Макс

– Данко! Йдемо?

Відмахується.

– Та зачекайте!

Іде до кіоску «Преса», а операційна медсестра з двадцятирічним стажем застигає біля переходу, робить вигляд, що ніяк не може знайти у сумці місця дорогоцінній флешці. Не зашкодити б тільки. Може, і її нещасній доньці десь у її далеких мандрах хтось теж допоможе… Не зашкодити. Зиркає на притихлих Данкових друзів. Спостерігають за патлатим із цікавістю.

– Куди це він? Йдемо! Дожене! – вирішують.

Хтось один кричить хриплим півником:

– Дане! Ми пішли!

«І мені б кудись подітися!» – із прикрістю роззирається Ганна Іванівна.

Дора чула! Їй-богу! Серце розірвало тишу – бух-бух-бух! Наче хтось переляканий на смерть у двері б’є. Патлатий хлопчина йде до кіоску, а Дорі б: чи очі заплющити, чи бігти геть. Данко… По губах веселих хлопців прочитала. Данко. Дора змогла б уголос.

– Привіт! – стоїть навпроти, очі сині.

Дора киває, усміхається знічено і вперше за усе життя раптом ненавидить себе відчайдушно-гостро: та чому ж вона не може сказати йому «привіт»?!

Данко теж себе ненавидить. Розгубився. Слів нема. Супиться від того роздратовано. Роззирається. Бере Дорину долоньку у свою руку.

– Ну от! Знову змерзла?!

Дора шаріється від дотику, спина гаряча – там три слова горять. Хитає головою заперечливо чи тремтить: ні, не змерзла. Ховає за спину руки, щоб не перейти за звичкою на мову жестів. Щоб він не здогадався: вона німа й глуха.

Він губиться від того ще більше.

– Кльово, що зустрілися. Я згадував тебе… Ти – Дора. Ота жінка… – жвавішає, обертається до підземного переходу, де все ще вимучено мордує сумку Ганна Іванівна, знову дивиться на Дору. – Ота жінка… звала тебе Дорою. Ти у фонді Сердюка працюєш? Чи, може…

Дора не чує Данка. Дора чує серце – бух-бух-бух! Б’ється, просить: досить… Біжи! Та замість того, аби бігти, коліна підгинаються. Дора присідає, тонким пальчиком виводить на білому снігу: «Дякую тобі, Данко». Підвестися сил нема. Сніг чорнішає, день – на ніч, повітря ніяк не продереться крізь клубок у горлі. Дора здивовано тягнеться долонькою до власного лиця і падає… у три слова на снігу.

Сумніви не жаліють, ріжуть Ганну Іванівну по живому. Без наркозу обнадійливих аргументів. Що наробила? Яке право мала дитині долю влаштовувати?!

Дора впала у сніг чорною гілочкою. Патлатий хлопець схилився над нею, торкався рукою щоки, гукав, а Ганна Іванівна бігла до них і бачила тільки чорну гілочку на снігу і ноги… Багато ніг, що вони враз скупчилися навколо місця події, оточили Дору щільним колом. Що сталося? Навіть сумна жінка визирнула з кіоску «Преса».

– «Швидку»! Викликайте «швидку»!

Ганна Іванівна пробилася крізь юрбу людей, упала на коліна, трохи підняла Дору за плечі. Мовчки хльоскала по щоках, аж хтось із цікавих не витримав:

– Та що ви робите, жіночко?!

Не чула. Зиркнула на розгубленого Данка суворо:

– Донести допоможеш?

Так – кивнув. Як той німий. Підхопив Дору на руки. Пішов за жінкою услід до Бессарабки, ліворуч у двори, до фешенебельної новобудови. Консьєрж турботливо розчинив двері.

– Прошу! А що з пані Дорою?!

Ганна Іванівна не відповіла. Мовчки натиснула кнопку ліфта.

– Утримаєш? – спитала хлопця.

«Так», – кивнув.

Ліфт мчить нагору беззвучно, ніби й сам німий. Данко зблід, крапля поту на скроні – важко. Супиться, не зводить із Дори очей. Ганна Іванівна усе тре долонями Дорине лице:

– Давай, давай… Повертайся, Доро!

Дора розплющує очі й бачить Данка. Його лице надто близько – можна роздивитися насмішкуваті сині очі, пухкі дитячі губи, ніс із горбинкою, хвилясті світлі патли і рубаний блідий шрам, що розсікає ліву брову навпіл, наче вибритий вправним стилістом.

Ганна Іванівна нахиляється до Дори, наказує холодно:

– Мовчи… Потім! Усе потім…

Мовчати? Дора губиться: сльози просяться литися, лоскочуть шкіру повік. І бризнули б – та на Дориному тілі виникає більш яскравий і небезпечний сигнал тривоги. Від торкання Данкових рук спина горить, наче й немає на тілі футболки, светрика, легкого пуховика. Наче гола… І Дора похапцем прикриває повіки, аби тремтіння душі не змусило вирватися із Данкових обіймів, гнатися геть і гірко… гірко плакати.

Ганна Іванівна поспішає. Слова – різані, рубані: розмахує ними, ніби мачете прокладає шлях у диких джунглях.

– Клади! На диван! Дякую! Йди! Тобі час! Тепер іди!

– Добре… – Данко суне до дверей стильного Максового барлога, роззирається на ходу. – А…

– Дякую! – Ганна Іванівна підштовхує Данка до дверей. І коли хлопець переступає поріг, раптом говорить вороже і холодно: – Глухоніма.

– Що?

– Дора глухоніма! – повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.

Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору – знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини – мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук – гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт – тільки вчора й отримали, а все інше – як завжди, без проблем!

– Дякую, – тільки й мовив Макс.

До Дори:

– Чим усі свята займалася, Доро?

Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так… Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:

– Чим Дора займалася?

Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.

– Та так… – знизує плечима.

Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. «Ні, нічого не треба», – хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала – ну, чим же тобі допомогти, дитино?!

На православне Різдво надвечір секретарка привела до шефового барлога малого онучка Славка – на нього вся надія.

– Давай розмовляти руками! – вигукнуло маля дзвінко.

Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.

Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила-чаклувала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.

– А ходімо на повітря, пані Доро, – сказала секретарка. – На Майдані свята більше, ніж отут.

Дора благально склала рученята – сама… Сама піду. Дозвольте?

– Добре… Йди, – не встояла Ганна Іванівна. – Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.

Дора довго збиралася – одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.

Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску «Преса» на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.

– Ну, й дурна ж я і не каюся! – засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…

Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!

Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж – сто років Богові не вклонялася.

У соборі сяяння – свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела – Каштелу-Бранку?! – обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.