Макар

Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся – несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили – взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він – не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли – клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку – кілограмів дев’яносто таки мала, – поволік до дивана.

– Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! – шипів.

Зривав з коханки одяг, гарчав – звір. Кинув на диван, упав на тушку – ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили.

Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася. «Бог! Він Бог!» – не відчувала болю, стогнала: тваринне збудження вивільнило залишки молодих соків: ширяли судинами, дарували відвічний захват жертви.

Макар не аналізував учинків, ламав коханку, кусав, шкрябав, аж поки не задовольнився, не упав на диван – ще тремтячи, збуджений, але уже розслаблений, затятий: моя…

Марта схлипнула – Матінко Божа, оце любов… Аж потилиця зопріла. «Сасунька моя!» – припала. Цілувала-пестила, аж губи попухли. Оце любов!

– Ти тільки моя… – він ще не охолов.

– Тільки твоя! Навіки! Божество моє неймовірне! Сашенька… Як же ти міг мене приревнувати? Я би ніколи… Та й хто з тобою зрівняється? Тільки ти в моєму серці! Тільки ти! – белькотіла радісно.

Макар звівся на лікті – лев. У вічі зазирнути, убити владним поглядом – ані кроку вбік! Лікоть заялозив на чомусь вогкому, липкому. Зиркнув – прямо під ліктем чужа сперма. Міліцейський полковник Баклан був неохайним не тільки на службі…

Макар почервонів, серце упало – отака, значить, гра… У несподіваній тиші тільки – з-з-з… У кутку вікна у добре структурованому, майже невидимому павутинні билася чорна муха. Макар дав би голову на відсіч – та сама, що сьогодні вдень усе кружляла навколо нього…

– Скоро зима… – сказала Марта.

Зима залила Макарове життя безкінечним, нікчемним нічором. Нічого не відбувалося. Чорти забирай – нічогісінько! Наївний: він-бо думав, варто лише ускочити у депутатське кубло, і багатющі перспективи реп’яхами рясно чіплятимуться до нього. Та день складався з дріб’язкової безглуздої метушні: за відсутності шефа (Сердюк жував життя у Брюсселі) трійця його помічників – Марта, іміджмейкер Рома Шиллєр і сам Макар – старанно імітували енергійну діяльність: крутилися в Раді, перебирали папірці і навіть підготували законопроект від імені шефа. А Рома Шиллєр ще й горбатився на шефового тестя: книгу під його диктовку писав. Та жодна з тих справ не віщувала механікові карколомних перспектив. Гроші уже не радували – зарплатня у півтори тисячі баксів на додаток до Мартиних щедрих вливань здавалася образливим дріб’язком на тлі депутатських «мерсів» і «бентлі». Практично безплатні розкішні обіди у радівській їдальні уже не викликали відчуття причетності до кола обраних, а постаті помічників інших нардепів породжували тривожні запитання. Макар швидко поділив отих на дві категорії: обережних старих пердунів у потертих піджаках – в один бік, молодих хвацьких хлопів із самовпевненими поглядами – у інший. Перші старанно приховували, що лузери. Що активне життя їхнє позаду, що хочуть спокою й твердого ґрунту під тремкими ногами, що ніколи не рипнуться відстоювати власну позицію і прагнуть тільки одного: до скону тертися біля депутатського тіла, виціджувати із нього малі крихти переваг особисто для себе, годувати себе й людей навколо перекислими казками про власну значущість. Вони любили називати себе не просто помічниками – науковими консультантами, експертами… Молоді відверто зневажали старих. Моторні – завжди устигали першими відреагувати на будь-які події, аби продемонструвати хазяїну власну компетентність та діловитість. Тягали важкі стоси паперів – «сьогодні ми розглядатимемо законопроект №…», писали виключно авторучками «Монте-грапфа», мали добірні шкіряні кейси й ще геть не затерті піджаки. Та в очах і перших, і других Макар читав хвалькувате задоволення власним статусом. Вони бачили файний фініш там, де механік промацував можливості старту, тож про що з ними?… Самі визначили себе маленькими – не роздивитися.

