Страница 90 из 116
Боб Андерсон, як з’ясувалося, у цьому сенсі був пов’язаний із Дарсі, як мало хто. Він не втрачав ні брата, ні сестри; він утратив свого кращого друга. Той хлопець вискочив на дорогу за невдало вибитим м’ячем під час вуличної гри в бейсбол (принаймні подачу робив не Боб; він взагалі тоді не грав, бо того дня пішов поплавати), його збило розвізним фургоном, і невдовзі він помер у шпиталі. Такий збіг старих печалей не був єдиним фактором, що робив їхній зв’язок особливим у її очах, але саме це надавало їх подружжю якоїсь містичності — не випадковості, а запланованості.
— Залишайся у Вермонті, Боббі. Поїдь, подивися ту садибу на продаж. Я ціную твою душевність, але якщо ти примчиш додому, я почуватимуся, немов якесь дитя. І от тоді-то оскаженію.
— Гаразд. Тільки я зателефоную тобі завтра вранці о сьомій тридцять. Чесно попереджаю.
Вона засміялася, з полегшенням почувши, що сміх її звучить натурально... ну, або так схоже, що різниці помітити неможливо. Хіба вона мусить отримувати в когось дозвіл ті щирий сміх? З якої такої бісової причини? Вона його кох.н , надаючи йому розкіш презумпції невинності. Поза всякими сумнівами. Та й вибору іншого не існує. Любов — навіть при тлумлену, іноді монотонну й таку самоочевидну після двадци ти років шлюбу, — неможливо прикрутити, наче водяииіі кран. Любов тече з серця, а серце керується своїми власними імперативами.
— Боббі, ти завжди телефонуєш о пів на восьму.
— Винен, визнаю по всіх пунктах. Дзвони мені, якщо тобі.,,
— .. .щось знадобиться, о будь-якій годині, — закінчила по на фразу за нього. Тепер уже вона знову почувалася майже ціл ком сама собою. Це було просто чудесно, після такої кількос 11 важких ударів, пережитих її розумом. — Так я й зроблю.
— Кохаю тебе, серденько.
Той самий фінал незліченної кількості розмов, що відбули ся впродовж усіх цих років.
— І я тебе кохаю, — відповіла вона, усміхаючись. А тоді по клала слухавку, уперлася лобом в стіну, заплющила очі і по чала плакати, тимчасом як усмішка все ще сповзала з її лиця.
— 6 —
Її комп’ютер «ай-Мак»1 — достатньо вже старий, щоб виглядати модним ретро — містився у кімнаті для шиття. Вона рідко ним користувалася для чогось, окрім як прочитати електронну пошту й відповісти на листи та подивитися, що є нового на «і-Беї»2, але зараз Дарсі відкрила «Гугл» і ввела ім’я Марджорі Дувалл. Перед тим, як додати до пошукового запиту слово Беде, вона завагалася, але ненадовго. Навіщо подовжувати агонію? До цього псе одно дійде, вона не сумнівалася. Натиснувши клавішу ENTER, вона почала дивитися, як угорі екрана обертається й обертається маленьке біле коліщатко, та тут її знову запопали спазми. Вона поспішила до вбиральні, сіла на унітаз і, затуливши руками обличчя, почала робити свою справу. На дверях тут висіло дзеркало, і вона не хотіла бачити себе в ньому. Чому воно тут, до речі? Чому вона дозволила, щоб воно тут висіло? Кому це забажалося бачити себе сидячими на горщику? Навіть у найкращі часи, до яких теперішній беззаперечно не належав.
До комп’ютера вона поверталася повільно, тягнучи ноги, немов дитина, котра знає, що її буде покарано за якусь провину з тих, що мати Дарсі називала їх «Поганою гиддю». Вона побачила, що «Гугл» запропонував їй понад п’ять мільйонів результатів пошуку: о, всемогутній «Гугл», такий щедрий і такий жахливий. Але найперше зі знайдених посилань прямо-таки змусило її розсміятися; воно запрошувало приєднатися до Мар- джорі Дувалл Веде на «Твіттері». Дарсі здогадувалася, що цей пункт можна проігнорувати. Якщо вона не помилялася (а як же дико їй хотілося, щоб було навпаки), відтоді, як та Марджорі, котру вона шукає, востаннє цвірінькнула в себе на «Твіттері», вже минув деякий час1.
