Один в океані

Спочатку ми прямуємо до північно-східних берегів острова, сподіваючись дістатися до Маона вночі. Але вітер звів нанівець наші плани і відкинув нас на захід. Наступного ранку виявилося, що ми перебуваємо на відстані кількох кабельтових од північної частини острова. Де ж оті квітучі затоки, що одразу уявляються при самій згадці про Балеарські острови? Пляжі розташовані тільки на південному узбережжі. Протягом трьох днів, що тягнуться для нас нескінченно довго, ми пливемо вздовж берегів, не маючи змоги пристати до них, хоч це зовсім близько. Я старанно знімаю берег на кіноплівку: вона буде нашим свідком, якщо раптовий вітер знов однесе нас у море.

У понеділок ми починаємо потроху наближатися до північно-західної точки острова. Берег так близько, що я бачу навіть дикого кроля, який біжить пагорком.

Муки голоду минули: я щодня займався підводним полюванням. Боже мій, які це чудові місця для мисливців і рибалок! Протягом усього нашого плавання вздовж узбережжя і під час перебування на острові я майже щодня полював по годині з рушницею і щоразу добував не менше як шість кілограмів риби.

А проте ми поспішаємо дістатися до порту. Хочеться якнайшвидше закінчити перший етап подорожі і переправитися в Малагу або в Танжер, словом, кудись ближче до Гібралтара. Тоді ми зможемо вирушити в плавання через Атлантичний океан.

У вівторок, 10 червня, під час заходу сонця, ми пливли за кілька десятків метрів од північно-західних берегів Менорки. Легенький вітрець поволі наближав нас до берега, але потім він залишив нас, і саме тоді, коли нам треба було огинати мис Менорку. І, як на зло, жодної бухти чи затоки, де можна було б кинути якір! А вітер з берега, як на біду, знову гнав нас у відкрите море. Менорко, земле обітована, невже ми втратимо й тебе? Невже нам доведеться знову кружляти у Валенсійській затоці, наче в Дантовому пеклі?

Ми докладали всіх зусиль, щоб затримати, уповільнити дрейф на північ за допомогою нашого підводного парашута. На жаль, течія несла наш човен на північ. Прокинувшись у середу, 11 червня, на вісімнадцятий день подорожі, ми з відчаєм побачили, що принаймні 15 миль пролягло між нами і давно очікуваним берегом.

Та надія знову повернулася до нас. Здійнявся легкий бриз з моря, і ми знову поволі почали наближатися до західного узбережжя — мису Менорки. Ми знали: досить обігнути цей мис і пройти з милю на південь, щоб потрапити в маленький порт Сьюдадела, який здається нам рятівним пристановищем. О 10-й годині ранку ми — о радість! — помічаємо нарешті з десяток рибальських човнів.

Метрів за двадцять од берега до нас наблизився один з човнів, узяв на буксир, і через десять хвилин, усе ще не вірячи собі, ми вже входили в чудовий маленький порт, який одразу ж нас зачарував. Однак принади і спокуси землі були небезпечні для мого товариша, незважаючи на всю його мужність, стійкість і витримку, проявлені під час плавання.

Наше прибуття зацікавило багатьох мешканців міста. В порту зібрався цілий натовп. Попереду стояв уже літній іспанський офіцер з розумними очима. Кинувши погляд на наш прапор, він звернувся до мене. Я ледве стояв на ногах, і мене підтримували два люб'язні чоловіки. Зав'язалася коротка розмова:

— Ви француз?

— Так.

— Звідки ви прибули?

— З Франції.

— На оцьому? — спитав іспанець, вказуючи очима на «Єретик».

— Так.

— З якого порту?

— Монте-Карло.

— Шановний добродію, щоб повірити цьому…

Я простяг йому вирізане з газети повідомлення, де йшла мова про наше майбутнє відплиття.

Пробігши його очима, старий іспанський офіцер відступив на крок перед прапором, виструнчився і голосно сказав:

— Тоді, панове, — хай живе Франція!

Схвильований, я попросив його засвідчити цілість наших аварійних запасів.

Який контраст з попередніми двома добами! Спочатку якнайшвидше надіслали телеграми рідним. Потім — велика склянка холодного пива, що здається нам нектаром.

Ми були під впливом чар цієї казкової країни. Провідники скоро подружилися з нами, показали нам багатства і визначні місця цього затишного маленького міста.

