Страница 9 из 59
Ліні дуже подобалося, що вони так просто всі тримаються, і, мабуть, там таки щось є, бо тільки Василько знову з'явився на сцені, як Таня вп'ялася в нього очима. Добре було б посидіти з нею десь у парку під каштанами і поговорити зовсім-зовсім відверто… Але сцена знову захопила всіх.
Василько сидить у тюрмі в пошматованій сорочці, охопивши тонкими руками коліна, зі скуйовдженим волоссям і палаючими сірими очима, він співає «Орлятко»:
Орлятко, орлятко злети вище сонця.
І крила над степом розкрий!
Навіки замовкли веселії хлопці,
Один я лишився живий.
Орлятко, орлятко, ти пір'ям блискучим
Проблисни й затьмар білий світ.
Не хочеться думать про смерть неминучу
В шістнадцять несповнених літ.
Голос тонкий, як у підлітка, ламкий і нерівний, бринить так проникливо і так бере за душу, що дівчата починають підшморгувати носиками.
– Лідо, Лідко, дай хусточку, – шепоче Роза. – Лідко, дай хусточку, я забула свою.
А із сцени лунає палко:
Орлятко, орлятко, товариш крилатий,
Бурятські степи у вогні.
На поміч ідуть комсомольці-орлята
Й життя повертають мені.
Орлятко, орлятко, ідуть ешелони.
Незламна Республіка Рад.
Бо є у орлиної влади мільйони
В бою непохитних орлят!
Таня не відриваючись дивиться розширеними очима на сцену, і мимоволі в темряві Ліна бере її за руку, і отак, міцно взявшися за руки, вони сидять до кінця…
«Я б теж хотіла так, як він, – подумала Ліна. – Коли б бути справжньою піонеркою! Чому в мене все не так?»
Вона згадала розповіді батька про громадянську війну, про боротьбу за Радянську владу.
Що робиться в театрі, коли Василька звільнено!
– Василько! Василько! – кричать і верещать сотні дітей. Хлопці стрибають через ряди, дівчатка з розмазаними сльозами на щоках пищать, як кошенята. Тут, у цьому театрі, акторів рідко закидають квітами. Але це непідроблене захоплення дорожче за найкращі квіти.
Василько вибігає ще і ще, але глядачі не хочуть розходитися. Нарешті гасне світло, і всі поспішають до гардероба.
Ліна побігла одразу до тьоті. Стали в чергу, одяглися. З Танею розминулися, але коли вийшли з театру, виявилося, що всі захоплені юні поклонниці і поклонники не хочуть розходитись.
– Ще на Василька подивимось, який він, – почула Ліна, як сказав маленький хлопчик, підштовхуючи товариша.
Коло службового виходу стояла і Таня з своєю компанією. «Ого! – подумала Ліна. – От тобі й Таня! Це мені подобається, слово честі!»
– Почекай, тьотю, в машині, я зараз, – кинула вона і підбігла до подруг.
В цей час двері відчинилися.
– Василько! Василько! Браво! – загорлали Льоня і Грицько, а на ганку з'явилася маленька тоненька жінка, в сірій білячій шубці, сірій шапочці, з великими сірими очима – Васильчиними очима. Вона усміхнулася якоюсь знайомою Ліні посмішкою, помахала всім привітно руками,- і раптом Таня кинулась їй на шию!.. Так, то була Танина мама – палкий Василько! Вони так і пішли обнявшись, а за другу руку Танину маму тримали Ліда і Роза разом, і Льоня і Володя йшли тут же, і ще ціла юрба хлопців і дівчат оточувала їх. Отак юрбою вони й пішли додому.
Ліна мовчки сіла в машину і промовчала всю дорогу, не слухаючи, про що говорить тітка.
Але з того дня почалася палка і щира дружба з Танею.
Яке це щастя, яка це чарівна радість – дружба!
Ліна думала: ні, Таня не відчуває так, як вона, Ліна. У Тані багато друзів, у Тані – мама. Маленька тоненька Галина Олексіївна. «Мама – мій найкращий друг», – казала сама Таня. Таня щороку їздить у піонертабір із своїми друзями. «Уся двірня», – сміялася вона. Але Ліна ревнувала недовго. Вони так тяглися одна до одної, що обидві одразу відчули: це вже справжня дружба, не просто подруги, як траплялося в дитинстві, інколи просто тому, що разом вчаться або близько живуть. Ні, їм цікаво було ділитися мріями, планами, думками про книжки, а інколи вони, побравшися за руки, бігали «в телячому захваті» по наддніпрянських парках, лазили по горах, спускалися до Дніпра. Вони любили вдвох ходити в консерваторію, на академічні концерти, і Таня завжди категорично відмовлялася від машини:
– Ну, що ти, чи у нас ніг нема! Мені стільки доводиться лежати! Взагалі, так повелося, що частіше Ліна бувала дома у Тані і дуже рідко Таня у Ліни. Ліна на це не ображалась. Дома у Тані було затишно і лагідно. Весела, сміхотлива мама, батько – теж, якийсь молодий, захоплений своєю працею журналіст.
