Гоцик

Що то було? Один Бог знає. Напилися в зюзю. Повідкривали всі пляшки, що їх Ілія замовив немало. Зливали в один келих горілку, вино, лікер, віскі…

– Іліє… Це неможливо пити! – ледь ворушила язиком Ізідора.

– Оце усе… геть неможливо, але ми… – хитався Ілія.

– Неможливо! Але ми… – Ізідора уперто супилася, ковтала вибухову суміш. – І ти пий!

– Я? Так! – Ілію нудило, з відразою нюхав алкоголь у келихові, кривився, ковтав. – Ізідоро… Навіщо ми це робимо?

– Тому що ми… дуже, дуже, дуже самотні нещасні люди, – раптом сказала Ізідора.

Ілія ледь відірвав дупу від стільця, підвівся з бокалом, вигнув шию, спантеличено спостерігав за дівчиною: упала на коров’ячу шкуру, притислася до неї животом, усім тілом, стогнала збуджено і тоскно.

«Я… люблю тебе!» – хотів сказати Ілія. Та перемогла нудота. Вибіг на подвір’я, ригав під зірками, завалився перед порогом і відрубався.

На ранок – тверезі, спустошені, прозрілі – сиділи поряд край крутого берега. Мовчали. Одне на одне не дивилися. Під ногами билося море.

– Він… не повернеться, – раптом сказав Ілія.

Ізідора й не ворухнулася.

– Ми… говорили… напередодні. Я проводжав його. Він сказав: перетнемося якось при нагоді, але не тут.

Замовк, скосив на дівчину очі.

– Якщо ти тут тільки заради того, аби дочекатися…

– Ні!

– …То знай: чекати марно.

– Ні…

– Що?! Не розумію… Я не розумію тебе! – підхопився.

Стояв над прірвою, горлав відчайдушно і тоскно.

– Ну чого… Чого ти хочеш?! Скажи, Ізідоро! Все зроблю!

Ізідора вигнула спину, наче всередині завівся пекучий незламний стрижень – не дозволяв опускати плечі, гнути хребет.

– Побудуй мені капличку, Іліє, – сказала відсторонено, наче з інших світів.

Майстри з сусіднього селища з’явилися біля Іліїної приватної власності наступного дня о восьмій ранку. Ізідора вже прокинулася. Уже збігала до моря, повернулася – волога, радісна, заварила кави і навіть пообіцяла трьом кремезним чоловікам, що вони підрядилися каплицю зводити, на обід прохолодного вина і гарячого супу.

– Тільки працюйте з молитвою, – попросила.

Ілія спостерігав за Ізідорою, не впізнавав: світилася. Клопоти й самого заспокоювали, відволікали від сумних дум. Та він заради цього не каплицю – храм зведе! Землі, слава Богу, вистачає. Радився з майстрами: де краще споруду поставити?

– Подалі від берега, біля дороги, – відповідали в один голос. Ілія уже дав сигнал: починайте! Глянув на Ізідору, сполошився.

– Щось не так?

– Моя каплиця стоятиме там, де я хочу.

– Добре! – знітився. Побіг до робітників. – Зачекайте! – Галопом назад до Ізідори. – То… вибирай місце, Ізідоро.

– Давно вибрала. У перший же день, – упевнено пішла до самотньої тополі. Вказала на неї. – Тут!

Ілія розгубився.

– Дерево шкода. Живе…

– То хай живе у каплиці, – відрізала Ізідора.

Дядьки з сусіднього селища перезирнулися: ого, та тут, певно, такі гівнюки поселилися, що їм і з Господа позбиткуватися – не проблема. Ще б зоопарк розмістили там, де люди молитися мають. Мовчали, їли Ілію очима: що скажеш, кабайєро?!

Ілія почервонів од прикрощів: знав би, що таке діло, переховав би скарби в інше місце. А тепер тополю чіпати – ніяк. Та раптом каплиця над закопаними скарбами здалася більш надійним сховищем, ніж купа каміння під деревиною.

– Екологічний проект, – промимрив. – Бережемо довкілля.

До ночі не відходив від копачів, що рили навколо тополі метрової глибини рів під фундамент каплиці. Товкся собі без діла, скарби охороняв. Командувала Ізідора. Задала тон з самого початку. Тільки визначилися із місцем, пояснила все щодо форми і розмірів.

– Фундамент має бути у формі шестикутника, – наказала. – Тополя у центрі. Відстань від центру до кожного з шести кутів – п’ять метрів.

Майстри взялися відстань вимірювати: а не виходіть! Тополя – за п’ять метрів від крутого берега. Або в іншому місці каплицю ставити, або меншу робити.

– Меншу! – вирішила Ізідора.

