Макс

Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив – недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.

– Недарма ж колись у гімно не вляпалися, – сказав.

– Зате попарилися файно, – розсміявся Новаковський.

І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.

– Він яхти любить? – запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. – То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.

Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери – чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!

– Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаковських завітати. Коли його донька вдома буде.

– А Максимові це як пояснити? – сказала пані Женя. – Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?

Сердюк зиркнув на дружину роздратовано.

– Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…

– Роби давай! – наказала дружина. – Та щоб Максим ні про що не здогадався.

Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: «Тут!» Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої спідниці грудки землі. «Одне скажи! Хто?!» – просить Ботва. Люба вказує на Макса: «Він…»

– Я?! – мимоволі бурмотів вголос, озирався. – Ні…

Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?

«Жодного запитання, мамо», – прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.

Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани – а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.

Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити – зась.

– Де ти пропадав, Максе? – припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з’явився в орендованій нірці.

Макс закляк, прислухався до себе приголомшено: страх не трусився переляканим зайченям, не заважав рухам – розправив плечі, войовничо розмахував мечем: усіх на капусту.

Усміхнувся репортерці холодно.

– Нормально, – мовив спокійно. – Ти… не цікава мені вже. Грошей… на таксі дати?

Збентежена репортерка моменту не вловила, заторохтіла схвильовано:

– Що сталося? Як це розуміти? Невже ти не хочеш мене? Чому все так несподівано? Ти не міг зробити це якось… цивілізовано?

І – жодного твердження. Самі запитання. Макс ухопив дівча за руку, смикнув до себе.

– Геть! – наказав так само спокійно і холодно. В душі – меч. І капуста порубана.

Відпустило. Агресивний страх вимагав випереджати запитання категоричними твердженнями. І триматися ближче до своїх… Проковтнув «два мільйони» від роздратованого тата, терпляче витримував хронічні наскоки турботливої матінки до власного житла, і тільки розмова зі старим Перепечаєм по-справжньому розрадила. Крутий у нього дідо! Йому можна у будь-чому зізнатися. Ніколи не дорікне. Кадуцей свій передасть… От тоді і подивимося, чия династія більше важить…

Другого квітня, вперше після карпатських мандрів, з’явився у «Силі добра». Усівся за білий стіл.

– Доповідайте! – коротко наказав Августу та Юлії Скачко, перекресливши питання в їхніх очах. І поки русява красуня Скачко гортала блокнот, товкла щось про найближчі плани фонду, прискіпливо роздивлявся витончену форму її маленького вушка.

– Юлю! – раптом перебив помічницю на півслові. – Зробіть мені каву.

Скачко від здивування ледь зі стільця не впала. Навіть блідий Август вигнув сиву брову.

– Максиме Володимировичу… Ви назвали Скачко Юлею.

– Хіба Скачко змінила ім’я?

– Раніше ви ніколи… – Скачко почервоніла аж до своїх акуратних маленьких вушок, заспішила до дверей.

– Як справи, Августе Альфредовичу? – задля годиться запитав Макс старого Закса, коли помічниця вийшла.

– Два мільйони… в офшорі… Рахунок відомий Володимиру Гнатовичу, – вкрай шанобливо сказав Закс. – Думаю, зможу допомогти вам розчинити їх…

Макс зіперся на білий стіл, уважніше глянув на Августа. Отже, дідо вже дав підсрачника Заксові.

– …Технічно це займе кілька днів… – вів далі той.

– Мене не цікавлять технічні моменти.

Август підвівся – ані тіні колишньої пихатості – кивнув.

– Можете розраховувати на мене у вирішенні будь-яких питань.

– Дякую, – усміхнувся холодно.

До кабінету повернулася Скачко з тацею. Август вимівся. Макс ковтав гарячу рідину дивився на помічницю, що стояла біля столу чекала на подальші розпорядження.

– Юлю… Як ви ставитеся до службових романів? – сказав, сам здивувався: це він?

– Ніяк, – обережно відповіла Скачко. – Не має значення, де ти зустрінеш людину, яка тобі… до душі. Це може статися на вулиці. А може і в офісі…

– Логічно, – відповів. Усміхнувся холодно. – Чого стоїмо? Працюйте, Скачко! Працюйте! До найближчої акції скільки часу лишилося?

– Місяць. На травневі свята плануємо влаштувати концерт для ветеранів.

– Які банальні плани, – не втримався.

Плани довелося перекроїти. У середині квітня Сердюк-старший несподівано і дуже наполегливо запропонував залучити «Силу добра» до яскравої політичної акції на підтримку дитячих будинків сімейного типу. Мовляв, знайдемо один такий десь поблизу, зберемо там потрібних нам поважних людей разом з їхніми сім’ями, покажемо славній Україні, що сімейні цінності нам не зайві, що наші діти не бовдури байдикуваті, що теж переймаються соціальними проблемами… І дитбудинку заодно допоможемо. Цукерок накупимо, комп’ютерів. Чи корову…

– Тоді травневий концерт для ветеранів відмінити доведеться, – відповів Август. Розвів руками. – Бюджет…

Та Володимира Гнатовича зациклило – дай, хоч вмри! І не коли-небудь, найближчими днями. І врешті-решт Макс погодився поміняти ветеранів на дітей. Скачко вправно розробила мотивацію: «Легко декларувати щастя всім! За справами «Сили добра» – конкретні люди!»

– Прекрасно! – схвалив Сердюк-старший. – Нам потрібно саме це! Конкретні політики допомагають конкретним виборцям.

Сценарій простий до усцячки. Декілька впливових перців висмикують дружин з курортів чи салонів, укріплюють ряди дітьми і всім кодлом пхаються до дитбудинку сімейного типу, де у камерній оптимістичній обстановці зі щирим співчуттям вислуховують оповідь про непросту долю сиріт, залишають купу подарунків і конкретну обіцянку взяти сімейне шефство над цією конкретною хатою. Типу, тепер ми дружитимемо сім’ями: ми до вас, ви до нас…

– Непересічна акція. Ніхто ще до такого не додумався, – хвалився Сердюк-старший, хоч ідею підказав іміджмейкер Рома Шиллєр.

Працівники фонду оперативно прочесали Київську область, знайшли у Богуславському районі потрібний об’єкт, провели попередні переговори, доповіли – до двадцять шостого квітня подружжя Алтинбаєвих устигне причепурити подвір’я, тож двадцять сьомого погодилося зустрічати дорогих гостей із хлібом-сіллю і невмирущою надією на силу добра.

– Алтинбаєви? – здивувався Август. – Ви б ще Вайсманів відкопали!

Та на відміну від Онопенків чи Козорізів, Алтинбаєви обігріли не двійко-трійко – вісімнадцять живих душ. І за дружину у татарина була не німкеня і не казашка – наша, з місцевих, така собі Валентина Василівна… Алтинбаєва. Чебуреки ліпила не гірше від вареників.