Страница 141 из 150
Дізнавшись про це, Анрі зразу забув і убивць, і музу, а разом з усією романтикою — і страх. Він вирушив на війну. Що ж це таке! І король, і Ліга, — всі обернулись проти самого нього і в своїх процесіях із нестямним криком віддаються духовній розпусті, для його здорової вдачі огиднішій за будь-яких Сакреморів. Життя схильне чинити несправедливості й убивати; але воно не хоче, щоб задля цього лицемірили й топтали ногами розум. І Анрі пішов походом на Бретань, пішов через усе королівство, представники станів якого тим часом урочисто позбавили його законних прав. Він бився і з королівським військом, і з військом Ліги — тепер це було для нього те саме, бо він озлобився. Уже був на прямому шляху до трону, а тепер знов, починай усе спочатку, мов казна-хто. Після великої перемоги під Кутра — знов болота, маленькі містечка, засідки, один сердега дворянин падає вбитий, сотня ворогів здається в полон, буря, град, а я мушу взяти замок над морем. Якби ж то наша гармата прибула раніше! Дурне діло — битися з морем і вітром!
В запалі бою він принаймні забував свою прикрість і гнів, тішився, що живе на світі, що дихає, хоч вороги раді б не дати йому ні дихати, ні жити, — і що він усе-таки набирається сили, хай навіть непомітно. Якось опівдні, засапаний після шаленої гонитви, щойно ледве уникнувши смерті, він стає сам під деревом, щоб під'їсти, і озирається довкола трохи розгубленим поглядом. Земля перед ним стелеться розлого аж до обрію, вона безмовна, тільки море гучно реве. Ця земля його не хоче, вона його навіть не знає, і, якби глибоко в його душі не жила непохитна надія, він би міг боятися, що йому знов і знов, без кінця доведеться починати все спочатку, отак, як тут. Адже без кінця повертаються ті самі картини: болота й засідки, сотня полонених, попереду падає вбитий сердега дворянин, буря, град, а треба взяти цей замок над морем, та хоч би вже наша гармата скоріш приспіла сюди! На долоні Анрі, почорнілій від пороху, лежить його обід: окрайчик хліба і яблуко.
Він зголоднів, проте не втрачає доброго гумору. Життєві дороги завели його оце сюди, а колись давно його оточували залиті сонцем гори, і він радісно сміявся, бродячи у веселих струмочках. Ще молодим попав він у школу нещастя, навчився думати, і від блукань у лабіринті думок у нього почали гірко кривитись уста — принаймні інколи. Повернувшись додому, він поринув у всі звичайні турботи життя, як кожна людина з голодним тілом і неміцною шкірою, що її дуже легко продірявити. Турботи були спершу дрібні; та коли поринеш у них з головою, вони виростають. А тепер він прославився, його ненавидять, на нього покладають надії, його бояться, — і ось йому судилося спізнати, що в житті можна скотитись назад до дрібних турбот; під деревом, стоячи, споживає він свій убогий обід.
У ту саму годину король Франції приймав посла Мендосу. Той отримав звістку про перемогу Армади і зразу наказав видрукувати цю новину й розповсюдити. А тоді поїхав з Парижа до Шартра: він насамперед хотів у тамтешньому славетному соборі скласти подяку пресвятій діві. А після цього з'явився до короля, що оселився тоді саме в єпископському палаці. «Victoria!» — гордо казав посол кожному, кого зустріне, а ввійшовши до короля, показав йому лист. Одначе король простяг йому новіший, де писалося, що англійці обстріляли Армаду, потопили п'ятнадцять кораблів і п'ять тисяч іспанців загинуло. Про те, щоб висадитись у Англії, вже нема чого й думати.
Мендоса спробував заперечити все, а якщо там було трохи й правди, це не завадило йому лишатися гордим. Потоплено п'ятнадцять кораблів — але ж у Армаді їх сто п'ятдесят, і всі велетні, справжні дерев'яні фортеці. А п'ять тисяч загиблих — це майже непомітна втрата для війська Армади, вже не кажучи про те, що наближається й підкріплення.
