Страница 12 из 59
– Ваш чоловік заарештований більшовиками. Уявляємо, як важко вам довелося при советах. Напишіть, будь ласка, про це в газету.
Мати перелякано поглянула на Ліну. Та лише трошки зблідла, але дивилася холодними і зовсім спокійними очима.
– Ми ні в які газети нічого писати не будемо, – сказала вона. – Батько був покараний, бо в нього були великі розтрати.
І Ліна так глянула на матір, що й та забелькотіла:
– Я нічого, нічого не писатиму. Вони пішли ні з чим.
– Мамо, коли ти хоч слово напишеш або скажеш, ти мене ніколи не побачиш, – сказала твердо Ліна матері. – Досить того, що ми лишилися, але щоб підлабузнюватися до ворогів, чорнити нашу владу, за яку воював наш батько, – цього я вже не дозволю. Мати заплакала.
– Боже мій, боже мій, що я наробила! Краще б уже поїхала з Сергієм Леонідовичем.
– Звичайно, краще! – презирливо мовила Ліна.
– А тепер нас заарештують!
До них приходили ще і ще, але мати лежала тоді хвора. Вона застудилася, і в неї було запалення легенів. Вона лежала виснажена, страшна, дивилася благальними очима на Ліну, ніби просила пробачення, і в неї не було сил боротися за життя. В неї і бажання не було боротися за нього, їй здавалося, що все хороше давно вже минуло, а попереду лише голод, пригнічення, темрява без усякого просвітку. Ліна з сил вибивалася, та трималася твердо, продавала рештки речей, щоб щось зварити матері, купити ліки в аптеці, заплатити лікареві. Її, Ліну, вже не можна було пізнати. І нічого дивного в тому не було, що Льова її не впізнав…
Льова – комсомолець з десятого класу їхньої школи, піонервожатий з табору, де була Таня і куди приїздила на два дні влітку Ліна.
Але то був він, хоча дуже змужнів, навіть вуса в нього виросли, і він був зовсім-зовсім дорослий, в якомусь сірому картатому пальті. Він вийшов з-за рогу Бессарабки, і тут його зустріла Ліна. Він пройшов повз неї, поглянувши, але не впізнавши в цій запнутій сірою великою хусткою, в стоптаних черевиках, старій спідниці і кохтинці завжди гарно, елегантно вдягнену Ліну. Ліна повернулася і кинулася за ним. Щось їй підказало, що не треба гукати, називати його. Але їй стало так радісно, ніби на чужині вона побачила рідну, близьку людину.
Вона смикнула його за рукав і, захлинаючись, схвильовано зашепотіла, їй навіть на думку не спало, що він злякається її, не повірить.
– Ти мене не пізнаєш? Я Ліна Косовська, я з Танею Стародуб в одному класі вчилася. Я до вас приїздила в піонертабір під Одесою!.. Льово, милий, яка я рада, що я тебе побачила!.. Льово, я прошу тебе… одну хвилинку… якби ти знав… Я зовсім, зовсім одна… Мати не захотіла їхати, а тепер дуже хвора. Але чому ти тут? Ти ж комсомолець і ти… – Вона не посміла продовжувати.
Льова вдивлявся в цю худу дівчину, яка тримала його за руку, ніби в ньому був увесь її порятунок, і раптом усміхнувся.
– Ліна! Пізнав! Але ти дуже змінилася. Ну, як же ти живеш? – спокійно спитав він. – Ходімо, я проведу тебе трошки. Або ні, я поспішаю, краще ти проведи, якщо маєш час!
– Звичайно! Звичайно! – згодилася Ліна. На вулиці було майже порожньо, і вона заговорила пошепки, швидко-швидко про все: як лишилась, як важко зараз захворіла мати, але вона не може, не може так…
– Ти мені нічого не кажи, – палко мовила вона. – Я знаю, так не годиться, і я тебе ні про що не питаю, але ти недарма лишився.
– Яка ти наївна, Ліно, – сказав Льова, – хіба можна так? Я лишився, бо я працюю в газеті. Я знаю, ти і твоя мати відмовилися написати, як більшовики знущалися з вас, і я сам хотів побачити тебе і попередити…
– Ти працюєш у них? – здивувалась Ліна і разом збагнула, – його лишили навмисне. – Ну, ні, нічого не кажи. Що б ти не казав, я знаю, що ти лишився не з тої причини, що і ми. І я благаю тебе, допоможи мені… Допоможи мені…
– В чому? – спитав тихо Льова. – Вам дуже скрутно? Ви, мабуть, голодуєте? Хіба ти не знаєш, що родини репресованих при Радянській владі одержують тепер допомогу!
