Страница 24 из 59
На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно – я, Таня і малий Андрійко, наш «запорожець за Уралом», як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка – адже він теж був син військового фронтовика.
Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:
– Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?
– З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? – зраділа я.
– Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, – артистка ТЮГу,
– Так, так!
– У вас була дочка Таня…
– Ось вона! Оце ж вона!
– Це Таня?.. – Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.
– Таня… це ви… я не пізнав… уже доросла… – раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: – Ви… не знаєте… де Ліна… Ліна
Косовська?.. Я ж її батько… ви ж були подруги… вчилися в одному класі.
– Ой! – скрикнула я. – А тепер ви куди їдете?
– Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?
– Ліна лишилася в Києві з матір'ю,- сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я маю право ховати це від нього…
Начальник станції вже давав свистки, і поїзд поволі рушав.
– Ви більше нічого не знаєте, нічого? – питав Лінин батько і прискорював кроки, щоб іти поряд з вікном вагона.
Таня дивилася розгубленими очима і раптом крикнула:
– Ліну забрали… вона в Німеччині… Визволяйте Ліну! Косовський схопився руками за голову і захитався.
– Ой, що ти наробила, він упаде під поїзд.
Але його підтримували вже товариші, відтягли від поїзда, що прискорював рух… І він уже зник з очей, високий, сивий чоловік у військовому…
– Я не могла, не мала права не сказати, – промовила Таня з очима, повними сліз. – Хай, коли він вступить до Німеччини, скрізь шукає Ліну.
А через рік ми з Танею і Андрійком знову їхали великим ешелоном, але вже додому. Київ, Київ був перед нами!
– Наш ешелон довго тут стоятиме? – спитав на якійсь станції Андрійко.
– Андрійко, мабуть, думає, що їздять лише ешелонами, – засміялася Таня. – Він же тільки в ешелонах їздив усе своє життя: на Урал, з Уралу до Москви, тепер з Москви додому.
А Андрійко не розумів, чого сміються.
Скрізь ми бачили страшні сліди війни. Я не пізнавала дороги, яку так добре знала раніш: Київ – Москва. Спалені села, зруйновані станції, наче привиди, побиті танки і гармати.
Ми їхали цілий тиждень, по півдня стояли на зруйнованих полустанках. Пасажири досить спокійно ставилися до цього, призвичаїлися швидко розпалювати невеличкі вогнища і варити яку-небудь кашу або суп. Ми ж усі поверталися додому… За час війни ми звикли все робити спільно, всім ділитися, дбати одне про одного, і кожному з нас були зрозумілі почуття іншого. Коли ми проїхали хутір Михайловський, багато з нас заплакали; всім нам хотілося і цю землю цілувати, і весняні листочки на тополях, і селянок, що вийшли до поїзда.
Коли б не хазяйновиті сусідки по купе, я б уже, напевне, нічого не їла і не готувала, а все б дивилася з Танею у вікно. Ми їхали до Києва, до Києва! До Дніпра! І мені здавалося, я тільки побачу лавру, Дніпро – я вже не всиджу, я побіжу, полечу.
…І мені здавалося, на вокзалі мене обов'язково зустріне Андрій…
– Галинко! – урвала мої думки сусідка по купе. – Зараз зупинка, поки я приготую, ти збігай, он усі наші побігли, може, у червоноармійців хліб поміняємо на тютюн, а то у нас хліба вже нема.
– І я з тобою! – закричав Андрійко.
Я схопила його на руки й побігла до сусіднього військового ешелону.
– У вас хліб є? – спитала я, простягаючи пачку цигарок. Молодий червоноармієць виніс півбуханки хліба і відвів руку з цигарками.
– Не треба.
– Може, гроші, – спитала я, червоніючи, – якщо ви не палите?
– Що ви? Що ви? – і раптом весело сказав: – От дайте за це вашого хлопчика подержати, – і так ласкаво посміхнувся Андрійкові, що той сміливо пішов до нього.
– Я його на хвилинку до наших понесу, не турбуйтеся, я його зараз віддам. Давно на руках пацана не тримав.
