Страница 3 из 40
КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ
Я виїхав до Росії верхи на коні. Було це взимку. Йшов сніг.
Кінь підбився і став спотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве з сідла не падав від утоми. Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося мені жодного села. Що тут робити? Довелося ночувати серед поля.
Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив'язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут-таки, на снігу, й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, краще сказати, в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.
Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч?
І де дівся мій кінь?
Довго я не розумів, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкись ізгори.
Я підводжу голову – і що ж?
Мій кінь висить на вершку дзвіниці. Він прив'язаний просто до хреста.
Я вмить збагнув, у чім річ.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, з-під нього стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то – невеличкий стовпчик, і я прив'язав до нього свого змореного коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я незчувся, як опустився на землю.
Але сердешний мій кінь так і лишився там, угорі, на дзвіниці. Прив'язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що робити?
Не довго думавши, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був добрий стрілець.
Вуздечка – навпіл.
Кінь швидко спускається до мене.
Я на нього – і вихором уперед.