Макс

– А без групи? – Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?

– Ні! Тільки з групою… П’ять осіб плюс інструктор-провідник. Повірте, екстрим-тур – не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.

– Я… Я не зламаю ногу! – тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. – Завтра ж…

Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.

– Добре. Віддам вам Дона. Дон – найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…

Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми «Весна» будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.

Куди тебе понесло, хлопче?… За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки – одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.

Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло – так навіть цікавіше.

Дон з Юрком викидали з «тойоти» рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.

– Добривечір…

– Привіт, діду, – кивнув йому Дон, глянув на водія. – Заночуєш?

– Ні, додому, – відповів Юрко. – Давай, Дон… Повертайся…

– Не забарюся, – усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. – У мене напарник файний…

– Оце мене і дрючить найбільше, – буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.

Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.

– Неси! – Сам за другий. – Перевдягнемося і підемо.

– Куди? – Макс так і остовпів. – Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?

– Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п’ять хвилин вирушаємо.

– А тут… Тут хоч повечеряємо?

– Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…

– Навіщо?

– А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… – усміхнувся скептично. – Жартую…

У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка сірий, схожий на арештантський одяг – тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв – перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.

– Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…

– Намет ти понесеш! – оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. – Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся – у своєму підеш, а то… То геть недобре.

– Але я… Я можу і не піти, – видушив Макс.

– Ти? Не можеш! – відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. – Цигель!

Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб’язок із кишень – портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…

– Щоб діда вереском не дратував, – пояснив, вкинув до пакета. – Чоботи взувай.

Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.

– Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити – нічого у черевиках не сховав.

Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.

– Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.

– До цього дня не жалівся.

Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив’язує до свого рюкзака.

– Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.

Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п’ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець – гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п’яти, хоч від хатинки – Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині – праворуч у гори розчищений шлях.

Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!

У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.

– За мною йди крок у крок.

– Міняймося, – пропонує Макс. – Я тобі намет, ти мені ліхтар.

Про звичне «ви» забуто. Обставини миттєво викреслюють із лексикону все зайве.

Дон зупиняється, повертається до Макса. Дона не видно – ліхтар сліпить очі.

– Ні.

– Чому?

– Мені намет ні до чого. То ти без нього не зможеш. І ліхтар тобі – як кобилі п’яте колесо…

– Нога… П’ята нога!

– Однаково. Куди поведеш?

– Однаково…

– Ні, – відрізає. Відвертається – оп! Темрява райдужними колами. – Ти менше базікай… – і пішов.

– Чому?

– Скоріше здохнеш…

А що – мовчки здихати краще?! Раз… Два… Крок. Один крок – дві секунди, якщо зважати на час, що він потрібен, аби роздивитися, куди ступиш далі. Тридцять дев’ять, сорок… Вони йдуть лише двадцять хвилин? Здається, вічність… Навіщо? У всьому ж має бути сенс. Навіть у виживанні. От цей нічний кидок… Яка мета? Запитати у Дона?

У голові тези зі шкільних програм соціалізації: встановити контакт, завоювати довіру, знайти аргументи для подолання конфлікту. А тут зараз конфлікт? Здається, внутрішній… Спочатку у собі розібратися. Макс що повинен обрати: довіритися Дону і йти? Чи змусити Дона довіритися Максові і наполягти на власному плані. А у чому план? Зупинитися! Відпочити. Дочекатися ранку. І тільки потім віддати Донові віжки.

– Стій! Бац – ліхтар в очі.

– Що?

– Перекур.

– Ні!

Бац – темно! Дон простує далі…

Макс тупцює на місці. Обертається туди, звідки йдуть – вогнів далекої хатинки як не було. Зиркає на Дона – світло ліхтарика ледь видно попереду. Ще кілька бездієвих секунд – один посеред хащі.

– Зачекай! – лупиться услід. Так, так… Для встановлення контакту і т. д. потрібні сприятливі комфортні умови… Зараз, здається, не час.

Ноги, плечі… Навіщо?! За годину роздратування поступається місце відчайдушному розпачу. Дідько, мамо… Ноги зіпріли в дорогих теплих черевиках, п’яти печуть вогнем, кожен крок уже не дві – три секунди. Центр тяжіння змістився в район дупи, плечі вигнулися назад – рюкзак + намет. Гілки в пику. Темно. Пити…

– Дон!

– Я!

– Я… уже не можу… – сидить на землі, економить на словах. Випростовує руку, набирає у долоню снігу – до рота.

– Ні! – Дон оперативно вибиває з Максової долоні сніг, скидає свій рюкзак, дістає флягу з водою. І поки Макс похапцем ковтає, знімає з його плеча намет – собі на спину.

– Відпочинь… Отямишся, доженеш.

Що?! Та він здурів?!

– Ти… Не смій…

– Менше базікай! – нагадує Дон, спокійно суне у темряву.

Скотство! Та скотство ж! Макс не зводить очей з блимаючого світлячка – усе далі, далі. Страх підкидає – йти. Хапається руками за гілки, підводиться на тремтячі зранені ноги. Йти, йти… Куди там… Коліна підгинаються – досить! Ні, йти! Крок, другий… Переляканим поглядом у темряву – де ліхтар? Темно…

– До-о-о-он! – кричить щосили. Тихо.

– До-о-он! – біжить туди, звідки останній раз бачив ліхтар, сам не розуміє, як ноги несуть. Розмахує руками – гілки геть, ротом повітря… – До-о-о-н…

Під ногами повалена сосна. Дідько! Геп! А-а-а-а… Так скоро?… Сніг теплий. Темрява зручна, як сонцезахисні окуляри для підбитого ока. Дерева розгойдують небо – а там ні натяку на білий день. Так скоро?…

Страх кудись подівся – нема коли страхами бавитися. Несподіваний спустошений спокій м’якою серветкою на серце – прийми… Ніч, ліс, гори, сніг, пухирі на п’ятах, рюкзак, життя… Поговориш про них, коли повернешся. А раніше – який сенс?