Проте були й треті – малопомітні, впливові, багаті. Такі, як Марта… І Макар подякував Богові за те, що роздивився у гладкій тітці з обвислим задом немалий діловий потенціал: Марта зробить його нардепом. Та що більше спостерігав за народними обранцями, то ясніше розумів: ох, і марудне діло. Усі депутати логічно розпадалися на дві купки. Перші – політиканствували все життя, постворювали партій, дехто – не одну, і все заради того, аби брати гроші за лобіювання в парламенті чужих інтересів. Другі таку важливу справу чужим не довіряли, тож відстоювали власні грошові інтереси персональними депутатськими картками. Певно, були й треті… Справжні… Та хіба їх розшукати у мінливій депутатській юрбі?

До заповітної мрії – стати багатим і незалежним – тільки два шляхи: зануритися в політику по тім’ячко, щоби врешті прибитися до більш-менш значущої партії, разом із нею влитися в парламент, або мати власний бізнес… Тоді партії самі приповзуть.

Макар – хоч у кишенях вітер – схилявся до другого варіанту.

– Мати власну справу, – розмірковував. – Нормальний хід…

– Скоріше би Сердюк повернувся… – цідив. Без Сердюка усі смикання – коту під хвіст. Нічір…

Однієї такої темної години Макар допізна засидівся в депутатському офісі на пару з Сердюковим іміджмейкером Ромою Шиллєром. Шиллєру – обробляти одкровення шефового тестя, Макарові – несила у Мартині пазури. Ото й товклися. Зголодніли, замовили піцу, видудлили пляшку «Cardhu» з депутатського сховку. П’яний Шиллєр умостився у шефове крісло, хитався, дивився крізь механіка скляними очима.

– Макаров! Не ображайся, але ти… Ти, сука, – курка! Догнав? Навіть не півень! Півень хоч курку трахає, а ти… Курка! Тупа посередність, що вірить у власні куці крила, і її за оцю віру траха-а-ають усі, хто тільки може. Що ти тут шукаєш, чувак? Чого сподіваєшся? Ти – не полетиш! Ти – ніколи! І оця посада… Шеф… Оце все – не допоможе! Повір!

– Помиляєшся. – Макар ледь стримав лють.

– Я?! Ніколи! – запевнив Шиллєр.

– Невже? І коли зрозумів? Коли писав книгу під диктовку Сердюкового тестя? Як воно – бути літературним негром старого? Крила відростають? – Півпляшки шотландського віскі не минулися, Макар утрачав пильність.

Рома Шиллєр нервово смикнувся, одним пальцем намалював у повітрі: но-но!

– Що ти знаєш?! Спеціальне завдання! Стратегічно важлива інформація! Таємні джерела… Блін! Як же мене дістав цей маразматик! Коли ж він уже сконає, виродок!

Рома Шиллєр схлипнув, упав мордою на стільницю нардепівського стола і відрубився. П’яний Макар ледь зіп’явся на ноги, зміряв іміджмейкера звірячим поглядом і уже хотів був податися геть, та наштовхнувся очима на фото на стіні – зі світлини посміхалася шефова сім’я: гладка дружина Євгенія, син Макс, якого так кохала Люба.

– А-а… Ти… – без добра сказав механік Максові. Штовхонув Шиллєра, тицьнув пальцем у світлину.

– Ти Максову тьолку мав? А я тобі скажу: ти – ніколи! А я мав! Спочатку я, а уже потім Макс! Люба… Пам’ятаєш, шукали її минулого літа… Думали, потонула. А вона… поїхала… Мабуть, не змогла після мене з Максом…

Гикнув, виматюкався.

– Погано ти мене знаєш, Шиллєре!

Рома Шиллєр тільки захропів у відповідь.

Макар плюнув іміджмейкеру під ноги, поплентався геть. «Курка… Зачекай, дурний йолопе! Ще будеш дупу цій курці цілувати…»

Наступного ранку Рома Шиллєр уїдливо зиркнув Макарові у вічі, закивав бовванцем: