Страница 17 из 217
Спочатку з небагатослівних реплік Вайс дізнався, що старший з них, Венер, учасник першої світової війни, був тяжко поранений на Східному фронті і якийсь російський солдат, легше поранений, взяв його в полон, повів, а потім, після того як вони покурили, сидячи в напівзасипаному окопі, махнув рукою і пішов, забравши тільки Венерову гвинтівку.
Вайс сказав:
— Виходить, серед росіян трапляються хороші люди, але цей, певне, не був більшовиком.
Венер довго не відповідав, неначе заклопотаний роботою, потім спитав:
— Ти не знаєш, який уряд запропонував нам тоді мир?
— Здається, більшовики.
— Хто ж тоді був той солдат, що відпустив мене?
Вольф Вінц, низькорослий, широкоплечий, сутулуватий, із зламаним носом, довго не йшов на одверті розмови.
Та якось увечері, коли вони вдвох залишилися в гаражі, Вінц спитав Йоганна:
— Ось ти, молодий і спритний чоловік, чому працюєш тут, а не в СС, не в гестапо, — ось де такому хлопцеві сходи вгору.
— А ти чого по них не йдеш?
— Я робітник.
— І тобі це подобається — бути робітником?
— Авжеж, — сказав Вінц. — Подобається.
— А де носа перебив, на роботі?
— Так, — сказав Вінц, — на роботі. Недбало вправляли мозок, от і зламали.
— Хто?
— Та кому вже належить.
— Зрозуміло, — промовив Вайс.
— Що саме?
— Сміливий ти хлопець.
— Це тому, що так кажу? — Вінц усміхнувся. — Не бачив ти, виходить, справжніх сміливих хлопців.
— Авжеж, я не був на фронті, — прикинувся наївним Йоганн.
— Вони не на фронті.
— А де?
— В гестапо!
— Еге ж, хлопці там міцні, — сказав Йоганн, уважно дивлячись на Вінца, й додав з усмішкою: — Адже ти це хотів сказати.
Вінц теж усміхнувся й похвалив:
— А ти й справді метикований хлопець, не з тих, хто плює товаришеві під ноги.
— І ти не з таких.
— Вірно, — погодився Вінц. — Поцілив у самісіньку точку.
Інколи Вайс після роботи заходив із своїми напарниками в пивну, де вони статечно, неквапливо пили пиво з великих кухлів і розмовляли про свої родини, згадували про домівки, читали одержані листи.
Якось Йоганн спитав, чи буде війна з Росією. Венер відповів загадково:
— Бісмарк принаймні не радив.
Вінц сказав:
— А він плювати хотів на твого Бісмарка. Візьме й накаже, сьогодні або завтра накаже.
— А буде ще післязавтра, — ухильно сказав Венер.
— І що тоді? — допитувався Вінц. — Що післязавтра буде?
— Може, ти хочеш, щоб я встав і почав горлати на всю пивну те, що буде? — розсердився Венер.
Вінц, пильно дивлячись на Йоганна, підняв кухоль:
— За твоє здоров'я! — І випив до дна.
Йоганн теж випив до дна, але вирішив сказати про всяк випадок:
— За тебе й за нашого фюрера.
— Ох, і спритний ти хлопець! — кинув Вінц. — Тобі б у цирку працювати.
Повагу робітників гаража Вайс завоював своїм умінням спокійно, без зайвих розмов виконувати складну технічну роботу по ремонту машин. Разом з Вінцом і Венером він відбудував розбиту пересувну електростанцію, змонтовану на кузові грузовика з потужним дизельним двигуном.
Здаючи відремонтовану електростанцію військовому інженерові, Вайс удостоївся не тільки похвали, але й грошової винагороди.
Увечері в тій самій пивній він розділив гроші між своїми напарниками.
Венер і Вінц замовили, як завжди, свої великі кухлі пива і, як завжди, статично, повільно потягували ниво, ковтаючи разом а напоєм гіркий дим сигарет. Та коли вийшли на вулицю, майже водночас, очевидно, не змовившись заздалегідь, але прийшовши до однакового рішення, обидва робітники запротестували, вимагаючи, щоб Йоганн узяв собі більшу пайку одержаних грошей.
— Це ж чому? — спитав Вайс.
— Знаєш, хлопче, — суворо сказав Венер, — ти у себе в Прибалтиці нанюхався соціалізму. А в нас тут зовсім інший запах.
— Лайном смердить, — пояснив Вінц. — І ти ще до нього не принюхався.
