Макар

– Дай мені двадцять хвилин. Я… спробую…

– Чудово. Ти пам'ятаєш? Ім'я замовника і… Нані. Ти говорила з Нані?

– Я… спробую.

– Чудово… – повторив утомлено.

– А як… я отримаю свої… папери?

– Хочеш, викину тобі у вікно?

– Господи, Сашко!

– Жартую, сонце… – ледь прошелестів. – Не хвилюйся… Є в мене тут надійна схованка. Нікому не скажу, та ти здогадаєшся. Ти би теж там сховала… Якщо зі мною щось… Отам і відшукаєш… Зрозуміла?

«Під холодильником?» – ледь не ляпнула Марта. Схаменулася.

– Безумовно… Я… зателефоную… За двадцять хвилин.

– Чудово, – безбарвним голосом утретє повторив механік і відрубав зв'язок.

Марту підкинуло: скоріше, скоріше! З ім'ям замовника – просто. Поки їхатиме на Оболонську набережну до Нані Новаковської, придумає, на кого звалити. Хіба мало покидьків навкруги? Та Марта з ходу зо два десятка прізвищ назвати може тільки з найближчого оточення Сердюка. І як вона раніше до цього не додумалася? А от чим панянку переконувати…

Таксі мчало надто швидко – геть нема часу слова дібрати. Марта знічено зиркала у вікно – сніги, сніги, – перебирала думки – ніяк не могла зрозуміти, що повинна сказати суперниці. Дівчина, може, взагалі спить… Може, давно забула хлопця. А Марта як із конопель. «Однаково, – вирішила. – Головне, щоби підтвердила, що я з нею розмовляла. І хай зрозуміє… Це просто доля. Мужчина… Справжній мужчина… горить коханням лише після того, як під його ногами підґрунтя справжньої справи. І що тут поробиш? Я би сама не зрозуміла Сашка, якби він кинувся каятися перед Нані, а не рятувати свою… фабрику…»

Остання сентенція здалася Марті беззаперечною істиною. І з нею, Мартою, Сашко… заради справи. Як гірко! Варто попередити юну панянку. Ну навіщо їй таке горе?

Нані сиділа у вітальні з альбомом Курцвайля на колінах. «Жінка у жовтій сукні». Так і прикипіла, коли служниця Галя посеред ночі повідомила:

– Гостя до вас…

– Знаю… – сказала чогось.

Не відірвала погляду від репродукції. Знаєш, мамо… Оце майже два місяці – тільки про нього… Саша сказав: «Я любив би тебе навіть тоді, коли би ти була… інакшою. Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива»… А їй? Хіба їй не однаково, який він? І хто був у нього до неї? Нані ж є з чим порівнювати. Вона навіть не шукала аналогій – самі випливли з підсвідомості. Твій відхід, мамо. Тоді теж… було так само страшно і боляче. І відчайдушні Нанині думки так само, як і тепер, керували її безпорадними вчинками. Бігти… Не знати, куди й навіщо, але бігти далеко-далеко, поки ноги не зіб'ються у кров, поки світ не укриє невагомим покривалом, не накаже заплющити очі, не пообіцяє, що у снах не буде так страшно і боляче. Саша ж помер? Для неї? Вона поховає його тихо й скорботно. Вибудує на могилі дивакуватий пам'ятник. Такий же безглуздий і неоковирний, як процівський дім… А може, Саша живий? Для неї? Може, досить трагічних помилок? Ось процівський дім… Після твоєї смерті, мамо, не було у Нані іншої мети, ніж утілили в життя твої мрії про дім. Хворобливі фантазії! І ця огидна любов до власних болів! Тільки вони не давали Нані усвідомити всі вади цього безглуздого будівництва. Прости, мамо… Прости. Нані обов'язково перебудує, щоби тобі з небес дивитися приязно стало. От і Саша… Що скажеш, мамо? Хіба варто Нані подумки креслити надгробок коханню, що першої ж миті після несподіваних викриттів виник у мізках і тепер добрішав усе новими і новими архітектурними деталями? Увесь цей час без Саші вона так уважно прислухалася до себе, роздивлялася світ: де радість? Та без Саші радість потьмяніла до сірого, мамо. Як далі жити? Чи – не жити?… Що ж ти, мамо… Снишся доні, та не розмовляєш із нею…

– Доброї ночі… – Марта стояла у дверях вітальні.

