Страница 72 из 116
— У Малого Водія, так. Вони в моєму «Експідішені». І сумочка там. Хочете на них подивитися?
— Ні. А з револьвером як?
— Він теж у машині. З одним набоєм у барабані, — вона зачудовано подивилася на пані Ніл, думаючи: «Ця дівчина з очима
' Створений у XIX ст. в Нью-Йорку один із найстаріших в Америці безалкогольних напоїв, який тепер випускає компанія «Пепсі-Кола»; бренд «Dr. Brown’s» залишається популярним у Новій Англії, але майже невідомий у решті штатів.
Вз»
немов з картини Пікассо». — Ви мене часом не боїтеся? Ви ж тепер слабка ланка. Єдина, принаймні з тих, що я можу собі уявити.
— Ми на громадському майдані, сидимо в парку, Тесе, А ще ж удома в моєму автовідповідачі є теж щось на зразок зізнання.
Тесе моргнула. От, про це вона зовсім й забула.
— Навіть якщо вам якось і вдалося б убити мене так, щоб нічого не помітили он оті дві матусі...
— Я не в тому стані, щоб убивати ще когось. Ні тут, ні деінде.
— Приємно чути. Бо якщо б ви навіть заопікувалися мною і моїм автовідповідачем, рано чи пізно хтось знайшов би того таксиста, котрий привозив вас вранці в суботу до «Стаґґер- Інн». А діставшись до вас, поліцейські побачили б, що на вас достатньо підозрілих синців.
— Авжеж, — кивнула Тесе, торкаючись рукою найгірших саден. — Ваша правда. То що тепер?
— По-перше, я гадаю, найрозумніше, що ви можете зробити, це якомога довше не з’являтися на людях, допоки ваше гарненьке обличчя не почне знову добре виглядати.
— Мені здається, з цього боку я прикрилася, — сказала Тесе і розповіла про побрехеньку, яку вона вигадала, щоб задовольнити Петсі Макклейн.
— Це вже непогано.
— Пані Ніл... Бетсі... ви мені вірите?
— О, так, — відповіла та ледь не відмахнувшись. — А тепер слухайте. Ви мене слухаєте?
Тесе кивнула.
— Ми з вами, пара жіночок, домовилися про скромний пікнік у парку, і це чудово. Але від сьогодні ми з вами не бачитимемося. Правильно?
— Якщо ви наполягаєте, — погодилась Тесс. У її мозку було точно таке ж відчуття, як у щелепі після того, як дантист уколе туди добрячу порцію новокаїну.
— Наполягаю. І ви мусите вигадати якусь іншу достовірну історію на той випадок, якщо копи побалакають із шофером мімузина, котрий відвозив вас додому...
— Мануель. Його ім’я Мануель.
—• ...або водієм таксі, котрий привозив вас у «Стаґґер-Інн» у суботу вранці. Я не думаю, щоби хтось угледів зв’язок між вами та сімейством Стжельке, якщо ніде не вирине жодне з ваших посвідчень, але коли ця історія дійде до преси, здійметься великий галас і ми не можемо покладатися на те, що розслідування якимсь чином не зачепить і вас. — Вона нахилилася до Тесе і один раз плеснула долонею їй понад лівою груддю. — Я покладаюся на вас, цілком вірячи, що це ніяким чином не торкнеться мене. Бо я на це не заслужила.
Так. Вона аж ніяк на таке не заслужила.
— То яку ж історію ви збираєтесь розповісти копам, мила? Щось гарне, без моєї там присутності. Нумо, давайте, ви ж письменниця.
Тесе міркувала цілу хвилину. Бетсі її не підганяла.
— Я б сказала, що Рамона Норвілл порадила мені після мого виступу короткий шлях по Стаґґ-роуд — що є правдою — і, проїжджаючи по ній, я звернула увагу на клуб «Стаґґер-Інн». Я скажу, що через кілька миль я зупинилася пообідати, а потім вирішила повернутися, щоб трохи випити там. Послухати гру живого бенду.
— Непогано. І той бенд називався...
— Я знаю, як він називався, — сказала Тесс. Мабуть, новокаїн уже почав розсмоктуватися. — Я скажу, що познайомилася з якимись парубками, випила зайвого і вирішила, що набралася занадто, аби вести машину. Вас у цій історії нема, бо ви не працюєте вечорами. Я також можу розказати...
