Страница 179 из 196
Одначе цього разу йдеться не про пташку. Тут поет або вчений виявить свій розвинений розум, він не вчинить і не скаже нічого необережного, хоча панство тільки завдяки його хистові до слів прийняло його в своє коло, наче він дворянин або хоробрий воїн. Він остерігається на цій прогулянці підходити дуже близько до короля, бо той видимо не хоче ніяких супутників. І те, що на пристойній відстані мурмоче сам до себе цей міщанський син, має звучати глибокодумно, але не стосуватися нікого. В короля дуже тонкий слух, проте ніхто не сподівається, що він дослухатиметься до такого незначущого монологу.
— Щастя страшенно стомлює. Ніщо не обтяжує нас так, як щастя. Навіть своє, досить помірне щастя я мушу все ж таки обмежувати, бо тільки при добровільному самообмеженні воно може зберегти свою примарну подобу. Уяви собі, що твоя слава, зроджена з самих тільки слів, — на устах усієї Європи. Навіть більше — вона долетіла аж за океан, до Нової Франції. Як тоді бути? Треба або примножувати своє щастя, або обходитись без нього. Бо навіть таке помірне, як воно є, воно наживає мені лютих ворогів — і чи далеко до ножа? Але мене моє щастя зобов'язує бути дедалі щасливішим. Братись за нові твори, пускатись у подорожі — хоч би кінець їхній був по той бік моєї могили.
Син маленьких людей має право визначити ту хвилину, коли слід зійти зі сцени. Нехай він сховається у монастирі, в кімнаті-птахарні, в книгозбірні. Нехай мовчить. Він не такий великий, щоб бути щасливим і в нещасті. Він не державець, на чиєму житті весь світ держиться і разом з ним упаде. Infelix felicitas[114] від нього не вимагають і не сподіваються. Але в того, хто великий, вибору нема. Він мусить пройти свій тяжкий шлях, infelix felicitas.
Остання перед кінцем
Не можна сказати, що пані Маргарита Валуа сприяла добрій славі Лувру чи й своїй власній. Цього їй не було дано. На відміну від Марії Медічі королева Марго чинила без фальшу; вона не мала жодних поганих порадників, крім власних пристрастей, але ті пристрасті не дуже пригасли. Тепер вона жила в будинку, наданому їй архієпископом. Там вона тримала добру кухню, а крім того — академію естетів; колись це її творіння ще сподобиться визнання держави. А другий бік її єства не міг обійтись без молодих коханців.
Якось уранці вони їхала додому після служби божої; навпроти неї в кареті сидів її двадцятирічний красень. Уже коло дому на приступку карети скочив один з пажів королеви Наваррської й застрелив її нинішнього улюбленця (сам він, певне, був попереднім). Він спробував утекти, та пані Маргарита, хоч як розгубилася через забризкану кров'ю сукню і ще одну втрату, все ж гукнула, щоб його схопили. Коли вбивцю підвели до трупа, він копнув його ногою й сказав:
— Не дихає? Тоді можете вбити й мене, я однаково радий.
І таке сказати дамі, чиє терпіння він уже наразив на іспит! Не дивно, що вона теж закричала:
— Задушіть його! — Скинула з ноги підв'язку, — ноги в неї були ще гарні, хоча й трохи повнуваті,— і жбурнула своїм слугам. — Задушіть! Ну, швидше!
Та наказу знавіснілої королеви Марго не послухався ніхто. Вісімнадцятирічного юнака, що з такою втіхою вбив двадцятирічного, мав покарати закон. Король підписав вирок — а що йому лишалось? Якби він виявив поблажливість, запізнілі пристрасті його першої дружили разом з їхніми наслідками були б поставлені на карб йому самому. Правда, мстива жінка зловжила й вироком суду. Юнакові довелося зійти на ешафот у неї під вікном, па парадному подвір'ї її дому, за яких три кроки від неї. Він був хоробрий і твердий, милосердя не благав. І яке пуття їй, постарілому ідолові інших часів, з обвислими щоками, у відкритому пеньюарі, дивитись, як падає юна голова, й тішитись тим?