Одначе насправді нікуди те підкріплення не наближалось: воно було обложене в Голландії. Король Франції ввічливо подивувався з плавучих фортець, що їх так надзвичайно завбачливо звелів побудувати дон Філіпп. На жаль, ті судна були аж занадто високі, і їхні гармати могли поцілити тільки здалеку; а ще прикріше те, що адмірал Дрейк[159] дуже швидко знайшов уразливе місце могутнього флоту. Його прудкі суденця, вилетівши з Плімутської гавані, підпливали аж під борти іспанських велетнів і дірявили їх. А тут іще, як на лихо, саме небо стало не на той бік, що слід: буря ще й у цю хвилину, коли король розмовляє з послом, розкидає судна по океані, а декотрі заносить аж на північ, де розбиває об крижини.
Іспанці ніколи не сміються, а то посол, певне, тільки посміявся б із цих дитячих наскоків стихії чи Англії на всесвітню державу. Та він тільки зневажливо мовчав. Король не перебивав тієї мовчанки, вони двоє стояли очі в очі серед великої кам'яної зали. Король був у капелюсі, й Мендоса не скинув свого. Та ось посмів подати голос дехто з придворних.
— Королева Англії тріумфує! — досить гучно сказав Крійон.
— Єлизавета на білому коні показувалась народові,— докинув ще хтось.
— Великий народ, — рішуче промовив полковник Орнано.
— Щасливий народ, урятований, вільний і любить свою осяйну королеву, Що таке сорок п'ять років проти краси королеви-переможниці!
Тоді озвався Бірон, давній ворог короля Наваррського:
— Одностайний народ. І нам би слід бути одностайними.
Відразу придворні в залі заворушились, із уст в уста побігло одне ім'я — спочатку ще потихеньку.
Король покинув залу, а за ним і посол. Король ішов склепистими переходами, він виступав велично, як уміють виступати Валуа. Біля одного вікна він зупинився й показав рукою вниз, у подвір'я. Посол розглядів там зо три сотні бранців-турків, що їх іспанці тримали як рабів-веслярів на своїх суднах. Він спитав, звідки вони тут узялися.
— З одного корабля вашої Армади, викинутого на берег, — пояснив король.
Посол зажадав, щоб їх видали йому. Замість відповіді король показався у вікні на весь зріст. Раби попадали на коліна і, звівши голови до нього, заволали:
— Misericordia![160]
Король хвилинку дивився на них, а тоді відвернувся.
— Це треба ще обговорити.
Його придворні дозволили собі втрутитись:
— Уже обговорювали. У Франції рабства немає. Хто ступив на французьку землю, той вільний. Король поверне цих людей своєму союзникові, султанові.
Король, удаючи, ніби й не почув тих слів, з підкресленою повагою провів Мендосу до сходів; але дорогою чванливому послові довелося витерпіти ще не одне приниження. І поперед і позад нього придворні гомоніли про те, що Іспанія тримає веслярами на своїх суднах бранців із багатьох народів і французи теж не уникли цього ярма.
— Воїни і наші співвітчизники! А що ж хоче зробити Іспанія з усіх нас? Те, що й з інших народів світу: рабів.
Ось як заговорили при французькому дворі того дня, коли стало відомо, що Армада загинула.
Посол уже поїхав, але король усе не повертався до свого покою; він неначе дожидав чогось, а чого — не знав ніхто; декотрі думали, що він знову запав у свою звичайну байдужість. Тому вони дали язикам ще більшу волю й почали ще запальніше повторювати, що треба одностайно захищати свободу свого королівства за прикладом Англії. Ця країна уникла найстрахітливішої долі: адже іспанці везли на своїх кораблях і всі знаряддя тортур, які вживала інквізиція. Серед придворних французького короля були й протестанти — і відверті, й таємні, і котрийсь із них наважився сказати:
— Свобода мислення — ось що головне: це запорука наших прав і нашої єдності.
А решта придворних замість перебити таку мову знов почали передавати з уст в уста одне ім'я, те саме, що й досі, тільки вже сміливіше; а врешті Бірон, знов-таки Бірон, звернувся до короля:
— Величносте! А знаєте, король Наваррський краща людина, ніж я гадав. Люди дуже рідко визнають свої помилки. Але я таки визнаю, що помилявся.
В цю хвилину з'явився Гіз. Мендоса послав його, щоб він примусив короля скоритися. Гіз, виконуючи цей наказ, почав погрожувати тридцятьма тисячами іспанців, що стоять у Фландрії. І раптом чийсь голос:
159
Адмірал Дрейк — Френсіс Дрейк (бл. 1545–1595) — англійський^ мореплавець і пірат; разом з адміралом Говардом керував англійськими морськими силами, що розгромили Непереможну Армаду.
160
Милосердя! (Лат.).