадить мене на нього. В королівстві не опиратиметься ніхто. Протестанти вважають розлучення свого Анрі недійсним, а його дофіна — незаконним сином».
Суддя де Ту остерігав Анрі. Шкода: той запевняв, що наміри його чисті.
— Ваше минуле свідчить проти вас, — нагадував де Ту. Марно. Анрі написав до Роні, що принц урешті виведе його з терпцю. Роні порадив йому кинути принца за грати. Він уже ладен був послухатись, бо Конде назвав його «єгипетським тираном», а народному королю не до вподоби чути таке. Але тільки припинив виплату пенсії заповзятливому молодикові. Бастілія поки що лишилась погрозою.
«Сміливіше!» — сказав собі Конде. І почав з того, що відвіз дружину до свого мисливського замку в Пікардії, недалечко від кордону іспанських Нідерландів. У Брюсселі правлять ерцгерцог з інфантою. Ми ще в володіннях єгипетського тирана, отже — обережно! Аби відвести очі, він улаштовував прогулянки, одну з них — до Ам'єна, в гості до тамтешнього губернатора пана де Треньї. Принц, принцеса, з ними його мати. Вона колись нібито отруїла чоловіка, та й принца народила, кажуть, не від нього — хто там знає! Мати крихітки залюбки б віддала її королю за коханку. Принцова мати — так само. Кілька дам були б раді сприяти в цьому. Королева Марія Медічі сказала: «Цим шляхетним ділом клопочуться аж тридцять звідниць. Якби я схотіла, то була б тридцять першою». Безперечно, вона й тут підсобляла б, якби їй наказали. Єзуїтському генералові досить було б натякнути Марії, що треба піти на цю жертву. Останню перед метою.
Нова Єлена
День святого Губертуса, чудова погода, й нема нічого дивного, що подорожні зустріли мисливців. Трохи дивно тільки, що це королівські ловчі. Вони пояснюють молодій принцесі, що один тутешній лісничий… Та вона вже не слухає: вона впізнала короля.
На ньому ліврея псаря. Він тримає на смику двох собак. На лівому оці в нього пов'язка, і ніхто його не впізнає, тільки його жадана. Вона проїздить на коні повз нього, каже згори: «Цього я вам ніколи не пробачу», — і пускає коня чвалом.
Цього разу важко повірити, ніби Анрі міг забути, як колись один низенький старий селянин із запилюженим обличчям, несучи на згорбленій спині в'язку хмизу, через ворожі позиції добрався до Кеврського замку. «Величносте! Який ви бридкий», — сказала тоді Габрієль д'Естре. А потім він зворушив її серце й здобув її, і перед ним лежали літа — літа величі й володіння. А тепер? Він хоче повернути минулі дні, він наслідує сам себе. Ось така дитина про це нічого не знає, але вона каже! «Цього я вам ніколи не пробачу». А що ж було б, якби вона зрозуміла!
А втім, хіба ж не приємно, коли король отак рядиться ради нас, — де ще є такі, як ми! Але нам краще мовчати, вирішує крихітка, чи то овечка, а Бассомп'єр, що дістав добру науку, назвав її ще й не так. Тим часом господиня того дому, куди вони їхали в гості, настирливо радить овечці помилуватися краєвидом. І враз овеччин погляд падає на одне з вікон бічного крила будинку; у вікні — король, приклавши руку до серця, посилає їй цілунки.
— О господи, що це таке, пані? У вас тут король!
Пані де Треньї хотіла зразу відвести налякану крихітку до нього: добре слово ніколи не пропаде марно. Та чарівна крихітка подумала: «З добрими словами поки що зачекаємо, що нам з них! Нехай спершу дідок вижене геть свою стару королеву і всіх дев'ятьох байстрят. А я тоді поміркую, звідки мені добути мого справжнього дофіна».
Принц і принцеса Конде не довіряли одне одному, вони не дійшли згоди. Обоє хотіли стати спадкоємцями короля, але кожне на свій лад. І врешті нікому з них не дісталось нічого. Принцеса-мати боялася гучного скандалу; вона поїхала геть, хоча спершу розкрила синові очі. Анрі сумний повернувся до Парижа. Або тепер, або ніколи — і Конде хитрістю вивіз дружину за кордон. Їй він сказав тільки, що вони їдуть оглянути якийсь маєток. А з першого іспансько-нідерландського містечка послав листа інфанті: попросив захистити його честь і безпеку від єгипетського тирана. Вельможна дама, власну честь якої надійно захищала живцем похована жінка, прийняла переслідувану жертву в своїй брюссельській резиденції. Миле дитя прийняли й оселили з усіма почестями, належними його титулові. Але одна річ приїхати, інша — повернутись. Усі спроби були марні.
Король отримав приголомшливу звістку ввечері, за картярським столом. Присутні були його кузен Суассон, герцоги де Гіз і д'Епернон, Крекі й Бассомп'єр — цей сидів найближче до короля. Він потай шепнув, щоб не почув більш ніхто:
117
Малерб Франсуа де (1555–1628) — поет, ранній класицист. Був придворним поетом Генріха IV.