— Ну, от що, — мовив Йоганн. — Мій ніс сам мені підкаже, де чим пахне, а ви йдіть собі.
— Виходить, не візьмеш своїх грошей?
— Ось що, — сказав Йоганн, — нічого я вам не давав. А тільки заплатив. Заплатив, зрозуміло?
— Так багато?
— А це — моє діло. Я хазяїн, я плачу.
— Значить, ти з тих, хто хазяї?
— Так, — сказав Йоганн, — саме з тих.
— Значить, не візьмеш?
— Ні.
Вони довго мовчки йшли темною, з погаслими ліхтарями вулицею. І раптом Вінц міцно плеснув по спині Вайса й сказав:
— А ти, Йоганне, справжній німецький робочий хлопець, таких у нас в Рурі було колись немало.
— У Гамбурзі теж, — додав Венер.
І вперше за весь цей час Йоганн відчув щиру радість від того, що його визнали за німця…
Поступово Йоганн переконався, що чим вище становище тієї чи іншої особи, тим менше схильна вона до одвертості. Пропорціонально до посади збільшується таємний контроль за особою. Чим поважніша персона, тим довший хвіст агентури. І цей хвіст може стягнути на Йоганнові зашморг, коли він лізтиме в нього, ще недостатньо і всебічно захищений.
Спостерігаючи і розмірковуючи, Вайс відкрив для себе цікаву і дуже корисну істину: чим вища посада, тим бундючніше володар її ставиться до підлеглих і тим суворіше вимагає зберігати в таємниці різні інформації. Але бундючність, яку виявляють до найближчих підлеглих, по відношенню до дрібних службовців набуває часто характеру зневаги до них. І як німецький генерал ніколи не дозволить собі вийти до офіцера без кітеля, а перед солдатом не вважає за непристойне розгулювати в спідній білизні, так і вищі чини в присутності нижчих службовців не дуже бережуть службові таємниці.
У службовій системі, де старші часто передовіряють молодшим свою роботу, в старанно продуманій і бездоганній схемі траплялися окремі «організми», що за своїм становищем нижчого чину виконували відповідальну роботу.
Ці «організми» готували звіти, донесення, зведення, доповіді. Всі вони здебільшого були люди освічені, згодні безвідмовно трудитися в тилу, вважаючи за найвище благо хоча б те, що їх не посилали на фронт.
Ось із такими службовцями-солдатами Вайс прагнув зблизитися. Та поки що не знав як.
І ще. В окупованій Польщі німецькі офіцери не тільки тішилися свідомістю свого всевладдя, але й намагалися обставити перебування тут з найбільшим комфортом. Навіть недавні кадети з бюргерських родин, привчені з дитинства до скромного домашнього побуту, тут позаводили прислужників і обертали своїх денщиків на лакеїв. І чим вищу мав посаду офіцер, тим більше людей обслуговувало його.
Повари, лакеї-денщики, покоївки користувалися більшою прихильністю старших офіцерів, аніж молодші офіцери. І ця публіка була поінформована про своїх хазяїв краще, ніж найнаближеніші особи.
То була справжня каста. Стройовики зневажали її, і тільки штабні чиновники розуміли особливий вплив цієї касти, яку небезпечно було не визнавати.
В оце специфічно середовище Вайс хотів проникнути, але, розуміючи своє особливе становище, люди цього середовища тримались із кастовою замкнутістю.
І Вайс з усмішкою думав, що, якби баронеса раптом схотіла прийняти його як рівного і рекомендувала своїм знайомим, він знав би, як триматися з німецькою аристократією, — книжки, фільми, тренування були для цього надійною основою. А про німецьку прислугу він знав значно менше. Він мав на практиці вивчити цей новий для нього соціальний прошарок. Спроби знайти ключ до таємниць цього середовища з допомогою фрау Дітмар закінчилися нічим. Фрау Дітмар сказала обурено:
— Прислуга — це ворог у домі. Я почала обходитися без прислуги відтоді, як моя куховарка зробила мені зауваження. Вона посміла сказати, що, коли я не буду до повернення чоловіка з роботи гарно зачісуватися, він покине мене. Це нахаби, підглядачі в сім'ї!
Життєвий досвід Вайса не давав нічого корисного в пізнанні саме таких людей. І якщо в декого з його знайомих і були хатні робітниці, то вони перебували скоріше на становищі члена сім'ї, від якого залежать усі інші, до того ж усі завжди з тривогою ждали, що от-от хатня робітниця заявить: з такого от дня вона студентка, або працівниця прилавка, або їде на новобудову.