Щит і меч

Генріх нервово пересмикнув плечем.

— Я думаю, що було б нечесно приховувати від неї мої переконання.

— А те, що ти казав, — це твої справжні переконання?

— Ні, зовсім ні, — зітхнув Генріх. — Мене мучать сумніви. Та коли припустити, що я такий, яким був сьогодні, чи зможе Берта змиритися з моїми поглядами заради любові до мене?

— Ні, не зможе, — з таємною радістю сказав Вайс. — На це ти не сподівайся. Ти сьогодні спалив те, що тобі слід було спалити тільки перед від'їздом. Я так думаю.

— Можливо, твоя правда, — покірно згодився Генріх. — Я щось спалюю в собі і втрачаю це безповоротно.

Дорогою вони мовчали. І тільки біля свого будинку Генріх спитав:

— А ти, Йоганне, тобі нічого спалювати?

Вайс помовчав, потім відповів обережно:

— Знаєш, я гадаю, що мені скоріш треба було б наслідувати тебе такого, яким ти став, аніж того Генріха, якого я знав раніше. Але я цього не зроблю.

— Чому?

— Я боюсь, що стану тобі неприємним і втрачу друга.

— Ти хороша людина, Йоганне, — сказав Генріх. — Я дуже радий, що знайшов у тобі такого щирого товариша! — І довго не випускав Вайсову руку.

Дощ переставав, небо яснішало, а музика звучала з більшим гнівом і пристрастю. Йоганн ніколи не чув у виконанні Берти цієї дивно хвилюючої мелодії. Він силкувався згадати, що це, й не міг. Нарешті повільно відійшов од ґрат, кинув недокурок і попрямував до авторемонтної майстерні.

4

Ранок був сухий, чистий.

Парки, сквери, бульвари, вулиці Риги, здавалось, освітлювалися багряним кольором яскравого листя дерев. Силуети будинків виразно вимальовувалися в синьому просторому небі з пухнастими хмаринами, що пливли в бік затоки.

На пероні вокзалу вишикувалася з речами остання група німців-репатріантів. І в усіх були однаково заклопотані, слухняні обличчя, всі ладні були виконати будь-який наказ, байдуже, хто б не наказував. На губах блукали люб'язні посмішки, невідомо кому призначені. Діти стояли, тримаючись за руки, нетерпляче поглядаючи на батьків. Батьки уже вкотре тривожними поглядами перелічували чемодани, клунки, сумки. Крадькома скоса зиркали навкруги, чекаючи начальства, наказів, перевірки. Жінки не випускали з рук саквояжів, у яких, очевидно, зберігалися документи й особливо цінні речі.

Крейслейтери і нахбарнфюрери, на яких запитливо й несміливо поглядали переселенці і до чийого всевладдя вони вже давно звикли, поводилися тут так само скромно, як і рядові репатріанти, і зовсім од них не відрізнялися. Коли хтось із від'їжджаючих, посмілішавши, щось запитував у когось з керівників Німецько-балтійського народного об'єднання, той ввічливо вислуховував, знімав капелюха, знизував плечима й очевидно уникав відповіді — мовляв, він не начальник і нічого не знає.

І так само, як усі переселенці, крейслейтери і нахбарнфюрери з готовністю улесливо всміхалися, тільки-но з'являвся якийсь латиш у службовій формі.

Проте, окрім двох-трьох службовців залізниці, на пероні не було нікого, кому слід було демонструвати запобігливу готовність підкорятися і бути люб'язним.

Підійшов поїзд. На дверях вагонів з'явилися провідники, розкрили клейончасті портфелики з безліччю відділень для квитків.

Та ніхто з репатріантів не наважувався увійти в жоден із трьох призначених для них вагонів. Усі чекали чиєїсь вказівки, а хто мав дати цю вказівку, ніхто не знав. Стояв поїзд, стояли провідники біля дверей вагонів, стояли пасажири. І тільки довга, як спис, секундна стрілка вокзального годинника, схожого на бочку з-під пального, серед цієї дивної загальної непорушності судорожними кроками обходила циферблат.

Проте досить було залізничнику, що проходив мимо, вражено спитати: «Чого ж ви стоїте, громадяни, через п'ятнадцять хвилин поїзд відходить?» — як усі пасажири, немовби за грізною командою, штовхаючись, рвонули до вагонів.

Почулися роздратовані вигуки, тріск зіткнутих чемоданів.