– Що ти! – з розпачем промовила Ліна. – Як можеш ти так казати? Краще б справді я вмерла з голоду, ніж звернулася б до них по допомогу. Ні, поможи мені… бути радянською людиною… – зовсім пошепки проговорила вона. – Навчи, як, чим можу я допомогти нашим. Я знаю, Льово, ти знаєш…
– Яка ти необережна, Ліно. Ти ж так мало знаєш мене.
– Ні, – захитала головою Ліна. – Ти ж був секретарем комсомольської організації. Я стільки разів слухала тебе… І там, у піонертаборі… То ти мене не знав, а ми всі тебе добре знали, і ми стільки разів говорили з Танею про тебе…
– З Танею? – перепитав Льова, і в очах у нього майнуло щось тепле. – Вона виїхала, звичайно?
– Так, з мамою, а батько на фронті. Правда, вона дуже хороша була, Таня?
– Дуже, – чогось червоніючи, промовив Льова. – Я знаю, ти з нею дуже дружила. Ти знаєш, кого я ще тут побачив, теж не встигла виїхати – Золю Зозулю, вона теж була в нашому піонерському таборі. Ти зараз, Ліночко, йди.
– Але я побачу тебе ще? Може, ти зайдеш до нас?
– Ні, не треба мені заходити до вас, – усміхнувся Льова. – Ми побачимося обов'язково.
– Тільки швидше, – сказала гаряче Ліна.
– Гаразд. Позавтра. Давай на тому ж місці, де ми зустрілися, коло Бессарабки. – І додав: – Я радий, що ти така, не розгубилася і віриш.
– А як же інакше? – спитала Ліна.
– Звичайно, як же інакше! Однаково ми переможемо, не падай ніколи духом, Ліно! – І він потис її руку. – Нікому не кажи, що мене бачила.
– Звичайно.
Раптом Ліна на хвилинку затрималася і сказала:
– Льово, рідний, тільки будь обережний.
Льова усміхнувся і пішов, а Ліна побігла додому окрилена, сповнена надій. Таке щастя! Зустріти Льову! Він був тепер їй найріднішим у всьому світі. Хоч би швидше прийшло це позавтра! Вона лежала тої ночі і згадувала Льову таким, яким він виступав на зборах, у школі, перед загоном у піонертаборі і зараз. Ті ж великі чорні з променистим вогником очі, веселий, усміхнений, у нього була звичка відкидати рухом голови чорний чубчик з чола, і це надавало йому завжди бадьорого, трохи навіть задерикуватого вигляду. Його дуже любили і поважали всі в школі. Він був відмінник, кандидат на золоту медаль. І, крім того, завжди він щось вигадував, організовував. Жоден похід, екскурсію, суботник не можна було уявити без Льови, без його дзвінкого, веселого голосу. Як він заспівував любимі комсомольські пісні!
Таке щастя! Побачити Льову! І він повірив їй, повірив, і він допоможе їй.
Вона ласкавіше, ніж звичайно, ходила коло хворої матері. А та чомусь зовсім затихла і тільки зрідка казала:
– Лінусю… посидь коло мене… Лінусю, не сердься на мене… Зараз на неї сердитися було неможливо, така вона була нещасна. Ліна умовляла її щось з'їсти, випити чаю, але хвора ледь хитала головою.
– Мені нічого не треба, Лінусю… ти сама їж… Бач, як ти змарніла… Через мене… все…
– Не думай про це, мамо, – сказала Ліна. – Ну, зараз погане але почекай, їм не довго панувати, наші повернуться, і все буде гаразд
– Я вже не дочекаюсь… – шепотіла мати. – Я сама в усьому винна…
У неї часом затьмарювалася свідомість, і вона щось швидко, гарячково доводила то батькові, то Сергієві Леонідовичу і кричала: «Рятуйте Ліночку! Вони її хочуть забрати. Рятуйте Ліночку! Ліночко, не підходь до них! Ліночко, не дивись на них!»
Їй ставало все гірше. Мав прийти лікар і не йшов. Так минув другий день. Ніч. Ліна не спала, сиділа коло матері. Отак лише здрімнула в низенькому кріслі, а коли прокинулась, уже сірів невеселий ранок. Мати трохи затихла, тільки дихання, сипле, важке, інколи виривалося з грудей і часом знову починався напад кашлю.
«Сьогодні я побачу Льову!» – майнуло в голові у Ліни, і вона всміхнулася. Швидко схопилась і почала розпалювати трісочками пічечку. Потім прокинулась мати, винувато і лагідно посміхнулась до неї.
– Тобі сьогодні краще, правда, мамусю? – спитала Ліна.
Мати кивнула головою, але говорити не могла. Показала на горло, ледве підвела руку.