Страница 77 из 116
«Іп cancer veritas»', — подумав Стрітер.
і
— Отже, давайте підсумуємо, — Лядвио почав торкатися кім чиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коро н116 сенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Ііуи обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам зали шалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?
— Здорові та гарні, — сказав, мов сплюнув, Стрітер. — Од на виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, та ке, курва, й насіння!
— Правильно. І понад те — це вишенька на шоколадному пломбірі — він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з ні кчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.
— Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, — про мурмотів Стрітер. — За те, що виявив передбачення.
— А насправді ви тоді мріяли про підвищення.
— Звідки вам це відомо?
— Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.
— Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»!1 — закричав Стрітер. — Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензій-
мі)і о лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!
— А спортивну машину він має? — Лядвио говорив спокійно, словами, немов шовком вистеленими.
— Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про автомобільну менопаузу117. Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером»118.
— Мені здається, мусить бути ще дещо, — сказав Лядвио. — Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти собі з душі.
— У нього нема раку, — Стрітер промовив це майже пошепки. — Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... мк якийсь, блядь... кінь.
— Ви також.
-Що?
— Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я відвернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу звертатися до вас на ім’я, Дейве?
— Ви вельми божевільна людина, — промовив Стрітер не без захвату.
— Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але завважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз перебувають на стадії «спробуйте — і захочете купити». Цей період триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого стану. Але це не триватиме довго. Якщо...
— Якщо що?
Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.
— Я час від часу з’являюся тут, — повідомив він. — Зазви чай о цій порі дня.
— Перед самим заходом сонця.
— Саме так. Більшість людей мене не помічають — дивляп. ся крізь мене, немов крізь порожнечу, — але ж ви мене ВИДИІІ лятиметеся. Хіба не так?
— Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.
— І ви привезете мені дещо.
Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовиж ну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й во личезні. Вони в нього були гострющі.
Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.
— Нарешті ти повернувся, — сказала вона. — Я вже почала було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?
— Так, — відповів Стрітер.
Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлі- карні «Акадія».
Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.
— Ти маєш кращий вигляд, — сказала вона. — Обличчя явно посвіжішало.
— Справді?
— Справді, — подарувала вона йому підбадьорливу посмішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. — Ходімо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випраного. А то самій там нудно.
Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.
— Телефонував Джастін, — сказала вона. — Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.
— Чудово.
— Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діагноз, — сказала вона. — Ти був правий, а я ні.
— Вперше за все наше подружнє життя.
Вона наморщила носик.
— Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про іісє зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірз- порту119 на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі. .
Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою Тома й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був середнім з їхніх дітей.
— Побачимо, — відповів Стрітер. У задній кишені в нього лежав один з його блювальних пакетів, але ніколи ще йому так мало хотілося ригати. Чого йому натомість зараз хотілося, так це їсти. Вперше за багато днів.
«Нічого такого там не було — ти ж це чудово розумієш, правда? Це просто коротка психосоматична релаксація. Все сунутиметься в тім же напрямку».
— Як і мої залисини.
— Що, коханий?
— Нічого.
— О, зайшлося про Ґрейсі, а мені ж телефонувала Норм« Нагадала, що тепер їхня черга запросити нас до себе на пече рю, увечері в четвер. Я їй сказала, що спитаю в тебе, але ноиг редила, що ти дуже зайнятий у себе в банку, працюєш доні і на, мовляв, ненадійні закладні і все таке подібне. Я вирішим«, що ти не захочеш з ними бачитися.
Голос у неї звучав нормально, як завжди, спокійно, але вод ночас вона раптом почала плакати великими, мов із дитячої к а і ки, сльозами, котрі зринали в її очах, а потім котилися вниз іш щоках. В останні роки подружнього життя кохання знітижк м ледь не до банальщини, але зараз його почуття набубнявіло тією свіжістю, яка була лише на самому початку, коли вони жили удвох у паскудній квартирі на Кошут-стрит120, кохаючись там іно ді просто на підлозі, на килимі у вітальні. Він увійшов до праль ні, забрав із рук Дженет сорочку, яку та якраз складала, й об няв дружину. Вона відповіла йому не менш гарячими обіймами,
— Це так жорстоко, так несправедливо, — промовила во на. — Ми проб’ємося крізь це. Не знаю як, але ми впораємося,