Розгубилася, засоромилася вкрай, наче та дівчинка, що сиділа на дивані з розгорнутим альбомом на колінах, набагато старша і мудріша за Марту

– Хіба вона добра?… – сказала Нані.

Марта хотіла сказати: ти, дівчинко, краще забудь його, бо розбите серце – надто хибний орієнтир, заведе у такі хащі, що й не вибратися, а Сашу… Його треба забути, і не тому, що ти чуєш ці слова від жінки, яку він покинув заради тебе, ні! Тому що він – справжній мужчина, а такі люблять тільки свою справу, а вже опісля – жінок. Про це думати тяжко, жити з тим – неможливо.

Глянула у стривожені очі Нані, сльози душать:

– Ти… не зрадь… не покинь його, дитино…

Нані брови звела, закусила губку

– Де він?

– Він… захопив свою фабрику, – мовила тоскно.

Нані здивовано вигнула брову. В очах запитання німі. Ця дівчинка нічого не знала: ні про рейдерське захоплення фабрики, ні про відчайдушні спроби Сашка повернути її. І як Марті тепер оце все переповідати?

– Наприкінці листопада… минулого року… Сашину фабрику відібрали рейдери. Він… намагався боротися… Та хіба одному?… А потім зник… А вчора ввечері… якимось чином пробрався на фабрику, захопив заручників…

Марта замовкла. Знітилася ще більше.

– Піду я… – винувато.

Вийшла з під'їзду, перехрестилася на небеса, тремтячою рукою дістала з сумки мобільний.

– Сашко, – повідомила глухо. – Кажуть, Ординський свого часу цікавився твоєю фабрикою.

– Хто такий Ординський? – почула слабкий голос механіка.

– Бізнесмен. У Лондоні живе, в Україну нечасто навідується, але його бізнесові інтереси тут. Кажуть, дочка його тепер живе в Україні. Може, це пов'язано. Але інформація неперевірена…

– Дякую, Марто…

– А Нані…

– Ти бачила Нані?

– Вона любить тебе, – ледь стримуючи гіркі сльози, видушила Марта.

– Марто… – голос механіка став ще слабкішим. – Я обов'язково поверну тобі всі борги. Чуєш? Обов'язково.

Марта схлипнула, усілася в таксі, що чекало її під під'їздом. Автівка понесла на ріг Саксаганського й Горького, хоч Марті до крику не хотілося повертатись у розкішну, обставлену наново домівку подружжя Бакланів. Щось не те було в тій домівці. Уже і прозорі портьєри понакупляла, і меблі замінила на білі, а світла і радості як не було, так і не з'явилося. Марта не знала: то нічір…

Служниця Галя зателефонувала Новаковському за мить після того, як автівка Нані від'їхала від дому.

– Ярославе Михайловичу, – перелякана. – Нані посеред ночі кудись рвонула. Сама за кермом.

Сама за кермом? Від дня смерті Ануки Нані торкнулася керма тільки раз: коли рвалася геть від свого Саші. А тепер, значить, до нього мчить…

Зиркнув у бік фабрики люто: Саша, мать твою! Покидьок затятий. Сам би йому руку потис – не слабак. Та… не сьогодні! Не вистачало ще, щоби Нані стала свідком короткого і гарантовано кривавого штурму. Цей білявий гад не для того фабрику захопив, щоби з ментами ручкатися. «Він помре», – проста думка вразила. Усю ту годину з гаком, поки Новаковський тирлувався біля фабрики, слухав версії «сігмівців» і ментів, їхні плани з захоплення будівлі, він геть не думав про те, що механік може померти. Йому просто до усцячки хотілося, щоб усе скоріше закінчилося.

– Ні… – прошепотів затято.

Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», – обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгосп-сектор питання розв'язувати, отам би міг схибити. А тут – ні. Армія і правоохоронні органи – його парафія.

Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.

– Хлопці, що робитимемо? – запитав похмуро.

– Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під'їхати, – доповів один з офіцерів. – Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…

– Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! – запевнив «альфівець».

Новаковський насупився…

– Я… піду до нього.

– Ярославе Михайловичу! – Офіцери заметушилися. – Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли – зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.