Макар

– Макаров…

Макар здригається. Його кличуть? А-а… Комусь він та й потрібен…

Рудь ніяковіє.

– Поговорити треба. Давай десь сядемо. В кав'ярні! – бурмотить демонстративно нахабно, хоч серце в п'яти. Небитий страшиться битого. Небитий не розуміє, чому битий мовчить.

У кав'ярні поблизу Арсенальної натоплено, як у сільській хаті, – можна топлес каву пити. Журавель витирає спітніле чоло білосніжним носовичком, дратується. Що за фігня?! Чому Макаров мовчить? Так! Вочевидь, йому тепер не позаздриш, але він заслужив… Заслужив свій безумовний крах. Це йому… за Нані! І Боря… не принизиться, не почне першим! Цей покидьок не витримає Бориного гидливого презирливого погляду і сам…

Макар не помічає нервових рухів Рудя, щосили намагається угамувати нестерпне тремтіння. «Як же зимно. Там, усередині», – констатує приголомшено і раптом усвідомлює, що страшенно хоче їсти.

– Макаров… – Боря не втримується. Цвіркає на високій ноті.

– Який сьогодні день? – обриває його Макар.

– Вівторок.

– Число!

– Перше грудня…

– A… Так. Мене вже привітали… – Механік недобро зиркає на Рудя, ніби той усьому вина. Значить, добу просидів? Хіба так? Ціле життя.

– Макаров. Я прийшов не слину тобі підтирати. Ярослав Михайлович…

– Пішов він! Мені менти руки викручували, а він… Нормальний родич!

– Ти божевільний? – Боря шаленіє. – Якби не Новаковський, ти би ще сидів… Ні! Ти би просто сів! Надовго!

– За що?

– За напад на співробітників міліції.

Макар відчуває, як звичайне життя повертається, заповзає під шкіру. Розполохує жахи, і вони ховаються по камерах, по коробках для посилок.

– Хто тир дується на моїй фабриці? – питає хижо. – Знаєш, Рудь?

Боря поправляє окуляри.

– Ти коли з Києва до Ковеля виїхав? Двадцять шостого?

– Ну?…

– Двадцять шостого листопада по обіді на твоїй фабриці були ініційовані збори акціонерів. – Рудь виголошує вирок, ледь стримуючи бурхливу радість.

– Не жартуй так, суко, – спокійно і люто шепоче Макар.

Подається до журавля, тягне до нього руку… Боря встигає відсахнутися. Знизує плечима, дозволяє собі розкіш – посміхається ледь помітно.

– Ти уже не директор, – намагається якомога спокійніше сповістити Макарові вбивчу новину. – І, думаю, не акціонер. Суд підтвердив легітимність зібрання. Певно, реєстр акціонерів уже переписали. Двадцять сьомого представники нового хазяїна провели силове захоплення твоєї… колишньої фабрики. Класична рейдерська схема.

– Хто…

– …Знає про це? Усі знають. Сердюк оперативно надав документи своєї іншої структури для отримання держзамовлення. А Ярослав Михайлович радить тобі залишити столицю. І не влаштовувати істерику. – Боря включає менторський тон. – Це наказ, Макаров. Ти звідки? З Миколаєва? То і їдь у свій Миколаїв.

– Хто це зробив? Новаковський? – Механік не чує власного голосу.

Боря ошелешено кліпає. Ні, цей Макаров точно несповна розуму. Що Нані знайшла у ньому?!

– Ти хворий? Говорив би я з тобою, якби Новаковський викинув тебе з фабрики! Я би тоді… напився на радощах. Ні! Це не він.

– Хто?

– А цього ти не дізнаєшся ніколи. Коли люди наважуються на такі… методи, вони ретельно готуються.

Боря ще говорить, говорить, та Макар не чує. Єство заповнюється вогким, важким, сирим, неїстівним тістом. Забиває усі порожнини, щілини, судини, вгризається в душу, тягне долу. Усе? У нього більше немає фабрики? Отак просто – раз, і нема? Хто?… Хто?! Чому Новаковський, падло, не захистив мужчину, якого обожнює…

– Де… Нані? – ледь розліпляє вуста.

– Згадав нарешті! – зарозуміло всміхається Рудь. Зосереджується. – Нані… викреслила тебе зі свого життя, Макаров! Це її рішення. І не чіпляй до цього Ярослава Михайловича. Нані сама зрозуміла, що ти не вартий її слідів, не те щоби… Нані…

Механік важко підводиться, мовчки суне геть.

– Ні, ну що за скотина?! – обурюється Рудь.

Наздоганяє ворога, тицяє йому теку.

