Страница 55 из 59
Катя підійшла до Марини Петрівни і взяла несміливо її за руку. їй здалося, може, це дуже невдячно, недобре з її, Катиного, боку, але, поглянувши в очі, Катя відчула, що Марина Петрівна розуміє все.
– Я ж не можу покинути тата самого, правда?.. Він стільки пережив… – сказала вона. – Але ви знаєте, як я вас люблю і всіх дітей. Мені буде дуже сумно без вас… – нахмурила вона брови. – Мені буде дуже важко знати, що мене забудуть. А я, я завжди пам'ятатиму вас і все, все. І справді, коли дозволите, я приїздитиму до вас у гості. Може, ви мене коли покличете на канікули? – І Катя притулилася до Марини Петрівни, дивлячись на неї своїми щирими, правдивими очима.
Напередодні від'їзду трапилася надзвичайна подія. Тільки подумати – через чашку!
Льоні, Вані великому і Борису, з якими так багато морочилася Катя, дуже хотілося щось подарувати на пам'ять Каті. Вони довго радилися, потім рахували якісь гроші, і потім Льоня побіг до Леночки і щось їй шепотів.
Леночка їздила до міста і привезла хлопцям невеличкий пакуночок. Льоня обережно розв'язав його. Там була чашка.
– Чудово! – скрикнув він. – Ваню, Борисе! Оце саме для Каті! Леночка, які ми тобі вдячні, що ти вибрала таку.
Чашка справді була дуже красива, в формі піяли, темно-синя з золотими зірочками. Дуже красива.
– От молодці хлопці, а ми й не догадалися, – сказали з жалем Ася і Роза.
І всі діти прибігли дивитися на гарну чашку. Ваня великий весь час поглядав з острахом, щоб, бува, не розбили, і робив застережливі рухи рукою.
– Катя! Катя йде! – закричали Тоня і Зіна.
– Обережно! – суворо сказав Борис.
Катя вбігла в кімнату, і в цей час – який жах! – діти підштовхнули Бориса, він схопився за поличку, на якій стояла чашка, поличка захиталася і…
– Чашка! Чашка! – раптом закричав з розпачем Ваня великий. – Катина чашка розбилась!
Чашка справді розбилась на дрібні скалочки, але на неї ніхто не звернув уваги, усі дивилися на Ваню великого, який так несподівано заговорив. Катя схопила його за руки, Леночка в хвилюванні обняла його.
– Ваню! Ваню! Милий!
– Катю! Ми ж тобі чашку на пам'ять хотіли подарувати, – казав Ваня.
Він все, все міг сказати!
– Марино Петрівно! Ліно Павлівно! Ваня заговорив! – верещали діти і з криком побігли повідомити всіх про цю радість.
– Яка я щаслива! Яка я щаслива! – повторювала Катя. А Олена Іванівна безапеляційно заявила:
– Ще в дитинстві мені казали: коли посуд б'ється, – це на щастя.
Але діти засміялися, і вона навіть трохи образилася.
– Він з переляку заговорив, – так само безапеляційно сказала Ніна Йосипівна. І, звичайно, нікому не було шкода розбитої чашки, і кожен хотів, щоб Ваня сказав саме йому хоч одне слово.
А він сам, герой вечора, тримав за руку Катю і сам ще не вірив у своє щастя. Казав, сяючи:
– Все-таки шкода, така гарна чашка. Та ти й так не забудеш нас, правда, Катю?
* * *
Катя оббігала весь будинок, всіх обняла, перецілувала, потім непомітно вибігла в садок – тільки Льоня, якого відпустили з школи, і Ваня з нею. Там, за «тютюновими плантаціями», з-під снігу виглядали ялинка, дубок, ясенок і клен. Вони пустили міцно коріння і росли, не могли не рости, бо їх любили і доглядали.
– Не забувайте мене, – сказала Катя Льоні і Вані. Вони втрьох постояли мовчки.
Війна, концтабір, карцери, бомбардування, порятунок, рідний будинок, сад – це ж все пережили вони разом…
– Ми завжди будемо разом, – сказала Катя, – де б ми не були. В Радянському Союзі всі разом і ніде не далеко. А ви найрідніші. Пишіть мені про все!
Увечері приїхала машина з двома бойовими товаришами Романа Денисовича, щоб відвезти Катю з батьком на вокзал. Вони їхали до Москви, а звідти в свою Білорусію. І дивно – нікому не здавалося, що Катя їде назавжди, розлучається з ними навіки.
