Один в океані

Середа, 3 вересня. Сили небесні, що воно за напасть? Цілу ніч я вдивлявся в темряву, намагаючись помітити вогні маяка Лас-Пальмаса, та за туманом нічого не видно, я вже давно повинен бути в порту. Що ж робити? Може, зупинитись і почекати, поки туман розсіється? Чи, навпаки, продовжувати свій шлях на південь?

12-та година дня. Нарешті праворуч від мене пролітає літак. Він ще не встиг набрати висоту, отже, земля там, недалеко, і я допливу до неї!

3-тя година пополудні. Ну, тепер кінець, мені вже ніколи не допливти до цієї землі. А я думав, що літак злетів з північної частини острова. Тільки тепер, коли завіса туману розірвалась і стало видно узбережжя, я пересвідчився, що проплив уздовж острова сорок кілометрів і що до берега, куди б я міг пристати, лишилося ще кілометрів десять. Дме північний вітер. Сильна течія навально несе «Єретик» на південь. Навіть коли б я був за три милі від берега — все одно нізащо не зміг би підпливти до нього. © http://kompas.co.ua

6-та година. А може?… Може, мені пощастить. Зустрічна течія почала уповільнювати мій дрейф. Південне узбережжя острова, що виходить просто в безкраї простори Атлантики, залишається все ще ліворуч од мене. Може, й пощастить!..

Я мав усі підстави сподіватися на краще, коли писав ці рядки. На 20-ту годину «Єретик» був метрів за сто від берега. Але раптом мені стало так страшно, що я хотів уже кинути «Єретик» і вплав дістатися до землі. Поблизу берега треба було стерегтися підводних скель, щоб не порвати дно човна. Рибалки помітили мене. Цілий натовп зібрався на березі. Люди жестами показували, де я міг би причалити до піщаного берега, пройшовши між двома гострими скелями, що виступали з води. І ось я на березі. Вперше гумовий надувний човен показав, що він може протягом 9 годин пливти майже проти вітру. Але мені було так страшно, що минуло чимало часу, перш ніж я зміг підвестися й рушити до найближчого населеного пункту. Та все ж я досяг острова, до якого хотів пристати.

Я довів, що на «Єретику» можна пливти по океану і притому швидко. Відстань від Касабланки до Канарських островів човен пройшов за 11 днів — я був у дорозі з 24 серпня до 3 вересня — і цей час вважаю рекордним. Справді, щоб подолати таку відстань, Жербо потрібно було 14 днів, Ле Тумелену — 12, а Енн Девідсону [13] — 29 днів!

«Як плив «Єретик»?» спитаєте ви. Зрозуміла річ, я прокладав свій курс з допомогою навігаційних приладів, хоча, визнаю, робив це вперше в житті.

«Але якщо ви вирішили перепливти Атлантичний океан, то яке значення мала для вас зупинка на островах? — можуть спитати мене. — Адже можна було одразу минути їх і вирушити у велике плавання».

Звичайно, це правильно, однак з трьох міркувань я не наважився одразу вирушити в таку далеку подорож. Насамперед я турбувався за своїх близьких, які думали, що моя експедиція триватиме лише п'ятнадцять днів. По-друге, я морально не був підготовлений до цього: якби на першому етапі подорожі мені не вдалося допливти до заздалегідь наміченого берега, я вважав би, що це лиха ознака. Нарешті, якби через п'ятнадцять днів ніхто не одержав од мене звістки, зчинився б шум серед громадськості, організували б розшуки, а це означало б кінець експерименту, незалежно від того, чи знайшли б мене, чи не знайшли. Адже навіть коли б я щасливо доплив до Антільських островів за сімдесят чи вісімдесят днів після виходу з Касабланки, ніхто б не повірив, що я зробив це з власного бажання.

Після одинадцяти днів, проведених в океані, я знову стояв на землі. Маленьке село Кастільйо-дель-Ромераль, розташоване на десять миль південніше Лас-Пальмаса, зустріло мене з королівськими почестями. Побачивши «Єретика», місцеві жителі збіглися звідусіль, переконані, що я справді зазнав корабельної аварії, і коли я наблизився до пляжу, мене зустріла справжня генеральна асамблея з гостинних жителів у барвистому одязі.

Береги острова Гран-Канарія скелясті. Мені вдалося пристати до невеличкого піщаного пляжу. Праворуч і ліворуч стирчали з води скелі вулканічного походження, дуже небезпечні для мого гумового поплавця. Але тут «Єретику» і маленькому триколірному прапорцю Франції, який я підняв, були виявлені всілякі почесті. Двадцять кремезних канарців одразу підіймають човен з усім вантажем на плечі і виносять з води.