Спасибі тобі, Гільєрмо, за те, що ти повів мене в житла, де зберігалися старовинні речі, які нагадували про давнє минуле — завойовницькі війни, що їх вели маври, французи, англійці, іспанці; де я побачив меблі часів королеви Анни, іспанську зброю і фламандські рукописи. Спасибі тобі, бо ти сказав мені якось: «Цей дім — твій!» Адже ці слова багато важать для людини твоєї нації.

Спасибі тобі, Августіне. Ти частував мене національними стравами Менорки, і зокрема славнозвісною «собразадою», про яку я й досі зберіг «пекучі» спогади.

Спасибі вам, Фернандо і Гарсіа! Ви показали мені затишні бухти, де шастали морські окуні й безліч інших риб, що породили надію навіть в мене, невдахи-рибалки. Я задовольнив на цьому острові ще одну свою пристрасть — любов до музики. Наступної неділі Гільєрмо познайомив мене з місцевим композитором. Удома в нього я зустрівся з прекрасним піаністом Мальорки доном Мас Пор-селем, учнем Альфреда Корто. І знову Бах, Фалла, Шуман та Дебюссі заполонили мою душу. Як важко буде залишати гостинне місто!

А проте в понеділок під аплодисменти багатьох присутніх ми з допомогою моряків виходимо з прекрасного порту. Рибальський човен відбуксирував нас до Алькудії, за п'ять миль од берега Менорки.

Те, до чого ми повинні були звикнути, сталося вдруге. Через десять хвилин буксирний кінець відчепили, і ми знову залишилися самі. Цього разу маршрут був короткий. Ми хотіли доплисти до Мальорки, а до неї було сорок миль. Ми могли бути там на світанку наступного дня. Але це при тій умові, якщо вітер і течія не відкинуть нас до північного берега. А уникнути цього — складна проблема, бо наші кілі були погано закріплені і майже не діяли. До того ж вітер дув з південного заходу. Проте все нібито йшло добре, і ранком 7 червня ми пливли посередині фарватеру. Назустріч ішло чимало рибальських човнів, рибалки дружньо вітали нас.

На суходолі ми були недовго і тому одразу ввійшли в ритм нашого звичайного життя на «Єретику». Правда, ми взяли з собою трохи харчів, вважаючи, що продовжувати дослід між двома острівцями недоцільно. Непорушний запас усе бережемо для плавання в Атлантичному океані.

Нарешті, десь близько 16-ї години, дорогий нам острів Менорка, що ледве підносився над обрієм, розтанув на сході, і в промінні надвечірнього сонця урочисто випливла гордовита Мальорка.

Раптом Джек, що саме в цей час сидів за стерном, з властивим йому спокоєм повідомив:

— Ален, нас дуже відносить на північ, вітер зараз дме прямо з півдня. Це мені не подобається, бо південний і північний вітри викликають жахливі бурі. Але спробуємо добратися до порту.

Проте стрімкі скелі Мальорки вже промайнули перед нами. Вітер підхопив нас і знову поніс у Валенсійську затоку! Єдине, що ми можемо зробити, — кинути плавучий якір. Справді, це море хоч кого до розпачу доведе. І коли ми вже потрапимо в зону постійних вітрів? Я твердо вирішую ніколи не плавати у Середземному морі, не взявши з собою про всяк випадок підвісного мотора. Виходить, попереду ще одна ніч пасивного чекання. А що принесе завтрашній день? Нам уже починає набридати знавісніле Середземне море.

18 червня, на світанку, вітер ущух. Ми боязко оглядаємося довкола і з розпачем переконуємося, що дрейфуємо приблизно на тому самому місці, де опинилися у вівторок, 10 червня, на цю ж годину. Може, нас тільки віднесло трохи далі в море, миль за двадцять на північний схід від Менорки. Знову доведеться повторювати те ж саме: обійти мис і ще раз перепливти протоку…

Як на лихо, північний вітер дужчає. У відкритому морі, далеко від берегів, ми нічого не боялись, але тут, серед скель і рифів, нам загрожувала смертельна небезпека. Тепер лишалося тільки одне — спробувати повернутися до Сьюдадели і почекати, доки випогодиться. Треба поспішати, бо вітер з кожною хвилиною дужчає. Дуже швидко, приблизно за чотири години, роблячи в середньому п'ять вузлів за годину, ми наблизилися до землі. Та в цей час на морі знялися такі хвилі, що годі було й думати обійти згубний мис.