Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 16 из 60

Чонган сміється:

– Ну, краще вже я тебе, ніж ти мене!

Хапає Макса за руку – годі вже, спішімо святкувати, поки знову не розбіглися на роки: китайський ресторан – там файна компанія чекає, потім у «Sea Grill», бо столик замовив ще півроку тому, а звідти до Чонганового земляка, що у нього тут вілла з усіма вигодами для цілодобового бешкетування. І жодної камери спостереження. І жодної шпарини для папараці. Перевірено – отам усе і помирає. Чонган спеціально зі Штатів прилетів, аби розтрощити власний мозок у мотлох: ані думки… Суцільні інстинктивні жадання…

– Ти чого хочеш, Максе?

– Поговорити…

Чонган – друг. Чонган тільки прикидається, що його мозок уже у мотлох.

– Поговоримо, – обіцяє у салоні «роллса», що він мчить їх до китайського ресторану. – Завтра під вечір. Коли свято відхаркаємо. Для мене, взагалі-то, ваш Новий рік не свято. Так – привід. Але гріх не скористатися.

– Довго чекати, – цідить Макс.

– Є заради чого! – переконує Чонган. – Яка зараз розмова? Спішимо! Друзі чекають! А опісля… Опісля ми станемо набагато відвертішими. От побачиш! Після неподобств – таке спустошення. Тільки й вистачає, що на відверті розмови.

Макс не жадає неподобств. Та вигадливий Чонган заздалегідь розставив пастки: і не хочеш, а вляпаєшся. Китайська горілка ханшина, що у Піднебесній її з гаоляна (а по-нашому з проса) женуть, смердить, підла, немилосердно, але мізки паралізує вправно: опісля ханшини усе – тільки гуд і кльово! Качка по-пекінськи? З цими… дівчатками у бікіні? Несіть! Дикі танці посеред китайського ресторану, кальян і телепортація до «Radisson SAS Royal», що тут і є той славетний ресторан «Sea Grill», у якому Чонган півроку тому замовив столик і окуня з мідіями. Оце – морський окунь? Серйозно?! А можна струшувати сигаретний попіл окуню в порожні очі?! Ні? А якщо заплатити? Кому? Ну, окуню, звичайно. Перепрошую! А ви не знаєте, від чого він помер?! Він, часом, не потонув?…

Коли перекочували до вілли Чонганового земляка, перед очима Макса коливалися чудернацькі геометричні хвилі – ніби на чисту воду хтось накидав сміття, та чимраз більше кубиків, пірамідок, довгих цеглинок і тенісних м’ячиків, і все те добро коливалося, билося одне об одне, розліталося і знову збивалося докупи.

– Час тверезіти! – постановив Чонган. – Бо пропустимо Новий рік.

– Тверезіти… нереально, – Максів язик ледь ворушився. Чонган кивнув, мовляв: так, ні, не знаю… Обійняв Макса, поволік до басейну.

Там теж хлюпалася усіляка бридота: голі баби, кубики і цеглинки, тенісні м’ячики і пірамідки.

– Пір… наємо! – наказав Чонган.

Макс не встигає вигукнути: нізащо! Китаєць хапає Дюка за руку, стрибає у воду, тягне за собою товариша.

Макс виривається з-під води на поверхню, озирається… Чонган регоче, штовхається, борсається – біда, тверезію! Обіймає Макса і ще якихось панянок – підпливають оперативно, присмоктуються, не відірвати! Макс хапає за руку чорняву, як донбаський вуглик, худу шпалу з нахабними цицьками, притискає до стінки басейну… Ґвалтує люто й без жалю, та шпалі у кайф і за мить вона бере верх. Рухається так агресивно і затято, що Макс губиться. Звільняється від збудження, вчіплюється у чорну шпалу і так висить на ній – безвільний і спустошений, наче ганчірка чи целофановий пакетик, що його вітром занесло на електричні дроти: усіх струм убиває, а він собі майорить…

Десь поряд верещить Чонган:

– Так! Так!

Макс хоче обернутися до китайця, та всіх сил всесвіту замало для того простого руху. Макс припадає мокрою щокою до чорної шкіри худої шпали:





– Чонгане…

Чонган пливе до Макса голяка – білі труси плавають у басейні.

– Ти як?

