Спаситель

Фляжка!

З останніх сил Харрі запустив руку у внутрішню кишеню й добув звідти флягу. Сунув горлечко у рот, схолив зубами й повернув. Кришка знялася, бренді хлюпнуло у рот. Тілом рвучко пройшов мороз. Боже! Він притулився обличчям до сітки, через силу заплющився, й вогні «Плаза» та «Опери» вдалині обернулися на дві риски у мороці. Правою рукою він нахилив фляжку так, щоб вона була просто над червоною собачою пащею. Виплюнувши з рота кришку й бренді, пробурмотів: «За твоє здоров’я!» А тоді перехилив фляжку. Дві безмежні секунди спантеличені собачі очі дивилися на Харрі, поки коричнева рідина, булькаючи, лилася у пащу. Й щелепи розтулились. Харрі почув, як собака гупнувся на голий асфальт. Потім почулося хрипіння й тихе скигління, кігті за­шкрябали на асфальті, й пес зник у мороці.

Харрі підібгав ноги, переліз через паркан. Закотивши штанину, навіть без ліхтарного світла второпав, що сьогодні треба йти у травмопункт. Подивитися «Все про Єву» не випадає.

Поклавши голову на коліна Теа, заплющившись, Юн слухав тихе белькотання телевізора. Показували один з її улюблених серіалів «Король Бронкса». Чи то Квінза?[2]

— Чи ти спитав у брата, чергуватиме він на Егерторг? — спитала Теа.

Вона затулила йому рукою очі. Він чув солодкуваті пахощі її шкіри, вона щойно вколола собі інсулін.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав він.

Прибравши руку, вона недовірливо глянула на нього.

Юн засміявся:

— Не переймайся, я вже давно-давно поговорив з ним. Він згодний.

Теа розпачливо зітхнула. Юн, взявши її руку, знов поклав її собі на очі.

— Тільки я не казав йому, що це буде твій день народження, бо тоді б він, напевне, не погодився.

— Чому?

— Він божеволіє від тебе, ти ж знаєш сама.

— Це твоя така думка.

— А ти недолюблюєш його.

— Неправда!

— Чому ж ти завжди напружуєшся, коли я згадую його ім’я?

Вона голосно засміялася. Мабуть, через щось у Бронксі. Чи то у Квінзі.

— Чи ти замовив столик у ресторані? — спитала вона.

— Замовив.

Усміхаючись, вона стиснула його руку. А тоді насупилась:

— Я міркувала. А що як нас хтось побачить?

— З Армії? Навіть мови бути не може.

— А втім, якщо побачать?

Юн змовчав.

— Може, вже час розповісти про нас?

— Не знаю. Чи не краще не поспішати? Допоки не переконаємось...

— А ти ще не переконався, Юне?

Відсунувши її руку, він здивовано глянув на жінку:

— Послухай-но, адже ж ти чудово знаєш, що я кохаю тебе більше всього на світі. Річ не в тім.

— А у чому ж?

— Ти не знаєш, який Роберт, Теа.

Вона криво усміхнулась:

— Я знаю його з дитинства, Юне.

Він відвернувся.

— От тільки одного не знаєш. Гадки не маєш, який він, коли лютий. Геть інша людина, він у батька пішов. Він може бути небезпечним, Теа.

Вона прихилила голову до стіни й мовчки дивилася перед собою.

— Пропоную не поспішати. — Юн потер руки. — Адже треба не скидати з рахунків і твого брата.

— Рікарда?

— Що скаже він, дізнавшись, що його кровна сестра заручилася саме зі мною й саме зараз?

— Ось у тебе що на думці. Через те, що ви суперники й обидва є претендентами на посаду управляючого?

— Ти ж чудово знаєш, що для Керівної ради конче важливим є те, щоб офіцери на керівних посадах мали гідного наступника. Цілком зрозуміло, що для мене тактично дуже грамотно оголосити про одруження з Теа Нільсен, дочкою Франка Нільсена, правої руки командувача. Але чи правильно це з етичного боку?

Теа прикусила верхню губу:

— А чому власне вам з Рікардом так важить ця посада?

Юн знизав плечима.

— Армія заплатила нам обом за навчання в Офіцерському училищі, а потім за чотири роки вивчення економіки у Комерційному інституті. Рікард, певно, міркує так само, як і я: ми мусимо висунути свої кандидатури, коли в Армії є посада, яка відповідає нашій кваліфікації.

— Може, жоден з вас її не отримає? Тато каже, що в Армії ще не було управляючого, молодшого за тридцять п’ять.

