Макс

– От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!

Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна – ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?… Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичайними… У чому каверза?…

– То що?! – обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!

– Добре! – Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.

– Що «добре»?! Ти про гроші чула?

– Ні…

– Тоді не розумію… Ти лишаєшся?

– Так…

– Чому? А як же мамця?

Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.

– Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.

– Ні, ні…

– Та що з тобою, Доро?! – Макс раптом знічується, подається до дівчини. – Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… – веде гарячою долонею по Дориній шиї.

Дора зіщулюється – нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.

– Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…

Супчик із сумнівів

Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах – ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, – та мізки працювали.

– Женити його, чи що?

Повеселішала – логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула – саме до Брюсселя валізку надіями пакував.

– Вово, ти Новаковського добре знаєш?

– Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.

– Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.

– Навіщо? – буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.

– А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! – процідила. – Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…

– Казиться він… – роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. – Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…

– Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…

– Працює хай!

– Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася – може бути. Як її звати?

– А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…

– Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, – наказала пані Женя. – Чи мені татові зателефонувати?…

Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: «Небезпека!»

Видихнув шумно.

– Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?

Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…

– Хіба у тебе за Максима душа болить?

Володимир Гнатович відсунув валізку.

– Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.

– Ну… – підштовхнула пані Женя чоловікові думки.

– Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…

– Навесні?…

– А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.

Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє – хто друг, хто ворог.

– Добре, Вово, – лагідно так. – Тобі видніше…

Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!

– Максові зателефонуй! – вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. – А то поїдеш і «до побачення» синові не скажеш.

Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у найфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?

Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Інтернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з’явилося.

– Що змусить людей схаменутися?! – бурмотів роздратовано. Сам – як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.

Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем’єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп’янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.

– Подвійний виграш, – казала Августу Альфредовичу, що він вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. – Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.

– Одна панянка ковдру забрала, – чув голос Юлії Скачко.

– То Нані Новаковська, – відповів Август.

Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…

– Максиме Володимировичу… – Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. – Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.

– А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! – віджартувався похмуро.

Август усміхнувся уїдливо.

– З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.

– Пожаліли бідах?

– Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.

– Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?

– Достатньо, – сказав Август.

Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF – міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як «Сила добра».