– Чонгане… – тверезо і спустошено шепоче Макс. – Як справи?

4 січня по обіді у люксовому номері «Radisson SAS Royal» Чонган розплющив очі, вхопився обома руками за макітру, бо існувала окремо, не бажала відриватися від подушок, отак і підвівся – тримав башку руками, зиркав на Макса, промимрив слабко:

– То як справи… багатію…

Макса прибило до килима посеред кімнати, гриз стелю очима – не спав. Ні. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Чонгану: просто багатієш? То добре, то геть усе спрощує. Автоматично анульовує сотні питань. Усе, що заважає меті. А Дюку прості цілі геть нецікавими стали. Із такими батьками, як у них із Чонганом, бордюри золотом викладати – проблема лише часу, який знадобиться трударям зливки рівним рядком виструнчувати. А що робити, коли Дюк бачить себе не просто багатим? Ще й незалежним і шанованим… А кожен новий день із хірургічною точністю роз’єднує ті дві мети, як сіамських близнюків, і життєздатною лишається лише одна… Яка?! Макс і сам не второпає, а люди… Деякі ниці люди вважають його просто багатим! Не бачать, суки, Дюка! Тільки його гроші!

Думки збурюються, просяться на язик. Макс сідає на підлозі і тільки тепер помічає – Чонган уже давно кружляє кімнатою, щось балабонить, балабонить…

– …А позаторік тато письменника купив. З півроку надик-товував йому свою біографію. Усі таємниці порозкривав. І як з піратами судна у Жовтому морі потрошив, ще як підлітком був. І як кулькові ручки з голими бабами у підвалі штампував. І як з цінними паперами махлював, коли на ноги став. Той письменник на основі татових одкровень роман написав. Ім’я головному герою, звичайно, інше вигадали. Дещо підкорегували його теперішнє… Крутий трешняк вийшов. Я читав. Кіношники зацікавились – фільм зніматимуть. Шкода, письменник книжки не побачив… Курив багато… Заснув із цигаркою. Увесь дім згорів. І письменник, і його кішка, і його колекція висушених квітів… Кішка дурна! Могла б і дременути… Я коли дізнався – в той же час відніс свою Френсіс у притулок для тварин. Ні, ну навіщо мені кішка, коли я палю… Одне з двох!

Одне з двох?! Макс смикнувся: Чонган відповідав на його думки.

– Тато підтримав… – Чонган не помітив. Прорвало – не зупинити. – Сказав: синку, ти своєчасно приймаєш вірні рішення. Чи то він щодо квартального звіту по компанії? Не пам’ятаю нині. Голова розвалюється. Скоріше б уже переводив мене зі Штатів кудись до Європи. Не люблю Детройт! Але найбільша філія нашої компанії там. Тато каже: синку, я довірив тобі найважливіше! Півтори тисячі працівників. Ні! Уже менше. Скоротили торік двадцять відсотків. Криза… Але всі, хто лишився, – поважають мене…

– Поважають?! – Макс підвівся, зиркнув на китайця з підозрою. – Чому?

– Вони там подуріли… Куди не поткнися: «Ми – команда!», «Наш командний дух переможе!» Я топ-менеджмент компанії зібрав. Кажу: у нас – не команда, щоб ви всі тут мене правильно зрозуміли! У нас – армія! Я – командир! Усі інші – солдати! У полон нікого не беремо – знищуємо. Дезертирів перекреслюємо прямо на робочому місці. Оборона по периметру. Усім п’ять хвилин для прийняття рішення: лишатися чи скоріш бігти геть! – Чонган усміхається. – Усі залишилися. Питаю: чому?! «Поважаємо вашу філософію!» – кажуть. Отак! Знайшов слово!

Чонган не помічає, як тьмяніє Макс. Хапає його за плечі, трусить, регоче:

– Дюк, та що з тобою? Ти й досі під кайфом? А мене попустило. Що за життя?! Щоб розшматувати свідомість, мчав на інший континент! А хіба задарма?! Сто років не бачилися! А ти… Ти як?

– Я?!

Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути – ніби спогади розганяє, а вони бджолами: «мазераті», Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, «мазераті», батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…

– А друзі?… Теж – солдати? – питає тоскно.

– Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене – ти один. Та й то тільки тому, що пов’язані… Нашою ідіотською таємницею, – гигоче. – Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?