Страница 75 из 116
— Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?
Лядвио сплеснув долоням й заразом лукаво підкотив угору очі.
— Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона мене не вкусить за гузно113. Ні, гроші — це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влаштують. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.
— Це розмір мого подовження? — зважував Стрітер зі щемкою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне посилення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у якому обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайн- фельді».
Лядвио підвів руки, виставивши долоні на рівні плечей, ніби казав: «Хтозна?»
— Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очікуєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови. Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу запропонувати.
і
— Мені таке годиться, — сказав Стрітер. Цей пан його ро і радив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, ю й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад лом берними столиком.
— П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу паї попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні поміч ни ка менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кер мом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео»1 та й то...
— Ще не всі на місці клепки, — перебив його Лядвио.
— Авжеж, безклепкий, — зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. — Містере Лядвио, дуже приємно бу ло з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...
— Замовкніть, дурний чоловіче, — перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс — дюйми на три щонайменше — і перестав здаватися таким опецькуватим.
«Це все освітлення, — подумав Стрітер. — Надвечірнє світло здатне на такі трюки». А неприємний запах, який він раптом зауважив, це, либонь, не що інше, як повіви згорілого авіаційного пального, що їх приносить на цей гравійний майданчик з-поза сітчастого паркану легкий вітерець. Усе пояснювалося просто... проте він замовк, як йому було наказано.
— Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?
— Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкуватим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-
позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.
— Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень, аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: короткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.
— Йо, такий цей куцохвостий світ.
— Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою иагу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізики. Психогенної фізики, так би мовити.
Стрітер у захваті дивився на Лядвио. Миттєве враження, ніби той був повищав (і в його усмішці немовби зблиснуло дещо забагато зубів), тепер минулося. Перед ним стояв низенький, кругленький опецьок, у чиєму портмоне, мабуть, лежав постійний амбулаторний талон, виданий якщо не в «Джуні- пер Гілл», то у психіатричній клініці «Акадія» в Бенгорі, точно. Якщо у нього взагалі є портмоне. Що він має напевне, так це вельми рельєфно розвинуту маячну фантазію, і саме вона в ньому причаровувала, саме це вабило його вивчати.
— Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, містере Стрітер?
— Прошу.
— Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб погане прибралося з вас.
— Розумію.
І він дійсно розумів. Лядвио знову віщав, і тема його просторікувань була класичною.
— Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже давно доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненавидите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?
— Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, — зізнався Стрітер. — І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням
I.
для тих покидьків, котрі підірвали есмінець «Коул» ’, але не ні риться мені, щоби їм таке...
— Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, — сказам Лядвио, знову здавшись вищим.
Стрітер подумав здивовано, чи це, бува, не побічний ефекі тих медикаментів, що він їх зараз приймає.
— Якщо ви маєте на увазі в моєму особистому житті, то я не маю таких, кого б я ненавидів. Звичайно, є люди, які мс ні не подобаються — от, скажімо, місіс Денбраф, сусідка, сміт тєві баки не накриває, тож, коли дме вітер, шматки всякого мотлоху летять мені на галявину...
— Нехай і навпаки, містере Стрітер, але все-таки я процитую покійного Діно Мартіно: «Кожен когось ненавидить час від часу»114.
— А от Вілл Роджерс115 казав...
— Він був усього лиш фабрикатором трюків із ласо і носим капелюха низько насунутим на брови, немов малюк, що грається в ковбоя. Та менше з тим, якщо ви не маєте нікого ненависного, ми з вами не робимо бізнесу.
Стрітер задумався. А потім, дивлячись собі на носки черевиків, він нарешті заговорив таким зніченим голосом, котрого в себе й сам ледь годен був упізнати:
— Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.
— Хто він за такий у вашому житті?
Стрітер зітхнув.
— Мій найкращий друг ще з першого класу школи.
Запала мить тиші перед тим, як Лядвио вибухнув сміхом.
Нін швидко обійшов свій столик і ляснув Стрітера по спині (рукою дивно холодною, пальці якої замість опецькуватих і коротких відчувалися довгими й тонкими), а тоді так само швидко знов повернувся до свого складаного стільця. І гепнувся на нього, не перестаючи форкати й пирскати сміхом. Обличчя в нього почервоніло, навіть сльози, що котилися йому по щоках, були на вигляд червоними — кривавими фактично — у світлі призахідного сонця.
— Ваш кращий... з першого класу... ох, як же це...
Лядвио не міг більше стримуватися. Він заходився реготом,
він підвивав й утробно булькотав, його підборіддя (дивно гостре для такого повновидого обличчя) кивало, раз у раз задираючись до цнотливо чистого (хоча вже й темніючого) літнього неба. Врешті-решт він себе опанував. Стрітер подумав було, чи не запропонувати йому свою хустинку, але потім вирішив, що йому не хочеться, аби та торкалася шкіри придорожнього торговця з майданчика при Подовженні Гаррис-авеню.
— Це пречудово, містере Стрітер, — промовив він. — Ми з вами можемо робити бізнес.
— Отакої, то й гаразд, — відгукнувся Стрітер, роблячи ще один крок назад. — Я вже почав насолоджуватися додатковими п’ятнадцятьма роками мого життя. Але я зупинив машину на велосипедній доріжці, а це порушення правил дорожнього руху. Можу собі заробити штраф.