Начальницькі керівники об'єднання та рядові його члени однаково демократично боролися за право пробитися у вагон першими. І тут торжествував сильніший, спритніший і відчайдушніший.

І коли ще можна було зрозуміти таку поведінку людей, які намагалися першими зайняти місця в безплацкартному вагоні, то запеклу відчайдушність пасажирів першого класу просто важко було збагнути… Адже ніхто не міг зайняти їхні місця. Тим часом пасажири першого класу найзапекліше боролися за право ввійти у вагон раніше за інших. Та досить було репатріантам енергійно і галасливо ввалитися у вагони й захопити в них належний їм, так би мовити, життєвий простір, як майже. вмить по всьому поїзду настала добропристойна тиша. Загальне збудження вляглося, на фізіономіях знову з'явився вираз покірної готовності підкорятися будь-якому розпорядженню. І, придбавши в особі провідників начальство, пасажири всміхалися їм люб'язно, зніяковіло, з напруженням чекаючи якихось вказівок.

Як і раніше, вони — тепер крізь вікна вагонів — скоса тривожно поглядали на перон, чекаючи появи когось найголовнішого, хто міг усе змінити своєю всевладною волею.

Та ось на пероні з'явився латиш у військовій формі, сотні очей втупилися в нього тривожно й злякано. І коли він ішов уздовж поїзда, пасажири, проводячи його допитливими поглядами, підводилися з місць.

Військовий підійшов до газетного кіоска, де сиділа гарненька продавщиця, став, сперся ліктями на прилавок, і всі враз зрозуміли: цей чоловік зайняв тут позицію всерйоз і надовго.

Як тільки годинник на чавунному кронштейні показав ажурними, мистецьки викуваними залізними стрілками час відправлення, поїзд рушив. І в репатріантів почалося звичне вагонне життя, що нічим зовсім не відрізнялося від вагонного життя всіх інших пасажирів цього поїзда далекого слідування.

Дивним здавалося тільки те, що вони ні з ким не прощалися. Не було перед цими трьома вагонами звичайної вокзальної метушні, вигуків, побажань, обіймів. І коли поїзд відійшов, пасажири не висувалися з вікон, не махали хустками, не посилали поцілунків рукою. Цих від'їжджаючих ніхто не проводив. Вони назавжди покидали Латвію. Для багатьох вона була батьківщиною, і не одне покоління тут, на цій землі, свій вік звікувало, і кожен знайшов у цьому житті місце, становище, впевненість у своєму забезпеченому майбутньому В Латвії вони уникли тих злигоднів, яких зазнав увесь німецький народ після першої світової війни. Їх єднала з вітчизною тільки сентиментальна романтична любов і схиляння перед старонімецькими традиціями, яких вони свято додержувались. За багато років вони звикли з приємністю усвідомлювати, що тут, на латвійській землі, вони благоденствують, живуть значно краще, аніж їхні родичі на землі вітчизни. І раділи, що доля їхня не залежить від тих політичних бур, які вирували в Німеччині.

Довгий час для рядових трудящих німців Німецько-балтійське народне об'єднання було культурницькою організацією, в якій вони знаходили відраду, віддаючи данину своїм душевним симпатіям до всього, що в їхньому уявленні було справді німецьким. Але за останні роки дух гітлерівської Німеччини запанував і в об'єднанні. Його керівники стали фюрерами, які здійснювали в Латвії свою диктаторську владу майже так само жорстоко й підступно, як їхні земляки в самій Німеччині.

За незначним винятком — ідеться про тих, хто відкрито й мужньо ставав на боротьбу з фашистами і в період ульманісівського терору був страчений, чи ув'язнений, чи пішов у підпілля, — більшість латвійських німців піддалася політичному і духовному насильству своїх фюрерів. З істеричною готовністю прагнули вони довести відданість Третьому рейху всіма явними і таємними засобами, хоч би як ці засоби суперечили справжній природі людини.

Дух лицемірства, страху, рабської покори, несамовитої жаги домогтися панування над людьми не тільки тут, але й там, де фашистська Німеччина поширювала своє владарювання над поневоленими народами захоплених європейських держав, дух цей увійшов у плоть і кров членів об'єднання, і назовні виступило все те низьке, потаємне, що на перший погляд здавалося давно пережитим, принаймні в тих, хто, підкреслюючи добропорядність, додержувався тут, у Латвії, суворих рамок міщансько-бюргерської моралі.