Рiднi дiти

у неї діти, як усе зрозуміли!

– Тільки це не треба підкреслювати,- сказала вона,- треба дуже тактовно все налагодити. І все-таки про лист сказати.

– Якщо дозволите,- тихо промовила Леночка,- я з нею поговорю через кілька днів. А зараз хай Катя їй усякі доручення дасть, поговорить про піонерські обов'язки. Катя це вміє.

– Гаразд,- сказала серйозно Катя.- Я тепер буду з нею. Я хочу, щоб Тоня не сумувала.

* * *

Ляльку звали Ясочкою. Про Ясочку вчили вірша в школі, і Світланка читала його на святі. Усім дуже подобалося. Коли після свята шефи вийняли з довгої коробки чималеньку ляльку, Тоня одразу запропонувала назвати її Ясочкою.

Це була, напевне, дуже дорога лялька, вона закривала й одкривала очі, у неї були ніжні рожеві щічки і кучеряве волоссячко.

– Ой, обережно, не розбийте! – склала руки Світланка, коли ляльку виймали з коробки.

– Малята її розіб'ють одразу, – сказала ревниво Зіночка.

– Вона, напевне, фарфорова,- зауважила Катя.

– Може, дати її середнім? – запропонувала Ліна Павлівна, побачивши, якими очима дивляться на ляльку Світланка, Зіночка, Тоня, Надя і інші дівчатка.

– Хай у нас! Хай у нас буде! – аж застрибала Світланка. – Ми їй будемо плаття шити, ліжечко зробимо.

– Такі дорослі дівчата – і грати в ляльки! – презирливо мовила Роза.

Але Марина Петрівна розсудила так, щоб ляльку лишити в середній групі, і у вільний час дівчатка сідали в любимому куточку – за роялем у залі і шили, шили, шили…

Кастелянша Олена Іванівна дала клаптиків, і ляльці нашивалося придане. Шила більше за всіх Світланка, Зіна і Надя влаштовували без кінця ляльчині апартаменти, а Тоня вигадувала безліч історій з життя ляльки Ясочки.

Це була довготривала, нескінченна гра. Звичайно, Ясочка ходила до школи, Ясочка добре вчилася, у Ясочки були контрольні, і вона боялася завжди арифметики. Крім того, у Ясочки були всі таланти: вона чудово декламувала вірші (це за неї робила Зіна), мала прекрасний голос (за неї співала Надя, і хоча вона трошки пищала, усі уявляли, що Ясочка співає чудесно), і була найпершою балериною в усій школі (про це тільки розповідалось!).

Катя знайшла дівчаток у залі, в куточку за роялем. Катя зупинилася подивитися ноти на роялі, і дівчатка не звернули на неї уваги.

Гра їхня була дуже дивна.

Лялька Ясочка спокійно лежала на колінах у Світланки. Світланка, Зіна і Надя сиділи тихо-тихо, не зводячи очей з Тоні, а Тоня пошепки їм щось розповідала.

– Ах,- сказала мама (це розповідала Тоня, вона нібито читала по книжці), – нашій Ясочці завтра вісім років. Ми влаштуємо їй день народження. – Я спечу їй чудовий пиріг,- одразу сказала бабуся.

– З чим? – зацікавлено спитала Світланка.

– Не перебивай. Пиріг буде з яблуками,- швидко сказала Тоня і продовжувала тим самим тоном, ніби читала. – Я подарую їй чудовий товстий зошит,- сказав тато,- щоб вона записувала туди власні вірші і повісті і все, що їй подобатиметься. – А я подарую їй чудовий альбом для листівок,- сказала тьотя Ліна. – Я пошию їй білий фартушок з мереживом,- сказала мама,- дозволю скликати всіх подруг і влаштую для них чай. – А я подарую книгу «Четверта висота»,- сказав дядя,- і портрет Леніна.

Усі подарунки вони приготували під секретом, і Ясочка нічого не знала до дня свого народження, і навіть бабуся спекла пиріг, поки Ясочка була в школі.

– А день народження буде завтра,- раптом закінчила Тоня.

– Мені дуже подобається день народження. Але я читала про це тільки в книгах,- зітхнула Світланка.

– Який же у нас може бути день народження, коли ні в кого нема документів і ніхто не знає, в який день треба святкувати,- сказала розсудливо Зіночка.

– Звичайно,- покірно погодилася Світланка.

– Ну, мама тепер напевне знає,- сказала раптом Тоня, – вона влаштує.

– Справді! – зраділа Світланка. – І я їй скажу, щоб подарунки були мені і тобі.

Катя все чула. Ні, не треба, щоб ця розмова продовжувалася далі, її треба урвати – але які невідповідні умови для її власної бесіди!