Нарештв радіус споруди скоротився до трьох метрів.

– Шість метрів у діаметрі. Хіба мало, Ізідоро? – питав Ілія.

Не відповідала. Захопилася. Сиділа на сходинках вежі, малювала каплицю. На цупкому папері виростали важкі стіни. Чотири арочні вікна з двох боків від дверей, на протилежній від входу стіні – глибока ніша.

– Для Діви Марії.

– Так гарно…

– Правда? – очі заблищали. Обійняла Ілію. – Я люблю тебе Іліє!

Ох, Ізідоро… Будувала свою віру, наче наказувала Ілії: і ти вір. Сподівайся…

За тиждень цегляні стіни закрили грубий тополиний стовбур. Піднялися на три метри. Майстри наполягали: хай з місяць стіни вистояться, висохнуть. Та Ізідора і слухати не хотіла.

– Ні, ні! Перекриття! Дах!

Чоловіки хитали головами: дурне діло, нізащо не станемо таке робити! Та Ілія дістав гроші і питання відпали.

За два тижні невеличка, здалеку кругленька, невисока каплиця з дивакуватим скляним дахом, крізь обрізаний конус якого стирчала тополина крона, наче хвіст відьмацької мітли, стояла на краю крутого берега. Залишилося небагато – викласти підлогу з піщанику та дочекатися гіпсової Діви Марії, що Ізідора замовила її ще на початку будівництва.

Зморені за день – з ранку до вечора на тій капличці трудилися без упину, допомагали чим могли – Ілія й Ізідора лежали на коров’ячій шкурі біля каміна. Ілія дивився на точений профіль, смагляву шкіру, чорні очі. «Чи це все, Ізідоро? – думав. – Побудуємо каплицю, ти захочеш ще чогось… Тільки не мене. Я… змирився. Прийняв. Однаково. Тільки ти… І я. Одного прошу – щоб Гоцик не повернувся. Добудуємо… Я помолюся, щоб він ніколи…»

– Добудуємо каплицю… – прошепотіла раптом Ізідора. – Я помолюся, щоб…

Замовкла на півслові, задумалася. Ілія завмер. Заплющив очі: не вбивай!

– Ізідоро… – мовив раптом. – У мене ніколи не було жінки. Тому що у мене ніколи не було… тебе.

Свіжа, як гаряча булка, каплиця нудьгувала без людських молитов укупі з гіпсовою Дівою Марією, що стояла у глибокій ніші, бачила перед собою тільки грубий тополиний стовбур у центрі споруди. Майстри закінчили дивне замовлення, отримали гроші, перехрестилися на тополині гілки над стріхою, похитали головами і пішли. Ізідора полетіла до каплиці, розчахнула двері, наштовхнулася поглядом на тополиний стовбур в центрі, завмерла, відступила на крок і пішла до вежі. Вишкрябалася на верхній майданчик – до ночі простояла. Отакі справи!

Ілію не мордувала похіть. Ілія приречено жадав єдиного: хай Ізідора просто буде поруч. Хай казиться, бешкетує, увесь день не встає з ліжка чи, навпаки, ніяк не вкладеться. Хай кричить на нього, ляскає по щоках, цілує, припадає до грудей, обіймає і тихо, як дитина, жаліється… Тільки хай завжди Іліїне вухо вловлює її дихання.

Не пхався крутитися поруч. Дивився на високу вежу, де який день поспіль тоненькою гілкою скніла дівчина, займав башку справою – то вирішив ретельно обдивитися будівлю, аби зрозуміти, який їй ремонт може знадобитися, то придумав за домом тенісний корт розбити. Чи вертолітний майданчик. А одного дня обірвав прозорі нитки вигадливого павутиння над сходами, що вели на третій поверх, – час і туди зазирнути.

Тут пахло пилом і таємничими страхами. Довгий темний коридор розрізав простір уздовж черева, вузькі дверцята по обох боках його вели до крихітних тоскних кімнаток. Приміщення праворуч мали маленькі віконця: крізь них – тільки море. Кімнатки ліворуч являли собою глухі келії без вікон, бо виходили на задній бік будинку.

Ілія нарахував дванадцять кімнат. Зазирав по черзі до кожної, намагався зрозуміти їхнє призначення. Кімнатки мовчали. По білих стінах без жодних інтер’єрних декорацій, залишках розвалених меблів, битому посуду, зваленому в одну велику фаянсову миску геть неможливо було уявити, що за люди і чому скніли тут двісті років тому в ті часи, коли перший поверх збирав гостей, щедро частував, коли другий вабив дзеркалами, розкішними постелями, рідкісними фоліантами і мелодійним звучанням рояля. Слуги? Бідні родичі? Неслухняні діти? Янголи?…