Страница 68 из 116
«Тонто, — промовив Самотній Рейнджер. — Тут нашу ро боту закінчено».103
А те, що вона писала, тимчасом як «Зайнфельд» поступив ся місцем «Фрейзеру», а «Фрейзер»104 місцевим новинам (один мешканець Чикапі виграв у лотереї, а інший зламав собі хрс бет, упавши з риштовання, отакий-от баланс), було зізна нням у формі листа. Коли вона розпочала вже п’яту сторінку, новини по телевізору поступилися безкінечній рекламі «Все могутнього очищення»105. Денні Віерра проголошував: «Деякі американці мають дефекацію лише раз на два-три дні, а оскільки це в них триває роками, вони вважають, що це нормальної Будь-який лікар, котрий не даремно їсть свій хліб, скаже вам, що це не так!»
Лист мав заголовок: «ДО ВІДПОВІДНИХ ОФІЦІЙНИХ ОСІБ», і перші його чотири сторінки містили один суцільний розділ. У її голові цей текст немов криком кричав. Рука в неї втомилася, а кулькова авторучка, яку вона знайшла в шухляді на кухні (по корпусу йшов золочений, уже майже затертий напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. ВАНТАЖНІ АВТОПЕРЕВЕЗЕН- НЯ»), подавала всі ознаки того, що ось-ось всохне, але Тесе уже, слава Богу, майже закінчила. Малий Водій так і сидів у своєму фотелі «Лей-зі-бой», не дивлячись уже телевізор, а вона згори п’ятої сторінки нарешті розпочала писати новий розділ.
«Я не висловлюватиму жалю щодо того, що я зробила. Не буду також запевняти, ніби я робила це, перебуваючи в психічно- хворобливому стані. Це було б надто просто. За інших обста-
І
ніш — менш жахливих, маю на увазі — я могла б заявити: »Гранилась природна помилка, ці двоє виглядали такими схо- * ими один на одного, майже як близнюки». Але обставини бумі не іншими, а саме такими, якими були.
Я думала про спокуту, сидячи тут, пишучи цей текст, під шуки його телевізора й вітру надворі — та не тому, що маю нидію на прощення, а тому що, як мені здається, неправильно робити щось неправильне, не спробувавши принаймні зробити щось правильне. (Тут Тесс згадала, як чоловік, що виграв у лотерею, і той, що зламав собі хребта, урівноважили один одного, але це така концепція, яку їй важко було б висловити в такому втомленому стані, до того ж не було певності, що вона взагалі виглядатиме тут доречною.) Я думала, чи не поїхати мені до Африки, працювати з жертвами СНІДу. Я думала про те, щоб поїхати в Новий Орлеан і стати волонтеркою в притулку або в якійсь їдальні для бездомних. Я думала: може, поїхати на Мексиканську затоку, відчищати птахів від нафти. Я дума- •іи віддати ті гроші — мільйон доларів чи близько того, — що и їх відклала собі на старість, якійсь громадській організації, котра працює на те, щоби покласти край насильству, спрямованому проти жінок. Мусить же існувати така громада в Кон- нектикуті, можливо, їх таких навіть кілька є.
Але потім я подумала про Дорін Маркіз, леді з В’язального товариства, і про те, що вона повторює в кожній книзі...»
Л Дорін у кожній книжці, бодай по разу принаймні, повторювала: «Вбивці завжди не помічають очевидного. Можете в цьому не сумніватися, мої любі». І навіть пишучи про спокуту, Тесс розуміла, що вона неможлива. Бо Дорін була абсолютно права.
На голові у Тесс був картуз, отже, волосся, яке можна було б піддати аналізу на ДНК, вона ніде не залишила. На ній були рукавички, котрих вона ні разу не знімала, навіть за кермом пікапа Елвіна Стжельке. Ще зовсім не пізно було спалити це її зізнання у дров’яній пічці в Лестера на кухні, поїхати
до значно доглянутішого обійстя братика Елвіна (цегляно) хатки, а не з хмизу), сісти в «Експідішен» і взяти напрямок ми Коннектикут. Вона повернеться додому, де на неї чекає Фрі і ці. На позір вона виглядала цілком чистою, тож мине кілька днів, поки до неї добереться поліція, але добереться обов’я і ково. Тому що, зосереджуючись на дрібних кримінологічних кротовиннях, вона прогледіла очевидну гору, точнісінько, як ті вбивці у книжках про В’язальне товариство.