– Тоню! Я тебе скрізь шукала. Я вже прочитала «Четверту висоту»,- сказала вона раптом. – Якщо хочеш, бери. Тільки зараз, бо там Ася моститься взяти.

– Ой, дай мені спочатку! – враз схопилася Тоня. – Дівчатка, ви чекайте, я побіжу з Катею.

– А Зіну, по-моєму, Іра шукала,- сказала Катя. Та однаково гра на сьогодні скінчилася.

Катя по-дружньому обняла Тоню.

– Ти тільки швидше читай, а то ж мене дівчатка лаятимуть, що я спочатку малим виділяю.

– Хіба я мала? – навіть образилася Тоня. – Я ж середня.

– Ну, все-таки. І Ася, і Роза вже піонерки, а ти ще ляльками граєшся.

Тоня почервоніла.

– А хіба піонеркам не можна ляльками гратися? – спитала вона так серйозно, що Каті стало навіть шкода дівчинки.

– Ні, я не знаю, хіба є таке правило? – чистосердо призналася вона.

– Знаєш, я просто люблю вигадувати різне життя, – пояснила Тоня.

– Я розумію,- раптом сказала Катя. – Але я люблю щось таке вигадувати, щоб можна було самій і зробити. Ти знаєш, мені й досі дивно, що ми можемо щось вигадати, вирішити і зробити! Я ніяк не звикну до цього.

– Ти ж завжди щось робиш,- з захопленням сказала Тоня. – І садок, і стінгазети, і всі свята, і рада дружини – ти скрізь і ні від чого не відмовляєшся. От інші починають і кидають, а ти ні, – все по-справжньому робиш.

– Знаєш, це я все перевіряю,- одверто, але так ніби під секретом сказала Катя. – Це я все перевіряю, що ми насправді можемо зробити.

Адже ж я піонерка. Навіщо ж тільки називатися? – Вона усміхнулася – розмова почалася!.. – От ти прочитаєш книжку про Гулю Корольову. Вона була справжня піонерка і вже якщо поставить собі мету – обов'язково досягне.

– А мене ще не скоро можуть у піонери прийняти? – потупивши очі, несміливо спитала Тоня і знову почервоніла. Справді, куди ж! От тільки-но ляльками бавилась, а тут в піонери! – Ти думаєш, я ще дуже несвідома?

– Ні, я так зовсім не думаю,- щиро сказала Катя.- Навпаки, я думаю, що зовсім скоро приймуть, і я ще думаю, що ти зможеш допомогти нам із стінгазетою і журналом. Чому тільки старші? Треба, щоб і середні в усьому допомагали. І я думаю, ви вже цілком виросли, щоб вас прийняли в піонери. Тільки, звичайно, треба підготуватися, треба ж знати, що таке піонер, для чого вступають у піонерорганізацію.

– А ти розкажи,- пошепки попросила Тоня.

Світланка була ще мала. Ну, просто мала. Вона теж слухала Катю і Машеньку, але її щиро більш цікавив весь ритуал: як прийматимуть, що треба казати, чи одразу пов'яжуть червоний галстук. Їх готували до вступу разом, чотирьох середніх дівчат – Тоню, Світланку, Зіночку і Надю.

А про підслухану гру Катя розповіла Лені і Ліні Павлівні, і раптом всі втрьох почали згадувати, як колись давно-давно святкували їхні іменини.

– Все-таки нам ще встигли справляти,- з сумною усмішкою сказала Лена. – А от середнім і малятам – зовсім ні… не встигли… Я пам'ятаю, Зінин день був у серпні, а числа, звичайно, не пам'ятаю. Треба буде в серпні їй щось подарувати.

– Про Світланин тепер мати згадає,- сказала Катя.- А мій був у березні. Я в березні народилася. 15 березня.

– І мій у березні, я ніколи й не згадувала за цей час,- сказала Ліна Павлівна. – Це ж уже скоро. Що подарувати тобі, Катю, га?

– Ну, от ніби я напросилася, – почервоніла Катя. І щоб повернути розмову на інших, сказала: – А от коли день народження Тоні, зовсім невідомо. Правда, можна вигадати,- додала вона раптом.

А все до кінця вигадала Марина Петрівна.

Спочатку вона зібрала виховательок і порадилася з ними. Потім зібрала старших дівчат, і те, що дівчата почули, було дуже веселе!

– Ми вирішили святкувати іменини всіх наших дітей,- сказала вона,- вірніше, день народження. Але ж ви самі знаєте – більшість із вас не пам'ятає, особливо малята. Проте ми завжди можемо вибрати відповідний день. От, наприклад, Тоню цими днями приймуть у піонери. Хіба не може цей день бути і днем її народження?