Ліні все сподобалося одразу, коли вперше прийшла до них.
Багато книжок, дуже проста, затишна обстановка. Раптом з кабінету долинули звуки рояля.
– Ой, тато скінчив працювати! – скрикнула Таня і помчала до кабінету. За хвилину все змінилося.
Поставили патефон, і тато (він теж не був схожий на батька, у нього і постать, і обличчя були зовсім юнацькі) крутив у якомусь вигаданому танці Таню, потім Ліну, схопив на руки Галину Олексіївну, потім проспівав арію з «Князя Ігоря» – і якось вийшло мимоволі, що Ліна з Танею сіли просто на килимі, Андрій Сергійович і Галина Олексіївна – на канапі, і почалися запальні літературні розмови з приводу нової повісті «Два капитана», що друкувалася тоді в «Пионере». До розмови приєднався, не витримавши, старий дідусь, який вийшов з своєї кімнати. Власне, розмовляли дорослі, і найдужче розпалилася мама, і дівчата на килимі лише зойкали. Ліна одразу почула себе просто і вільно і не знала, хто їй подобається найдужче з усієї родини. її потім попросили зіграти, і вона грала «Карнавал» Шумана і вальси Шопена, і навіть дідусь подякував їй за гру.
…У неї все було зовсім не так… До чого нецікаві були знайомі і подруги її мами! Тільки й розмов, що про ательє, креми, плаття… До чого ж це набридло! Батька Ліна поважала і любила більше, ніж матір, але бачила рідко, розмовляла з ним рідко, кожен жив сам по собі. І ще занадився ходити отой противний інженер, з чорною старомодною еспаньйолкою. Може, коли б Ліна побачила його десь в іншому місці і не з таким виразом відданості, з яким він дивився на маму, він би й не здався таким противним. З його появою мама дуже змінилася. Це давало право і Ліні зачинятися у себе в кімнаті або, йдучи до Тані, казати холодним тоном: «У мене свої справи».
А мамі здається – новими платтями, панчішками-павутинками вичерпується цілком коло її материнських обов'язків до такої великої дочки, яка до того ж дуже здібна, відмінниця і в цьому не потребує ніякої допомоги. Ліні хотілося б, щоб з Танею можна було говорити про все, але було страшно. Така розмова ніби вже узаконювала якісь неможливі, якісь обурливі взаємини між татом, мамою і цим інженером. Може, це все їй тільки здається, а коли поговориш, – це вже буде насправді, і вона боялася цього.
Через Таню вона і з класом здружилася дужче, її разом з Танею обрали і на піонерську конференцію. Отут, у цьому театрі, вона відбувалася…
А потім вони з Танею довго ще «проводжалися», то вона Таню, то Таня її, і гаряче говорили про піонерську роботу в школі, як зробити, щоб не тільки носити червоні галстуки, а бути в усьому справжніми піонерами.
– А ти хочеш швидше бути в комсомолі? – спитала Ліна.
– О!.. – тільки й відповіла Таня.
– Я раніше заздрила татові, – сказала Ліна, – що він був комсомольцем в роки громадянської війни, в таку героїчну добу, повну яскравих подвигів.
– Знаєш, – призналася Таня, – це було й у мене, коли читала про Трипілля, коли читала «Як гартувалася сталь», але тепер я зрозуміла, що нема чого заздрити. А хіба тепер навколо не подвиги? Може, й нам ще позаздрять, що ми живемо тепер, коли здійснюються п'ятирічки, будують нові міста, перетворюють природу і наші комсомольці скрізь попереду.
– Навіть на музичних міжнародних фестивалях! – вставила Ліна.- Я була тоді в Москві, коли ми зустрічали перших лауреатів піаністів і скрипалів.
– Так ти подумай тільки, наші комсомольці скрізь ведуть перед. – Раптом Таня додала: – От наш Льова, наприклад, він справжній комсомолець.