Макар

– Так, – пирскала сміхом.

– І що?

– Грінку…

– Грінку?

– Так. Бач, яка я у тебе примхлива. Заманулося зранку… з'їсти грінку.

– Ну… Смачного, – бурчав тато.

Дивився, як Нані відкриває картонну коробку, викладає на таріль ще гарячі золотаві грінки.

– Яка ж делікатна служба доставки, – казав насторожено. – Вони всім додають до замовлення білу квітку?

– Це крокус, тату. – Нані ставила у велику скляну синю кружку білу квітку.

Щодня свіжу…

Це був знак. Ще того дня, коли ноги самі понесли Нані до фабрики дивного хлопця, що він приплив… приплив у її долю, коли вони йшли геть від «космосу» на Костянтинівській, він сказав:

– Ну, раз ти хочеш, щоби про нас ніхто не знав…

– Чому «ніхто»? Тільки тато… – сказала вона.

– Якщо дізнається хоч хтось, того ж дня знатиме і твій тато.

– Так, – погодилася. – Хай поки ніхто не знає.

– Добре. Гратимемо в партизан по-дорослому – Всміхнувся. – Щодня зранку надсилатиму тобі знак. Білий крокус – значить, я чекаю твого дзвінка і примчу, куди ти покличеш. Волошка… Волошка – значить, справи викрутили мені руки і я примчу, куди ти покличеш, як тільки розправлюся з ними. Жовтий тюльпан – справи так викрутили мені руки, що вони не можуть дотягнутися до білого крокуса. І до волошки.

– Згода.

Усміхнулася. Два тижні… Тільки крокуси.

Нані захопилася дивною грою. Вилітала з дому. У Проців. Сідала в траві навпроти дому, довго вдивлялася – намагалася уявити, як можна вилікувати хворий дім. Розгортала альбом, чіткими гармоніями креслень намагалася повернути здоров'я слабким маминим малюнкам. Потім раптом зривалася, йшла до лісу. Діставала мобільний.

– Сашо?…

Макар кидав усе і мчав. Ламав сушняк, продирався лісом. Галявина…

– Як ти знайшов мене? – дивувалася, коли посеред дерев бачила механіка.

– Не знаю, – спантеличено знизував плечима.

Сідав поряд із Нані на повалену сосну. Як же тихо… Нані скоса дивилася на механіка, ніяк не могла збагнути: чому їм так легко теревенити по телефону і чому так відчайдушно мовчиться, коли вони поряд?… Вона би хотіла сказати йому, що стала прокидатися раніше за його дзвінок. Що завжди була сплюхою і тато насилу розбуркував її зранку. Що тепер відкриває очі, коли сонце тільки попереджає про наміри піднестися над землею. Сидить на ліжку, дивиться на мобільний. Рахує хвилини… Тож точно знає, о котрій прокинувся Саша. Чому вона не може усе це сказати йому? І чому він… мовчить?

Поряд із Нані Макар забував слова. Відчайдушно намагався віднайти важливе і певне – та будь-що, вимовлене вголос, здавалося брехливим, пласким і безпорадним. Слова втрачали смисл. Смисл мали тільки дії і вчинки, і усвідомлення цього лякало механіка понад усе. Бо більше за безпорадні слова він боявся безпорадних дій. Два тижні! Він лише поцілував її долоню. З внутрішнього боку, там, де лінія долі. Себе боявся. Здавалося: варто лише торкнутися її вуст, як жадання вихлюпнеться нестримною наполегливістю чи навіть агресією і замість ніжності він побачить здивування і страх у її очах.

Вони мовчали доти, доки вистачало сил стримувати хвилювання. Нані завжди підхоплювалась першою.

– Ходімо… Тут… білки.

– Білки? – Макар ладен був говорити про що завгодно, тільки би зберегти ту крихку невидиму ніжність, що сповивала їх обох одним невагомим полотном.

– Так. Раз я бачила, як одна така нахаба плигнула на спину корові.

– Корові?

– Так, корові. Паслася собі на галявині біля лісу.

– Така корова? – Макар гладив по морді круторогу на околиці Процева.

– Більш енергійна, – сміялася Нані. – Наче сказилася, коли білка забігала по її спині…

– А ця, значить, на білку не відреагує? – розходився механік. – А на мене?

Усміхнувся, заскочив корові на спину… Тварина спокійно озирнулася. Опустила голову, наче до трави потяглася і раптом я-ак лясне по хлопцеві хвостом. Тому і вистачило – злетів, покотився.

– Сашо!

Макар лежав у траві, Нані схилилася над ним, але він бачив тільки великі перелякані сині очі. Простягнув руку, торкнувся її щоки. Повів долонею по шиї, несильно, але певно притяг до себе… Торкнувся губами дівочих вуст. Задихнувся, обхопив обома руками – нікому не віддам! – цілував губи, щоки, шию, плечі, волосся… Нані тремтіла. Шукала вустами його вуста. Шепотіла щось незрозуміле і трепетне… І хтозна, чим би закінчилася та божественна увертюра, якби цікава корівка не кинула жувати траву, не підійшла би впритул і не тицьнулася вологою мордою просто їм в обличчя.