– Тут судове рішення… Про зміну власника фабрики. Ярослав Михайлович сказав, щоби ти…

Макар хапає Борю за горлянку, сичить-плює у вічі:

– Я цих сук вирахую! Ти чув, Рудь? Вони за все заплатять. Передай Новаковському: краще, щоби він справді не був причетний до цієї справи. Нічого в нього не вийде! Тепер – не початок дев'яностих! Це тоді за хвилину грабували і на смітник. А тепер… Часи інші, країна інша. Падли! Погратися захотіли? Не вийде! Я поверну! Спочатку фабрику! А потім Нані!

Механік не чує, що белькоче Рудь. Відштовхує незграбне худе тіло. Нема коли йому з депутатськими шістками теревенити. У нього діло є… Йому на виробництво час.

Нані-на-ні-на… Печерськими пагорбами до фабрики – без сну і їжі який уже день. Нані-на-ні-на. Хитається – чи то земля під ногами ходором? їсти, спати… Що сталося, дівчинко? Не розлюбила. Ні! Він би відчув… шкірою. Злиднів злякалася? Так ти багата, люба. У тебе тато жирний. Ти за будь-яких умов у шоколаді. Це для нього, звичайного хлопця з Миколаєва, фабрика – єдиний у житті шанс! Він за цей шанс… Розлюбила? Щось тут не те. Може, Марта вигулькнула? Нашепотіла щось Нані? І Новаковський дозволив якимось покидькам украсти його фабрику, тільки тому що Марта нашепотіла, і Нані… викреслила його? Дуже вчасно! Сучка! Нані-на-ні-на!

Неподалік фабрики – сирітка «кіа». Зрадів, ледь не розплакався – привіт! Зразки тканин по всьому задньому сидінні. Білий шовк. Нані-на-ні-на… Не задарма. Він надолужить, бо є тільки одна квітка, інших – не існує… У кишені ключі від автівки й апартаментів біля цирку: тільки це менти й віддали, їсти, спати… Зараз! Він тільки посидить трохи в автівці, прийде до тями і обов'язково зрозуміє, з чого починати. Торкається долонею капота автівки… Почекай! Суне до фабрики. Щойно… зрозумів… Люди. Його люди. Швачки, бухгалтер Гурман, Пилипенко… Він покличе своїх людей – вони йому не збрешуть. Вони його захистять.

З порогу на Макара спокійно дивиться суворий мужик у камуфляжі з лицем горили. Зупиняє застережливим жестом.

– Зупинись! Далі ходу немає.

Макар завмирає.

– Люди… – хрипить, ледь стримуючи лють. – Поклич мені когось із людей… що працюють… на фабриці.

– Нема нікого, – відказує Горила.

– Не гони!

– Нема нікого, – повторює Горила.

Прискіпливо зиркає на механіка, подається до нього.

– Ей, хлопче! Тобі зле?

Макар осідає на землю. їсти, спати… Горила підхоплює його, тягне до порогу.

…Вони сидять на порозі поряд – Макар і Горила.

– Фабрика не працює? – видушує Макар. – Давно?

– З того часу, як ми тут. З двадцять сьомого…

– …Чому?

– Не знаю. Нас у такі справи не втаємничують.

– Я кістьми лягав, аби налагодити… Аби працювати без збоїв. Фабрика має працювати. Ти доганяєш? Чому не працює?

Горила супиться, нахиляється до механіка.

– Змирися, хлопче. І не ходи сюди, бо звихнешся. Я знаю… Не перший об'єкт охороняємо.

Макар підхоплюється – де й сили беруться.

– Пішов ти… – цокотить зубами. – Чуєш, людино! Ти ж людина? Пропусти! Пропусти мене на фабрику. Мені треба… Там обладнання. Машинки швейні. З Японії. Дорогі! їх не можна просто так кидати. А тканини? Що з тканинами? Пропусти!

Горила заступає двері, кладе на Макарове плече важку долоню.

– У тебе хвилина, хлопче. А потім викликаю ментів.

Навіщо менти? Не треба ментів! Зразки тканин – по всьому салону. Б'ють механіка в спину, галдикають: та годі возити! Залиш нас на фабриці. Дурні! Макар теж хоче… залишитися на фабриці, а «кіа» суне геть. Двигун бурчить, нарікає: де був, де був? Треба би машину помити, гроші з бардачка забрати, бо залишки від Мартиних ста тисяч і досі там валяються.

– Козли, блін! Чому фабрика не працює?! – кричить механік на весь салон.

Б'є кулаком по керму. Хто?! Чому? І… куди?

– Надя-закрійниця, – раптом бурмоче люто. – Праску не вимкнула чи газ на плиті… Не пам'ятаю… Троєщина… Знайду!