Страница 54 из 116
Тесе знову озирнулася на таксі, побачила, що воно все ще на місці, нагадала собі, що в сьогоднішній сумочці в неї лежить заряджена зброя, і попри все увійшла.
— 24 —
Вона опинилася в фойє, що тягнулося вздовж усієї будівлі з боку парковки. Стіни тут прикрашали рекламні знімки: рок- гурти в шкірі, гурти в джинсах і дівочі гурти в міні-спідничках. Поза шерегою вішаків тягнувся допоміжний шинквас; ніяких стільців, сама лише стійка, де ти міг хильнути скляночку, чекаючи на когось, або якщо головний бар усередині був переповнений. Понад вишикуваними пляшками горів єдиний червоний напис: «БАДВАЙЗЕР»1.
«Сподобається тобі «Бад» — «Бад» вподобає тебе», — подумала Тесс.
Знявши окуляри, щоб ненароком об щось тут не перечепишся, вона перетнула фойє і зазирнула до головного приміщення. Воно було величезним і страшенно пропахлим пивом. Угорі висіла диско-куля, зараз темна, нерухома. Дерев’яна під- дога нагадала їй той роликовий каток, на якому вони з подружками фактично безвилазно жили між восьмим і старшими класами. На сцені так і залишалися інструменти, говорячи про те, що «Зомбі пекарі» повернуться й цього вечора, щоби знову намісити тут повну діжку рок-н-ролу.
— Агов? — лунко прозвучав її голос.
— Я тут, — м’яко промовив хтось позаду неї.
— 25 —
Якби голос був чоловічим, Тесс певне заверещала б. Вона спромоглася утриматись, проте все одно обернулась так різко, що трохи аж поточилася. Жінка, котра стояла в гардеробній ніші — тендітна, мов пір’їна, не вища за метр шістдесят, — здивовано моргнула, зробивши крок назад.
— Агов, легше.
— Ви мене налякали, — сказала Тесс.
— Бачу.
Мініатюрне, ідеально овальне лице жінки обрамляла пишна хмара чорного волосся. Із зачіски в неї стирчав олівець. До цього образу дещо не пасували її вабливі сині очі.
«Дівчина Пікассо», — подумала Тесс.
«Budweiser» — відомий з XII століття чеський сорт пива, один з найпо- пулярніших у світі, який з 1876 року випускається також у США.
— Я була в офісі. Ви та леді, чий «Експідішен» чи «Тойота»?
— «Експідішен».
— Маєте посвідчення?
— Так, два різних, але тільки в одному з них є моя фотографія. Це паспорт. Решта всього залишилася в моїй сумочці. В іншій сумочці. Гадаю, вона може бути у вас.
— Ні, вибачте. Може, ви запроторили її під сидіння чи ще десь? Ми заглядаємо лише до скриньки під панеллю, ну й, звичайно, навіть цього не можемо зробити, якщо машина замкнена. Ваша не була замкнена, і номер вашого телефону знайшовся на страховій карточці. Та ви, либонь, і самі про це здогадалися. Може, ваша сумочка знайдеться вдома, — голос пані Ніл натякав, що це малоймовірно. — Одного посвідчення з фото буде цілком достатньо, якщо людина там схожа на вас, я так гадаю.
Пані Ніл провела Тесе до дверей углибині гардероба, а далі вузьким, покривленим коридором, котрий ішов навкруг головної зали. Тут на стінах висіло ще більше фотографій рок- бендів. В одному місці вони пройшли крізь випари хлорки, від чого у Тесе запекло в очах і роз’ятреному горлі.
— Якщо ви гадаєте, ніби нужник зараз смердить, вам варто потрапити сюди, коли заклад гуде від гостей, — промовила пані Ніл, по ходу додавши: — Ой, забула, ви ж були в нас.
Тесе на це промовчала.
Наприкінці коридору знайшлися двері, позначені написом: «ВХІД ДОЗВОЛЕНО ТІЛЬКИ ПЕРОСОНАЛУ ОФІСУ». За ними виявилася велика, приємна, заповнена вранішнім сонцем кімната. Тут на стіні, понад автомобільною наліпкою «ТАК, МИ МОЖЕМО», висів обрамлений портрет Барака Обами76. Тесе не бачила звідси свого таксі — будинок затуляв, — але бачила його тінь.