— Знаю. — Юн зітхнув. — Нікому не кажи, але мені буде легше, коли посаду обійме Рікард.

— Легше? Але ж ти більш як рік відповідав за все майно Армії, яке винаймалося в Осло.

— Саме так. Але ж головний управляючий відповідає за всю Норвегію, Ісландію та Фарери. Чи знаєш ти, що лише у самій Норвегії Армія має двісті п’ятдесят ділянок землі з трьо­ма сотнями будівель? — Юн легко ляснув себе по череву й зі звичною занепокоєною міною уп’явся поглядом у стелю: — Сьогодні я випадково глянув на своє відображення у вітрині й був вражений, наскільки я малий.

Останнім реченням Теа знехтувала.

— Рікард десь чув, що той з вас, хто обійме посаду управителя, стане наступним командувачем.

— Командувачем? — Юн тихо розреготався. — Це взагалі мені ні до чого.

— Не кажи дурниць, Юне.

— Я й не кажу, Теа. Ми з тобою набагато важливіші. Скажу, що я не жадаю посади управителя, й ми повідомимо всім про заручини. Я можу опікуватися іншим. Економістів Армія теж потребує.

— Ні, Юне, — злякано заперечила вона. — Ти найкращий і маєш працювати на тій посаді, де з тебе буде найбільше користі. Рікард мені брат, але йому бракує... твоєї метикуватості. З оголошенням про заручини можна наразі не поспішати.

Юн знизав плечима.

Теа поглянула на годинник:

— Сьогодні маєш піти до півночі. Бо Емма вчора у ліф­ті казала, що занепокоїлась, почувши, як у мене серед ночі гримнули двері.

Юн опустив ноги додолу.

— Не розумію, як тільки ми можемо тут мешкати.

Вона докірливо глянула на нього:

— Тут ми принаймні дбаємо одне про одного.

— Еге ж, — зітхнув Юн. — Дбаємо. Тоді добраніч.

Вона присунулась до нього. Запустила руку під сорочку, й він здивовано відчув, що рука у неї упріла, ніби вона щойно розтиснула кулак. Вона припала до нього. Її дихання ста­ло частішим.

— Теа, ми не маємо...

Вона завмерла, потім, зітхнувши, прибрала руку.

Він був спантеличений. Дотепер Теа не намагалася торкнутися його, ба навіть ніби побоювалася трішки фізичного контакту. Й він цінував у ній таку сором’язливість. Вона наче заспокоїлась, коли після першого побачення він сказав їй, що у статуті зазначено: «Армія спасіння вважає утримання до шлюбу християнським взірцем». Попри те, що дехто вважав, що слово «взірець» та «припис», яке у статуті вживають у стосунку до тютюну та алкоголю, все ж таки нерівнозначні, він не вважав за потрібне через такі тонкощі порушувати дану Богові обітницю.

Він обійняв її, підвівся, вийшов у туалет. Замкнувся, відкрив кран з водою. Підставив руки під цівку, дивлячись у люстерко, де відбивалося обличчя чоловіка, який мав би бути щасливим. Треба зателефонувати Рагнхільд. Покласти цьому край. Юн глибоко вдихнув. Він дійсно щасливий. Просто де­які дні часом напруженіші за решту.

Він витерся й повернувся до Теа.

Приймальня у травмопункті на Стургата, 40, заллята різ­ким білим світлом, у цей час доби, як і завжди, скидалася на людський звіринець. Якийсь наркоман тремтячи підвівся й пішов за двадцять хвилин по тому, як прийшов Харрі. Зазвичай вони й десяти хвилин висидіти були неспроможні. Харрі чудово їх розумів. Він досі відчував смак спиртного у роті; він розбудив старих його друзяк, що заворушилися й заметушилися на припоні всередині. Нога страшенно боліла. А відвідини контейнерного складу — утім, як і дев’яносто відсотків дій поліції, — були даремними. Гаразд, побачення з Бет Девіс відкладемо до наступного разу, пообіцяв він собі.

— Харрі Холе?

Харрі підвів голову — перед ним стояв чоловік у білім халаті.

— Я.

— Ходіть зі мною.

— Дякую, та, як на мене, зараз її черга. — Харрі кивнув у бік дівчинки, яка сиділа, затуливши обличчя долонями.

Лікар нахилився до нього:

— Вона тут уже вдруге за вечір, зачекає.

Накульгуючи, Харрі пішов слідом за білим халатом по коридорові, увійшов у тісний кабінет із письмовим столом та простенькою книжковою шафкою. Жодних особистих речей.

2

Бронкс, Квінз — райони у Нью-Йорку.