– Я приїду влітку, – обіцяла вона впевнено. – І я писатиму часто, і ви всі мені. Тонько! Не вішай носа. Надсилай мені всі вірші! Мічурінці! Не забудьте в квітні висадити бульби лілей і троянди рано не розкривайте! Привіт Петру Петровичу! Коли я кінчу школу, я приїду в Київ, у нього вчитися. До побачення, дорогі мої! До побачення!
Прізвищ нема
… "Я благаю вас. Розшукайте мою дочку Надю. Вона десь в англійській зоні. Ви, напевне, маєте можливість пошукати її по дитячих притулках. Поможіть її повернути»…
…«Наші два сини Гунар і Петер лишилися в дитячому притулку англійської зони. Вони були вивезені з Латвії у 44-му році. Ми, радянські громадяни, просимо повернути їх на батьківщину в Радянську Латвію»…
…«Я надсилаю вам копію метричного свідоцтва, з нього видно, що Толя справді мій син. Нас розлучили в концтаборі в 1945 році. Як же мені довести, що це мій син, а я його мати, загубила на війні чоловіка, сама я пройшла крізь фашистську каторгу і нацистські табори смерті, витримала всі фашистські муки та катування, але живу, живу на своїй рідній Радянській Батьківщині і хочу повернути до себе свою єдину радість, свого сина – і я мушу доводити, що я, справді я – його мати!..»
…«Ми пишемо вам від імені матері – партизанки Вітчизняної війни, що вже п'ять років лежить після тяжкого поранення в ліжку. Її сина Яна (Ясика) вивезли у 1943 році до Німеччини разом із старою матір'ю.
Стара мати загинула в душогубці концтабору. Хлопчик був вивезений з іншими радянськими дітьми з концтабору Аушвіц в Путуліц і потім на захід наглядачкою фрау Фогель. У цій жахливій справі брав участь професор Хопперт. Відомо, що хлопчикові змінили ім'я на Ганс. Була разом з ним радянська дівчинка Ліда, яку стали називати Ліндою. Ясик 1940 року народження – надсилаємо його дитячу фотографію і фотографію його батьків.
Ми благаємо вас розшукати хлопчика».
Під цим листом підписів було багато – вихователька дитбудинку репатрійованих дітей, Герой Радянського Союзу, заслужена артистка республіки, лікар – завкафедри Охматдиту. Обозна – знайоме прізвище. Ну, її він добре знає і пам'ятає! Але вона не знає, що він тепер працює у відділі репатріації. Він не встиг дочитати решту листів, як задзвонив телефон.
– Це я, Валентина, – почув він голос дружини. – Я одержала листа від Олександри Самійлівни.
– Я також, – відповів полковник.
– Так ти, напевне, все знаєш. Я і маленька Валюшка приєднуємо наші голоси. Роби все, що зможеш. Почекай, Валюшка хоче тобі теж щось сказати.
Обличчя полковника враз проясніло, коли він почув радісний голосок:
– Тату, привези хлопчика!..
– От що, – сказав полковник, покликавши своїх помічників у справі репатріації, – негайно складіть списки дітей за цими листами. Адреса притулку у вас? Сьогодні ж поїдемо. Так, так. Машиною. Коли б хто знав там, дома, в Радянському Союзі, як по-дурному довго тягнеться ця справа. Переговори з представниками англо-американської зони, їхні безглузді зволікання. То нема керуючого таборами переміщення, то нема представників комісії, то будинок переїхав на інше місце.
– Я не розумію,- хвилювалася дома Валентина Дмитрівна.- Здається, так просто, батьки звертаються з проханням розшукати – перевіряють, де діти, і дітей віддають. Ні, треба ще довести, що це насправді батьки, що хлопчик або дівчинка справді росіянка, українка чи білоруска. І чомусь виходить, що всі або поляки, або німці, а наших і нема. Це ж треба звірами бути – не віддавати батькам дітей.
– Работоргівці кляті, – кидав суворо чоловік і знову й знову наполегливо починав розшуки, перевірки, домовляння з англо-американськими властями.
– Так, завдала тепер ще клопоту Олександра Самійлівна! Хлопчик Ганс… прізвище йому самому невідоме, а змінили тоді, коли він був ще зовсім маленький. Як його знайти? На фото йому один рік. Але треба вжити негайних заходів. Треба його розшукати!
– Треба розшукати! – твердо сказав його найближчий помічник- молодий капітан Олександр Васильович. – Ідемо сьогодні ж до Любека! Коли б поглянути на всіх цих дітей! Я б уже їх пізнав – даю вам слово. Коли б тільки поглянути!