Макс

– Парадокс! – патетично вигукнув. – Сімейні цінності – вічні, але ми не маємо права відкладати їх на завтрашній день.

Добре хоч не ляпнув: дружитимемо сім’ями…

Макс думав про Нані. Посеред страхів, сумнівів, жахливих спогадів і незрозумілих перспектив чорнява Нані Новаковська здалася такою чистою, розумною і… відповідною статусу Дюка. Кадуцей для розбурханої душі. Як заволодіти?

Хотів було порадитися із дідом, до якого їздив тепер майже не щодня, та як вихлюпнути внутрішні гризоти, що правили своє, плели логічне мереживо – все не випадково… Недарма життя нагадало про Дору того дня, коли познайомився з Нані. «У чому внутрішній зв’язок? – бився. – Люба пішла… Та не відпустила. Дала мені Дору. Як випробування. Маю зробити для Дори щось дуже важливе, аби Люба заспокоїлася і відпустила мене?… Тільки тоді… у мене буде Нані?…»

– Де Дора? – запитав Ганну Іванівну спокійно, наче Дора вийшла на хвильку.

– Не знаю, – на автоматі відповіла секретарка. Розгубилася: може, побачив десь у місті?

Макс зміряв її здивованим поглядом.

– Вперше чую від вас «не знаю»!

– Знайти? – виправилася.

– Терміново. Казала, що вона з Теребовлі. Я поїду… до цієї Теребовлі. Це де?…

– Десь у Карпатах, – сказала Ганна Іванівна так, ніби містечко у горах загубилося, шляхів до нього нема.

Макс смикнувся.

– Знайдіть… контакти якісь. Сьогодні ж!

Секретарка – ніби усю моторність загубила. За тиждень тільки й доповіла насторожено: ось адреса Дориного батька, ось координати школи-інтернату, де вчилася, тільки, кажуть, давно не бачили її у Теребовлі. Як у воду…

Краще б інші асоціації у лексиконі відшукала. Закляк від страхів.

– І де… Де ж вона може бути?! – вигукнув люто.

Ганна Іванівна відсахнулася, кинулася сліди плутати.

– До Португалії могла податися, – бовкнула.

Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.

– Навіщо?

Ганна Іванівна все на той стіл – як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.

– Ви ж Дорі добре платили, – підсолодила. – І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…

Макс задумався – на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.

– Хочу бачити її, – прошепотів схвильовано. – Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… – замовк.

Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.

– Сьогодні яке?

– Двадцяте травня.

– На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.

Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.

– Що робитимемо, Свєто? – схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.

– А як же Данко? – тільки й мовила та.

– Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…

– Страшно…

– Страшно, – погодилася Ганна Іванівна. – Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…

– Не вірю я Сердюкові, – прошепотіла Діброва.

– Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся – гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.

– Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…

– Може, совість прокинулася…

– Маячня…

– Данко зрозуміє…

– Він дихати без неї відмовляється! – гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. – Треба, щоб Данко разом з Дорою їхав…

– Ні! – заспішила секретарка. – Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?

– Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…

– Страшно, – відказала Ганна Іванівна. – А промовчати – ще страшніше.

Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.

– Все! Здаюся, – сказала журналістка години за дві – уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. – Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.

– Добре… Зустрінемося завтра, – втомлено кивнула головою секретарка.

Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний – дзень!

– Сердюк, – напружилася. Мобільний до вуха. – Слухаю, Максиме Володимировичу.

Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.

– Що?… – насторожено запитала Діброва.

– Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…

Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла – зламала.

– Козел довбаний… – прошепотіла недобре.

Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:

– Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.

Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я – онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:

– Жодних візитерів! Ви заважатимете!

Макс проковтнув гнів – дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…

Поплентався на кухню – а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.

– І не страшно? – запитав іміджмейкера холодно. – Дідо не любить, коли його запаси спустошують.

– А-а-а… Страх… Що таке страх? – Рома уже встиг накачатися. – Усвідомлення невідворотності? То – жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!

Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.

– Тільки не питай, як почуваюся я, – сказав ворожо. – Бо я нині не терплю запитань!

– І питати не треба! І так усе зрозуміло – маєш прекрасно почуватися! – Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. – Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.

– Ти… – Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. – Що ти верзеш, Шиллєре?

– Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? – бурмотів, язик заплітався. – Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потрахав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли – фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…

Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори – наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку – зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею – так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча – чуєте? – зневажливо сіпнувся.

– Чого вам?