– Що?!

– Му-у-у-у… – закоханим у вуха.

Нані підхопилася. Сміялася. Бігла геть. Макар спантеличено всміхався, йшов услід. Вона зупинилася посеред трав, застигла, стала серйозною і від того здалася йому ще більше вразливою і беззахисною.

– Відведи мене до себе додому, Сашо, – мовила вперто. Макар розгубився, почервонів, кивнув похапцем.

– Завтра… – сказав.

– Добре, – прошепотіла. – Хай це станеться завтра.

– Ти сумна? – Новаковський сидів за столом, чай сьорбав, косив на доньку. Зранку сама не своя.

– Сьогодні вісімнадцяте… – Нані дивилася на білу квітку в синій кружці, всміхалася збуджено. – Вісімнадцяте вересня, тату.

– І що?

– Я доросла… – сказала раптом.

Новаковський напружився. Второпив очі у чашку. Душа ридма – була б Анука жива, вона би знайшла слова, а він… Ну, що він має сказати єдиній дитині, коли вона йому серце крає так відверто, так радісно, так жорстоко…

– Ти… вже давно доросла, – безпомічно.

Нані всміхнулася, відсунула синю кружку, підсіла до тата ближче, обійняла.

– Татку, я…

– Не продовжуй, доню. – Новаковський говорив, голосу свого не чув. – Дай вгадаю. Закохалася?

І все сталося так, як він не раз уявляв собі.

Нані кивнула, здивовано знизала плечима.

– Як ти здогадався?

– Мама так само сяяла… – ледь вимовив.

– Ти перший, кому я…

Радій, тату. Чого перекосило? Новаковський учепився за чашку, ковтнув чаю, аби мати хоч мить для того, щоб узяти себе в руки. Йому не подобався цей Макаров!

– Ну… І хто він?

– Саша… – сказала Нані.

– І все?

– Так…

– Замало. Ти… Запроси його до нас. Сьогодні. Познайомиш нас…

– Згодом.

– Чому?

– Сьогодні… Сьогодні ж вісімнадцяте, – загадково відповіла Нані, поцілувала татка у лисий череп, помчала з кухні.

– Вісімнадцяте… – прошепотів ошелешений. – І що то має значити?…

Вісімнадцятого вересня Макар припхався на фабрику задовго до початку робочого дня з героїчним наміром умістити в один білий день як мінімум три надважливі справи, кожна з яких вимагала цілого білого дня. Для участі в тендері на держзамовлення від нього вимагали висновки аудиту, тож саме сьогодні сюди мали прийти спеціалісти з аудиторської компанії, і він оце вдосвіта готував документи, бо вирішив: бухгалтер Гурман упорається без нього, якщо він раптом… від'їде. Слава Богу, на фабриці не виникало питань, коли директор від'їжджав. Про можливе держзамовлення тут знали всі, включно з охоронцем Пилипенком, тож молилися, аби все вигоріло, і твердо вірили: якщо Саньок мчить геть, то виключно по справах «Есфірі».

На вісімнадцяте вересня у житті механіка вималювалися два взаємозаперечні маршрути. Марта… Марта почала хвилюватися, і, хоч Макар зі шкури пнувся, в очах коханки світилися вогники недовіри й підозри. Дурне утнула. Сердюк за кордон виїхав, і Марта забронювала на вісімнадцяте вересня номер у готелі приватної, закритої для простого люду, зони відпочинку поблизу Києва. Обіцяла коханцю день солодкої любові, пельмені з оленини, вино з Закарпаття, безлюдне озеро, де можна – хоч голяка, і пару чорних лебедів, що те озеро розсікають повсякчас на замовлення заможних клієнтів. Макар висловив енергійну готовність поплескатися з лебедями – безумовно! Марта пообіцяла дістатися зони на десяту ранку, щоби до дванадцятої дня, коли там мав з'явитися коханець, створити романтичну атмосферу всепоглинущої любові, перевірити якість вина та пельменів і навіть причепурити лебедів. А значить… в апартаментах біля цирку, теоретично, вісімнадцятого вересня Марта з'явитися ніяк не могла. Апартаменти стали ключовим місцем того дня. З ранішнім сонцем Нані отримала через посильного пишний букет білих крокусів. Посеред квітів – ключі й адреса апартаментів біля цирку. «Приходь у будь-який час… Хочу, щоб ти відчинила мені двері». Нані затисла ключі в кулачок. Усміхнулася зачудовано. Дивний… Який же він дивний і незвичайний. Невже прийде за мить після того, як вона увійде до простору, де він живе, дихає, тужить, сміється?… Чи, може, хоче, щоби Нані чекала? А що, як їй захочеться прийти туди тільки тоді, коли сонце заплющить очі? Він змучиться… Точно, змучиться… Тупцюватиме під під'їздом? Хай так. Нані не скаже Сашкові, коли піде до апартаментів біля цирку.