Я ледве стою, підтримуваний двома люб'язними жителями. До мене підходить Мануель, староста села і, за звичаєм, запитує, звідки я приплив. Я відповідаю:

— З Франції, з Ніцци через Балеарські острови, Танжер, Касабланку, з якої відплив одинадцять днів тому…

З усього видно, що така відповідь ошелешила його, він не може навіть зрозуміти її як слід і оглядається, щоб пересвідчитися, чи всі чули ці дивні слова. Але «не кожний, хто має вуха, чує». Я добре бачу, що, незважаючи на всю чемність і гостинність тубільців, обличчя їхні виражають недовір'я. Тільки згодом, через багато днів, вони все-таки повірили. Мене пригощають у хаті Мануеля яєчнею. Сюди вже зібралися «конфрере», тобто місцевий священик, «практиканте», тобто фельдшер з дипломом, і вчитель. Хоч я страшенно хочу спати, буквально падаю від утоми, все ж доводиться весь вечір розповідати про свої пригоди каліченою іспанською мовою, що складається з французьких слів з іспанськими закінченнями. Проте слухачі розуміють мене.

ЗЕМЛЯ. СПОКУСА. ВАГАННЯ

Я розпитую, як і коли можна дістатися до Лас-Пальмаса, щоб телеграфувати про своє щасливе прибуття й повідомити про все французькі та іспанські власті. Мене заспокоїли: завтра все буде зроблено. Я поїду в головне місто острова на машині, що має чудове ім'я — «Шратка». Мануель і сам не менш, ніж я, хоче зв'язатися з властями. Йому, мабуть, дуже хочеться позбутися мороки з невідомим суб'єктом і сповістити про нього поліцію та митних інспекторів.

Але це все — завтра, а поки що я хочу спати. Де мені перепочити? В школі? На чому? Ліжка тут немає, доводиться спати на твердій кушетці. Хоч і не на пружинах, але, присягаюсь, на м'якших матрацах я не спав так добре й солодко.

Вранці 4 вересня до мене під'їхала «Шратка». Я запропонував другові Мануелю гроші, але він зчинив такий галас, що годі й казати. Востаннє прощаємось, і машина швидко рушає з місця.

Який же чарівний цей острів! Ось він розкинувся передо мною у всій своїй дикій величі. Грізно височать стрімкі голі скелі над застиглими потоками лави, а між ними ховаються чудові маленькі села з білими церквами і хатами з плоскими дахами. Рум'янощокі дівчата йдуть по воду. На жаль, тільки води не вистачає на цих щасливих, багатих островах. Стрункі, горді красуні легко і граціозно несуть на голові посудини з водою, починаючи від класичних глиняних глеків до сучасних бачків з гофрованого заліза.

В цій місцевості дерев мало: не вистачає води; лише подекуди ростуть розкішні фінікові пальми. Мені вони здаються феєричними, адже я звик до неосяжних горизонтів водної пустелі.

Вдалині вимальовуються дві башти собору. Це — Лас-Пальмас. Собор добре видно з моря. «Морський довідник» описує його дуже точно, — мої гіди певні, що я бачив цей собор раніше.

Лас-Пальмас, столиця Канарських островів, має чудовий порт Пуерто-де-ла-Лус. Це один з найбільших портів Атлантичного океану. Тут я познайомився з комендантом порту. Перш ніж вирушити в далеке плавання, я вирішив вивірити свій секстант, щоб уникнути помилок при обчисленнях. Прошу коменданта допомогти мені.

— Con mucho gusto! [14] — відповідає він.

Проте деякі газети трохи інакше висвітлили цей епізод. Вони писали: «Він попросив дати йому кілька уроків з кораблеводіння. Комендант порту відмовив, не бажаючи допомагати самогубцю».

Один інженер, прочитавши ці рядки, звернувся до мене з листом, де пропонував свої послуги й обіцяв навчити основам кораблеводіння. Він вважав, мабуть, що цим врятує мене від самогубства. На жаль, я загубив його листа і не міг відповісти за адресою. Якщо він прочитає ці рядки, нехай прийме їх як знак моєї щирої вдячності.

13

Жербо, Ле Тумелен, Енн Девідсон — спортсмени-мореплавці, які здійснили перехід Касабланка — Канарські острови. (Прим. перекладача.)

14

ЗалюбкиІ (ісп.).