Другий результат був із газети «Портленд Прес Геральд», Дарсі на ньому клікнула й за це була винагороджена тією фотографією (це нагородження вона сприйняла, як ляпас), котру пам’ятала з телевізора, а може, й з цієї ж самої статті, оскільки вони передплачували якраз «Прес Геральд». Статтю було надруковано десять днів тому, і то на передній шпальті. «ЖІНКА З НЬЮ-ГЕМПШИРА, МОЖЛИВО, СТАЛА 11-Ю ЖЕРТВОЮ Беде», кричав заголовок. А нижче йшов підзаголовок: «Джерело з поліції: ми впевнені на 90%».
На фото в газеті Марджорі Дувалл була набагато гарнішим, на цьому студійному, зробленому в класичній манері знім к у м і на позувала в ополистій, чорній сукні. З розпущеним волоп им, яке тут виглядало набагато світлішим. Дарсі подумала, чи не п чоловік надав редакції це фото? І вирішила, що, мабуть, тип Уявила, що воно могло стояти на камінній полиці у них, у домі № 17 по Медовій алеї, а можливо, висіло на стіні в передпокої Гарненька хазяйка будинку вітає гостей своєю невмирущою і ю смішкою.
«Джентльмени воліють блондинок, бо втомилися від див лення вугрів».
Одна з примовок Боба. їй вона ніколи особливо не подоба лася, а зараз стало просто огидно від того, що та раптом сплив ла в її пам’яті.
Марджорі Дувалл було знайдено в яру за шість миль від її дому в Південному Гансеті, зразу за міською межею Північно го Конвея. Окружний шериф припускав, що смерть, імовірно, настала від задушення, але напевне сказати не міг; то була пре рогатива окружного патологоанатома. Він відмовився роби ти ще якісь припущення, а також відповідати на будь-які за питання, але неназване джерело автора статті (чия інформація була принаймні наполовину варта довіри, оскільки воно було «близьким до слідства») повідомило, що Дувалл також було покусано й сексуально зґвалтовано «в манері, що відповідає іншим убивствам, учиненим Беде».
Що природним чином призводило до нагадування про попередні злочини. Перше вбивство трапилося у 1977 році. Два було у 1978, наступне у 1980, і ще два у 1981. Два вбивства трапилися у Нью-Гемпширі, два в Массачусетсі, п’яте і шосте у Вермонті. Після цього настала шістнадцятирічна перерва. Поліція припускала, що могли відбутися три речі: Беде переїхав до іншої частини країни і займається своїм хобі там, Беде було заарештовано за якийсь інший, не пов’язаний з цими, злочин і він потрапив до в’язниці, або ж Беде покінчив з собою. Єдине, що було найменш імовірним, згідно з психіатрами, до яких звернувся по консультацію репортер, це те, що Беде просто від цього втомився. «Таким парубкам ніколи не набридає, — пояснював психіатр. — Для них це спорт, їхнє покликання. Більше того, це їхнє потаємне життя».
Потаємне життя. Яким отруйним льодяником виявилася ця фраза.
Шостою жертвою Беде була жінка з Бері158, котру виколупнув зі снігового замету ківш снігоочисника за тиждень перед Різдвом. «Отаке-то свято судилося її близьким», — подумала Дарсі. Та й сама вона того року не мала різдвяного настрою. Далеко від дому (цей факт і дикими кіньми неможливо було б витягнути з її рота, коли вона балакала з рідною матір’ю), займаючись роботою, для якої, як сама вважала, не має достатньої кваліфікації навіть після вісімнадцяти місяців навчання й одного почесного підвищення, вона почувалася абсолютно не в дусі святкової пори року. У неї були добрі знайомі (дівчата по «Маргариті»), але жодного справжнього друга. Вона не вміла заводити собі друзів, ніколи не вміла. Несмілива — це ще слабо сказати, інтровертивний характер — точніше визначення.
Тоді в її життя з усміхненим обличчям увійшов Боб Андерсон — Боб, котрий запросив її на побачення і не погодився б на «ні» як на прийнятну йому відповідь. За якихось місяців три після того, як снігоочисник відкрив тіло останньої жертви «раннього циклу» Беде, це було. Вони покохали одне одного. А Беде зупинився на шістнадцять років.