Макс

Олюня розчервонілася. Хоробро допила «Шардоне», переступила поріг кабінету, побачила Макса й остовпіла – капєц! Мені б такого! Розвинуте гармонійне тіло під дорогим костюмом. Погляд мудрого старця, що на його долю випало немало випробувань. І відполіровані до блиску нігті. І коштовна неголеність за 200 баксів. І посмішка. Яка відкрита вражаюча посмішка! На Бекхема схожий. І на Каддафі – дівчата за спиною: чорнява і русява… А Олюня дурна усе перекисом бавиться…

Розпочали вчасно. Макс без нудних прелюдій окреслив журналістам нові напрямки діяльності фонду, перегодовані профі витиснули із себе декілька формальних запитань, щоб уже хоч якось відпрацювати те «Шардоне» з ікрою, а Олюня усе дивилася на Макса – літала у мріях: ідеальний, він ідеальний, як би ж вона хотіла такого…

Прес-конференція без вибухів і несподіваних атак котилася до другого фуршету. Макс уже підвівся з-за столу, аби запросити гостей знову випити і закусити, коли Олюня врешті схаменулася: мамо рідна, а вона ж жодного запитання не поставила! Та її у редакції приб’ють.

– Останнє. Можна останнє запитання!

Підвелася. Розгублено зиркнула на набундючених колег – їм би за планом: фуршет-прес-конференція-фуршет, а тут – на тобі!

– Чому у вас білий стіл?… – запитала й сама знітилася.

У кабінеті зависла незапланована пауза. Журналісти вп’ялися поглядами у стіл. Дійсно, кумекали, дивна примха! Меблі у кабінеті шоколадом відливають, а робочий стіл посередині – як блідолиций в оточенні африканців.

– Символ. Благодійні справи мають бути незаплямованими, – сказав хазяїн.

Гості напружилися, проковтнули слину радісного професійного голоду: так гра тільки починається?! І похєр, що самі тільки-но бавилися формальними запитаннями. То – несуттєво. То фігня! На єдине живе Макс відповів пафосно і формально. Приховує щось? Час рвати до кістки?

– А дівчата? Теж щось символізують? – рипнувся лисий Олександр. Зиркнув на панянок – стовбичили за Максовою спиною: чорнява знай усміхалася, наче горя їй нема, русява не відривалася від блокнота, увесь час зосереджено записувала щось.

– А нардеп Сердюк має відношення до фонду? – підхопив телевізійник.

– Ви ж Лондонську школу економіки закінчили? Чому раптом благодійність? Короткий шлях у політику? Ви самі заробили на «мазераті»? Яку частину коштів фонд витрачає на своє утримання? Яка у вас зарплатня? Чим займаєтеся у вільний час? Августа Альфредовича Закса відсторонено від справ чи він залишається у фонді? А скільки у вас… – цунамі.

Макс випростав руку – та зачекайте! Досить. Досить! Гості замовкли, наче й самі не очікували від себе такої кусючості, та лисий Олександр усе ж устиг вигукнути:

– …І які дівчата вам подобаються?!

– Дівчата?… Розумні.

– А…

– А давайте так. Я поставлю вам запитання!

– Без проблем! – хвалькувато погодився лисий профі. – Хоч сотню!

Макс кивнув. Вийшов з-за столу. Став навпроти гостей – серйозний.

– Три слова… Якби ви помирали… Ні – померли! Якби вважали, що винуваті перед людиною, яку любили. І та людина винувата перед вами. Якби у тих нових світах ви зрозуміли щось неймовірно важливе… Які три слова ви б сказали коханій людині із тих світів?

Олюня вразилася і протверезіла. Здуріти, як романтично… Він неймовірний…

– Три слова? «Прости мене, любове!» – не забарився лисий. – Вони ж, я так розумію, завинили одне перед одним?

Макс кивнув, обернувся до русявої:

– Записуйте, Скачко.

– «Пам’ятай мене завжди», «Я простив тебе», «Не прощу ніколи», «Знайди собі щастя», «Пропади ти пропадом», «Залишайся вір ною мені», «Випий за мене!», «Помолися за мене»… – горохом.

Олюня видихнула.

– Я люблю тебе! – вигукнула натхненно.

Журналістська братія завмерла. Макс вигнув брову. Русява відірвалася від блокнота.

– Думаю… Ті три слова… «Я люблю тебе», – знітилася білява Олюня і, скільки ото потім слухала розпатякування підстаркуватого Олександра, що він крутився біля неї під час другого фуршету, переконував у вигодах інтимним стосунків із досвідченими чоловіками, усе ковтала біле сухе та зиркала в бік дверей Максового кабінету: новий очільник міжнародного благодійного фонду «Сила добра» затьмарив усіх, хто до цієї похмурої грудневої днини міг розраховувати на її прихильність, і Олюня навіть подумала, що Макс Сердюк не просто чарівний, стильний і розумний. Він, певно, ще й прекрасна людина.

А за дверима… За білим, як свіжий сніг, столом сидів спантеличений, незадоволений першим публічним виступом Макс, перечитував варіанти трьох слів, кривився роздратовано – не те, не те…

– Дякую, Скачко. До журналістів приєднайтеся. Прослідкуйте, щоб усе – без ексцесів.

На хвилі журналістської зацікавленості русява красуня Юлія Скачко хотіла було запитати: чому шеф ніколи не звертається до неї на ім’я? Промовчала. При старому керівникові фонду Августові Альфредовичі Заксі помічницею була. І при цьому, молодому – ровесники, їй-богу! – утриматися мріяла.

– Добре, Максиме Володимировичу. Машину для Дори викликати?

– Ні. Дору я сам відвезу, – відповів Макс.

Дора

Дора Саламан пам’ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.

Перша радість – усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з «Геркулесу». І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлянські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: «Ти чудово співаєш, сонечко!» Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама – «Горіла сосна, палала…» А він їй – Дора по вустах читала – «Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…» А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася – ох же, люблю я вас!

А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала – гарно, доню. Підростеш – разом малюватимемо.

Не судилося. Чотири роки тому, як Дорі п’ятнадцять стало, поїхала мама до Європи старій пані памперси міняти. Ох, не хотіла. Ох, відтягувала, усе вихід шукала: як прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на бусику рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило – у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч єврів до Теребовлі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…

Та одного дня звістки від мами обірвалися – німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався – нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, – ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.

Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею зі слідчого відділу міліції – помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи – поет. Вірші складав, як Божа ласка. В інший час – ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв: