Страница 59 из 60
Макс зиркнув на жінку насторожено.
– Як Дора? Нормально?
– Цілком…
– Матір не шукає?
– Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…
– Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мігрантку. Поцікавтеся. Раптом вона…
– Дякую…
І тихо.
– Роботу знайшли? – запитав Макс.
– Поки що ні…
– Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує «Силою добра», – сказав несподівано. – Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.
– Дякую… Сьогодні ж зателефоную…
– Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.
Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.
– Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.
– Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, – говорив, сподівався – ніколи не перетнуться. Що йому робити у «Силі добра»? Власних справ вистачає.
– Дякую…
– До речі… – замовк, відвів погляд. – Можу попросити у вас про особисту послугу?
– Безумовно, – а в голосі тривога.
– Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.
– Добре…
Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.
– Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.
– Я можу сама піти… – сказала Ганна Іванівна.
– Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.
– Де саме?
– Дора… Дора взнає, – відповів упевнено.
За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.
– Місце запам’ятав? – запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.
Продан кивнув – ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.
Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду – Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою – білий стіл, біла «ау-ді», Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…
У вікно – гарячий вітер. «Дідові за все дякувати, – подумав. – Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…»
Слушна думка потягла на літню спеку.
– До Володимирського, – наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.
Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів – під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.
– Стій! – ухопив за кермо.
Продан на гальма.
– Шефе…
«Ауді» застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив – автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. «Не Люба!» – перелякалося серце, бо раптом зрозумів – усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву от тоді б заспокоївся. Опустив очі. «Тебе бачить Бог!» – прочитав на картонці.
– Ви… – мовив тоскно. – Чому тут?
– Тут хлопця мого вбили… Звірі.
– Їх не знайшли?
– Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…
Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним – мошка. «Годі», – зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:
– Максе… Що з тобою?
– Нормально… – відповідав замість Макса Дон.
– Може, поїдемо кудись? – пропонувала.
– Краще пожити, – відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.
– Ну, що ти таке говориш? – лякалася. – Поїдемо завтра ж!
– Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… – шепотіла замість Макса Люба.
Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…
Пручався омані, кричав собі подумки: «І що?!» Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся – спокійний, холодний, як лід, – поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.
У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.
– Не приймаємо! – жіночка у чорному заступила Максові шлях. – Єва-Марія відпочиває.
– Від чого? Від брехні?! – відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.
– А… Ти… – Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.
– Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! – сказав холодно. – Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?
Єва-Марія захитала головою заперечливо: «Ні».
– Не боюся, – незворушна. – Знаю, кому правди не треба.
– Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська – доля?! Яка у тому користь?
– І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…
– Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!
Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.
– На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!
– І тобі? – почув у спину.
Озирнувся.
– А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! – усміхнувся недобре. – Ну?! Приголомште наостанок!
– Мати твоя…
– Що? – скривився.
– Помре, – сказала Єва-Марія. – До кінця цього року.
…Ні.
Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими – мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!
За довгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив – фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспективи. Мозок реагує холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…
А у нас що? Липень? Є півроку?
«Півроку маму не бачив», – усвідомлює, вражається.
Хапає мобільний. Ні! Поїде.
Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…
Суне пішки. Сичить Продану – геть!
Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз «Арсенальну» і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жити? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?
«Хай би двері відчинив тато», – просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.
– Проходь, – кидає байдуже.
– Чому пахне ліками? – питає, голосу свого не чує.
– Тато захворів, якщо тобі цікаво, – відповідає пані Женя ворожо. – А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.
– Скучив, – шепоче сумирно.
Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.
– Як ти, тату?
Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.
Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.