Колишній чоловік її потай думав: «Бідолашна Марго сама стала жертвою своєї невгамовності. Раніш вона й не знала, до чого здатна дійти. Мій духівник Котон міг би їй порадити, виходячи не з власної мудрості, а з дуже давньої, нагромадженої його попередниками: «Стережися!» З такими думками дивився король на гру в серсо, влаштовану пані Маргаритою. Від пригоди з пажем минуло вже багато часу, і та пригода вже її не гнітила. Тим уважніше стежив Анрі за новими виявами її натури: це мала бути осторога йому самому.
А Марго мала на думці не більш і не менш як підсунути йому нову коханку. То була мадемуазель де Монморансі, Маргарита-Шарлотта, що народилась 1594 року. Цій дитині йшов п'ятнадцятий рік, коли королева Марго запросила двір на гру в серсо. Та й ще деякі дами, ніби змовившись, накидали оком на юну красуню з тією ж метою. Перший привід дав поет Вуатюр, назвавши її вранішньою зорею. А від нового, щойно зродженого дня, безперечно, можна чогось сподіватись, хоча ніхто не приховує від себе, що таке створіння — ще недоросле, ще, власне, безлике — може тільки в майбутньому справдити надії. Як добре придивитись, ця юна красуня — тільки витвір фантазії поета Вуатюра[115].
Інші дами мали корисливі спонуки — насамперед пані де Сурді, що досі показувала себе тільки з цього боку. Вона просила руки юної панни для свого сина, відмовляючись від будь-якого посагу. Пані де Сурді мала як спадщину по своїй небозі Габрієлі п'ятдесят тисяч ліврів ренти. Коли їй удасться задумане, з того може вийти сто тисяч. Монморансі-батько був у неласці в короля: хіба-таки годиться конетаблеві, якого король величав кумом, приставати до змови проти нього? Він каявся, що був такий дурний, і тепер погодився б на все, аби тільки повернути королівську ласку. І молодят заручили — без посагу, хоча Шарлотта була найбагатшою спадкоємницею.
Тоді втрутилась одна стара принцеса — вона теж не хотіла пустити нитки з рук. Пані Діана Французька, нешлюбна парость роду Валуа, послідок минулого, взяла до себе дівчину, коли її мати занедужала, і зразу перекреслила всі розрахунки Сурді. Саме в той час королева Марго запросила двір на гру в серсо. Відбудеться та гра в її володіннях.
Вона теж, опріч усього іншого, думала й про себе. Чимало грошей потрібно, щоб побудувати новий палац, — із домом архієпископа в неї були пов'язані прикрі спогади. Крім того, вона не хоче бути єдиним постарілим ідолом, що любить ніжні пуп'янки. А тут розквітає якраз такий пуп'янок для супутника її молодості, тож хай уведе його в спокусу. Та, незважаючи на розрахунок, властивий кожній жінці, це — давня Марго, прониклива гуманістка з глибокими думками. Моєму колишньому чоловікові, казала вона собі, чогось бракує для його високих задумів — бог знає для яких, але вони неодмінно високі, і шкода було б, якби він не перевершив власної слави й не досяг безсмертя. Йому бракує саме того, що врешті-решт давало йому силу для всіх його подвигів: захвату, збудженого жінкою. Чи не кумедно, що ми, отакі, як є, можемо викликати в когось захват, і то так довго, поки він стає великим королем!
«І не тільки кумедно, — сказала Марго. — Тільки дитина й висока душа може сприймати нас поважно. І поки він має таку душу, ніщо не пропало, я його не втратила. Не втратити чоловіка — це означає мати його перед собою живого, з усіма моїми спогадами, особливо лихими. Тому я й будую свій палац навпроти його Лувру і зможу через Сену заглядати до нього в вікна — крізь добрі окуляри, звичайно».
Змагання в серсо, як не дивно, стало тріумфом для того, кого й зовсім не брали до уваги: для пана де Бассомп'єра. Він переміг королевиного лицаря Кончіні, розлютивши тим Марію Медічі до нестями. А король був задоволений. Його Бассомп'єр з літами набув багато як розуму, так і інших чеснот. І тілесні його чесноти не відставали від інших. Колишній цікавий новачок виріс у королевого шанувальника і розуміє, як тяжко нести королю своє щастя в нещасті. «Я не маю жодного зайвого друга», — каже собі Анрі, дивлячись, як герой дня, сяючи, об'їздить трибуни.
114
Щастя в нещасті (латин.).
115
Вуатюр Венсан (1598–1648) — поет, улюбленець аристократичних салонів, відзначався пишномовністю і вишуканістю стилю.