— Не переймайтесь. Цього достатньо. У вас добре виходить таке вариво, щойно ви розігрієтеся. Тільки не розцяцьковуйте зайвого.
— Не буду, — сказала Тесс. — І взагалі це така історія, якої мені, либонь, ніколи не доведеться розповісти. Тільки-но во- ни знайдуть Стжельке і їхніх жертв, як почнуть шукати які» гось убивцю, вельми відмінного від такої маленької жіночки, як я, котра тихо пише собі книжечки.
Бетсі Ніл усміхнулася.
— Маленька жіночка, котра тихо пише собі книжечки, та щоб мені всратися. Ви ж іще та крута курва, — раптом вони помітила тривожний, переляканий вираз на обличчі в Тесс. — Що? Що з вами тепер?
— А вони зможуть угледіти зв’язок між тими жінками в трубі і сімейством Стжельке, вони зможуть чи ні? Принай мні з Лестером?
— Він одягав на себе гумку перед тим, як вас зґвалтувати?
— Ні, Боже мій, ні. Його викиди ще залишалися в мене на стегнах, коли я дісталася додому. І всередині мене, — її аж пересмикнуло.
— Значить, він і на інших наїжджав незагнузданим. Доказів там повно. Вони все складуть докупи. Якщо ті парубки дійсно позбавилися ваших посвідчень, ви залишитеся недоторканною у своєму затишному гніздечку. А сенсу непокоїтися тим, чого ви не в змозі проконтролювати, нема, як гадаєте?
— Нема.
— А ви... ви часом не збираєтеся, приїхавши додому, перерізати собі зап’ястя у ванні? Чи скористатися тією останньою кулею?
— Ні, — Тесс згадала, як солодко пахло нічне повітря, коли вона сиділа в пікапі, приставивши тупорилого «Лимоноча- вильника» собі до скроні. — Ні, зі мною все гаразд.
— Тоді вам уже час іти звідси. А я ще посиджу тут трохи.
Тесс уже було почала підводитись з лави, та раптом сіла
знов.
— Є ще дещо, що мені треба взнати. Ви з себе робите фактично співучасницю скоєного мною злочину. Чому ви робите це заради жінки, котрої навіть не знаєте? Жінки, котру до цього бачили лише раз у житті?
— Ви повірите, якщо я скажу, що роблю це заради моєї бабусі, котра любить ваші книжки і дуже розстроїться, якщо ви потрапите до в’язниці за потрійне вбивство?
— Ані на крихту.
Бетсі якусь мить не говорила нічого. Взялася за свою бляшанку «Доктора Брауна», потім знову її відпустила.
— Багатьох жінок ґвалтують, як ви гадаєте? Я хочу сказати, що ви в цьому сенсі не унікальна, розумієте?
Авжеж, Тесс розуміла, що в цьому сенсі вона не унікальна, але розуміння цього не робило меншим ні її біль, ні її сором. Не допоможе їй це також заспокоїти нерви в очікуванні результатів аналізів на СНІД, які вона невдовзі зробить.
Бетсі усміхнулася. Нічого приємного не проглядалося в тій усмішці. Ані гарного.
— Жінок в усьому світі ґвалтують, як то ми кажемо. І дівчаток також. Таких, що мають улюблені м’які іграшки. Деяких при цім убивають, а деякі виживають. З тих, що вижили, скільки подають заяви про те, що з ними трапилося, як ви гадаєте?
Тесс помотала головою.
— Я теж цього не знаю, — кивнула Бетсі, — але я знаю дані Національної служби дослідження кримінальної віктим- ності108, бо гуглила на цю тему. Шістдесят відсотків зґвалтувань залишаються невідомими правоохоронцям, судячи з тих даних. Три з кожних п’яти випадків. Гадаю, це ще невеликий відсоток, проте хто може сказати напевне? Поза уроками з математики важко доводити від’ємні числа. А насправді, так і неможливо.
— Хто зґвалтував вас? — запитала Тесс.
— Мій вітчим. Мені було тоді дванадцять. Він тримав ніж для масла в мене перед обличчям, поки це робив. Я тримала рот на замку — страшенно перелякалася, — але ніж зісковз нув, коли він кінчав. Мабуть, це було ненавмисно, а втім, хтозна...