І він поніс у вагон Андрійка, пригортаючи його до себе і лоскочучи неголеною щокою…
Він виніс Андрійка, вдягнувши на нього свою пілотку, і ще кілька червоноармійців проводжали Андрійка. Мені було приємно це. Адже й Андрій, напевне, приміряв би на нього свій кашкет.
– А де ж твій батько? – спитав червоноармієць, коли вже ешелон рушав.
– На фронті, – відповів серйозно і впевнено Андрійко.
– Ну, ми йому передамо, який в нього син козак! – сміялися вони і махали нам руками.
А в мене, чим ближче ми під'їздили до Києва, німіли ноги, і я не тільки не побігла, а не могла примусити себе вийти на перон.
– Танечко, піди поглянь, як там з нашими речами, – сказала я їй. Мені все ще здавалося, що вона вбіжить і скаже:
– Мамо, мамо, там нас тато чекає. і вона таки вбігла, але сказала:
– Мамо, швидше, там уже всі з речами вийшли.
І от ми з Танею і Андрійком повернулись додому. Тільки втрьох. Ми не знали, де Андрій, а дідусь був похований під високими соснами на Уралі.
Ми поклали наші мізерні речі в квартирі, яка нічим не нагадувала мій дім, моє життя – обпалені стіни, порожні брудні кімнати й лише по кутках батареї пляшок з-під рейнвейну – і вийшли у місто. Ми йшли по Хрещатику, ніби по кладовищу, мовчки схиливши голови. Тільки Андрійко таращив свої круглі очі й повідомляв:
– Ванни висять.
Ванни справді висіли між поверхами зруйнованих будинків. Де було найкраще кіно, – на руїнах височіла статуя, зовсім непошкоджена жіноча
постать однієї з муз. Вона стояла там колись у великій залі. Якийсь художник стояв осторонь і замальовував цю купу каміння і білу античну постать.
Заклопотані дівчата пройшли, сміючися, мимо нас. Таня болісно скривилася і мовила:
– Як можна тут сміятися…
Але диктові вікна, талончики, ліміти, порожні кімнати і з першого ж дня напружена робота на радіо, концерти, виступи, – все це навіть не давало змоги виплакатися!
Сусіди, які лишалися тут, повернули піаніно, на якому з дитинства бренькала я, вчилася Таня і так добре грав Андрій…
На базарі я зробила неприпустиму витрату – в одного з стариків, які продавали різний господарський мотлох, книги й ноти, замість необхідних у господарстві речей, я купила Патетичну сонату Бетховена. Вдома, стоячи, бо жодного стільця не було, погано і сумно заграла перші сторінки. Андрюшка стояв зачарований.
Він був взагалі захоплений всім. Після уральської кімнати-клітушки, після вузенького номерка в Московському готелі – така велика своя квартира, до того ж зовсім порожня! Можна було бігати скільки завгодно!
– До кінця війни ми не будемо думати про затишок, – сказала я Тані, і вона, звичайно, погодилася. – Аби було необхідне, аби ти вчилася, я працювала і Андрійко був здоровий.
Мене не манив затишок, мене не спокушали ніякі речі, мене гріли і вабили лише людські почуття, і я ревниво стежила, як хто дивиться на Таню і Андрійка, і була вдячна за кожне тепле слово.
Якось Андрійко прибіг з двору і повідомив:
– Мамо, тебе питає військова тьотя!
«Може з палати № 5», майнуло у мене в голові. Я не збагнула, що вони ж не знали моєї київської адреси!
Але я зраділа не менше! У дверях стояла моя любима подруга, мій друг – Саша Обозна. Вона мало змінилася, тільки коси, закручені, як ще в інституті, над вухами, були зовсім сиві. Ми кинулися одна одній в обійми, сміялися і плакали, потім цілу ніч розмовляли. Адже ми загубили одна одну з перших днів війни. Це ж їй я дзвонила з вокзалу в Харкові, коли ми проїздили ешелоном, і вона не встигла приїхати…