«Це добре. Запишайся на місці й отримаєш свої десять бак- сів. А якщо я не вийду, не входь сюди. Просто зателефонуй до поліції».
б
237 И
Пані Ніл підійшла до письмового столу в кутку і сіла.
— Ну, давайте подивимося ваше посвідчення.
Тесе відкрила сумочку, незграбно сягнула пальцями повз револьвер, видобула свій паспорт і картку «Гільдії письменників»1. На фото в паспорті пані Ніл кинула лише побіжний погляд, натомість очі в неї спалахнули, коли вона побачила картку «Гільдії».
— Ви та леді, що пише про Вербовий Гай!
Тесе мужньо усміхнулася. Зробивши боляче губам.
— Винна за всіма пунктами, — голос у неї звучав приглушено, так, ніби вона переживає сильну застуду.
— Моя бабця обожнює ваші книжки!
— Чимало інших бабусь також, — сказала Тесс. — Коли сьогоднішні шанувальниці врешті передадуть естафету наступному поколінню — тим, хто поки що не живе на фіксований прибуток, — я збираюся придбати собі шато у Франції.
Іноді цією фразою вона здобувала для себе усмішку. Проте не від пані Ніл.
— Я сподіваюся, це трапилося не тут, — вона не уточнювала, та в цьому й не було потреби. Тесс розуміла, про що йдеться, і Бетсі Ніл також розуміла, що вона розуміє.
Тесс подумала, чи не повторити їй і тут також історію, котру вона вже встигла розповісти Петсі — сигнал детектора диму, кіт під ногами, зіткнення з балясиною внизу сходів, — але вирішила не перейматися. Ця жінка мала вигляд такої, що цілком фахово займається денною роботою, хоча, мабуть, і з’являється ввечері у «Стаґґер-Інн» якомога рідше, але вона явно не мала ілюзій щодо подій, які тут відбуваються в пізній час, коли гості вже добряче напідпитку. Кінець-кінцем, це вона приїздить сюди рано-вранці щосуботи, аби благодійно обдзвонювати забудьків. Вона, напевне, вже стільки вислухала різноманітних
похмільних історій, де фігурують опівнічні спотикання, осли зання в душі... тощо, тощо.
і
— Не тут, — відповіла Тесс. — Не переймайтесь.
— І навіть не на парковці? Якщо у вас трапилися неприсм ності біля нас, я мушу побалакати з містером Рамблом, щоби він поговорив зі службою безпеки. Містер Рамбл — це наш бос, а служба безпеки мусить регулярно переглядати відеомо нітори, коли у нас повно гостей.
— Це трапилося, вже коли я поїхала звідси.
«Тепер я точно мушу повідомляти поліцію анонімно, якщо вза галі зберуся це робити. Бо я брешу зараз, і вона це запам’ятає».
Якщо вона взагалі збереться повідомляти? Звісно, вона це зробить. Правильно?
— Мені дуже жаль, — пані Ніл затнулася, немов дебатуючи сама з собою. Але врешті продовжила: — Я не маю на думці вас ображати, але перш за все вам, мабуть, взагалі не варто було з’являтися в подібному закладі. Вам воно вже вийшло на зле, а якщо це потрапить у газети... ну, моя бабуся дуже засмутиться.
Тесс із цим погодилася. А оскільки мала здатність до переконливих вигадок (врешті-решт, саме цей талант сплачував її рахунки), вона додала:
— Поганий коханчик дошкульніший за зміїний зуб. Так, здається, в Біблії написано. А може, це доктор Філ77 так казав. У всякому випадку, я розірвала з ним стосунки.
— Чимало жінок так говорять, а потім послабляються. А чоловік, котрий зробив таке один раз...
— Зробить колись знову. Так, я знаю, це було нерозумно з мого боку. Якщо у вас нема моєї сумочки, то що за речі ви хотіли мені віддати?
Пані Ніл крутнулася на своєму обертовому стільці (сонце бризнуло їй на лице, на мить запаливши ті її незвичайні сині очі), відсунула одну з шухляд і дістала звідти її Тома-ТомТома.
Госс зраділа, побачивши свого старого дорожнього компаньйона. Справи від цього загалом не покращали, але якийсь крок у правильному напрямку було зроблено.