Очевидна гора мала ім’я: Бетсі Ніл. Гарна жіночка з овалі, ним обличчям, чудними, як у дівчат Пікассо, очима і хмарокі темного волосся. Вона впізнала Тесе, навіть попросила в неї автограф, але не в тім полягала перечіпка. Перечіпками були садна на її обличчі («Я сподіваюся, це трапилося не біля нас», — сказала тоді пані Ніл), а також той факт, що Тесе питала в неї про Елвіна Стжельке, описала його пікап і підтвердила, що він мав каблучку, коли про неї згадала пані Ніл. ,
Пані Ніл дізнається про цю історію з телевізора або прочитає в газеті — три трупи в одній родині, хіба можливо уникнути такої новини — і піде до поліції. А поліція приїде до Тесс. Вони, як годиться, перевірять списки зареєстрованої в Кон- нектикуті зброї і дізнаються, що Тесс володіє «Сміт & Вессо- ном» 38-го калібру, револьвером, відомим під прізвиськом «Лимоночавильник». Вони попросять віддати його для проведення стрілецької експертизи і порівняють результати зі знайденими в цих трьох жертвах кулями. І що їй тоді казати? Може, вона збирається дивитися на них своїми підбитими, в синцях, очима і голосом (все ще хрипким після удушення Лестером Стжельке) запевняти, що револьвер вона загубила? І вона зможе триматися цієї версії навіть після того, як у куль- верті під дорогою знайдуть ті жіночі трупи?
Тесс узяла в пальці чужу ручку і знову заходилася писати.
і
«...щоразу вона каже: вбивці завжди не помічають очевидного. А якось Дорін також буквально взяла за приклад фрагмент
і одної книжки Дороті Сеєрз106 і залишила одного вбивцю з засидженою зброєю, порадивши йому скористатися поштивим походом з ситуації. Я маю зброю. Мій єдиний спадкоємець, ідиний живий близький родич, мій брат Майк живе у Таосі, п Нью-Мексико. Гадаю, він зможе успадкувати мої статки, іилежить від юридичних наслідків моїх злочинів. Якщо так і шанеться, я сподіваюся, що представники офіційних органів, котрі знайдуть цей мій лист, покажуть його йому і таким чином повідомлять про моє бажання, щоб основну частину він пожертвував якійсь благодійній організації, що працює з жінками, котрих було піддано сексуальному насильству.
Мені жаль через помилку з Великим Водієм — Елвіном С.тжельке. Не він мене з/валтував, і Дорін впевнена, що він також не гвалтував і не вбивав тих жінок».
Дорін? Та ні ж, це сама вона. Дорін несправжня. Але Тесе почувалася такою втомленою, куди там їй повертатися назад та виправляти вже написане. Та й яка к чорту різниця — вона псе одно вже майже закінчує.
«Щодо Рамони й цього шматка лайна у сусідній кімнаті, я не перепрошую. їм краще бути мертвими.
Ну і, звичайно, мені теж».
Вона зробила довгу паузу, достатню, щоби переглянути вже списані сторінки, подивитися, чи, бува, не забула вона чогось. Начебто ні, тож тоді вона підписалася — поставила фінальний автограф. На останній літері всохла ручка, і вона відклала її вбік.
— Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона.
Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами.
Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову картуза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесе дивилася на них якийсь час, а потім вийшла.
— 42 —
Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крамниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посидіти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить старою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде Фрітці. їй подумалось, що його може забрати до себе Петсі і йому там буде добре. Коти вміють виживати. їм не дуже важливо, хто саме їх годує, аби лише миска регулярно наповнювалась.