Страница 47 из 116
«Думай, Тессо Джин!»
Окей, вона спробує. Але буде при цім рухатися далі. Ніяких більше співів. Від її зміненого голосу її саму брали дрижаки. Немов, зґвалтувавши її, велетень сотворив нову жінку. Вона не бажала бути новою жінкою. їй подобалася колишня.
Вперед. Вперед у місячному світлі, поряд із власною тінню, що теж крокує по дорозі. По якій дорозі? Стаґґ-роуд. Згідно з Томом, їй залишалося трохи менше чотирьох миль до перехрестя Стаґґ-роуд з шосе № 47, коли вона потрапила у влаштовану тим велетнем пастку. Це вже непогано; для дотримання
«Bachman-Turner Overdrive» — канадський рок-гурт; у хіті 1974 року «You Ain’t Seen Nothing Yet» герой співає про те, як його демонічна, кароока коханка натякає йому на якесь шокове майбутнє.
фізичної форми вона мала звичку щодня проходити щонаїї менше три милі, роблячи це на тренажері, коли дощило а(м> сипався сніг. Звісно, це була її перша піша прогулянка в обри зі Нової Тесе, жінки зі стражденною, кровоточивою піхвою й надірваним голосом. З іншого боку, були й очевидні козирі вона розігрілася, верхня частина тіла в неї висихала, а на ногах вона мала пласкі туфлі. А вона ж була ледь не взула туфлі на ви соких підборах, тоді ця вечірня прогулянка могла б виявитися вельми неприємною. Не те щоб вона отримувала від ходіння в них якесь задоволення за інших обставин, ні-ні-ні...
«Думай!»
Але перш ніж вона взялася за цю справу, освітилася доро га попереду. Тесе знову рвонула у підлісок, зумівши цього ра зу втримати на собі килимок. Ще один легковик, слава Богу, не його пікап, і цей теж не стишив швидкості.
«А все одно це може бути він. Він міг поміняти машину. З’їздити додому, до свого барлогу, і там пересісти в легковик. Думаючи собі: “Ось вона побачить, що це не ваговоз, і вийде на дорогу звідкілясь, де там вона ховається. Помахає мені, щоб я зупинився, тут-то я її і вхоплю”».
Так, так. Саме так і відбувалося б у якомусь фільмі жахів, хіба ні? В якихось «Благаючих жертвах-4» чи в «Кошмарі Стаґґ-роуд-2», або...
Вона вже було схилялася до того, щоби вкотре відчалити у забуття, тож знову ляснула собі по щоках. Коли вона врешті потрапить додому, нагодує Фрітці й ляже в своє ліжечко (всі двері замкнені, все світло ввімкнуте), от тоді вже можна буде непритомніти досхочу. Але не зараз. Ні-ні-ні. Зараз вона мусить рухатися, а коли з’являтимуться машини, ховатися. Якщо зможе дотримуватися обох цих умов, вона кінець-кінцем дійде до шосе № 47, а там і якась крамниця трапиться. Справжня крамниця, така, де є телефон-автомат, якщо їй пощастить... а вона ж заслуговує бодай на крихту удачі. Гаманця в неї більше нема, гаманець залишився в її «Експідішені» (хтозна, де той тепер), але вона добре пам’ятала номер своєї
J
кпртки «АТ&Т»60; він складався з номера її домашнього телефону плюс 9712. Легко, як з гори котитися.
Край дороги з’явився щит. У місячному світлі Тесе легко прочитала напис на ньому:
ВИ ПОТРАПЛЯЄТЕ ЗАРАЗ НА ТЕРИТОРІЮ МІСТА СВЕБРІДЖ. ВІТАЄМО, ДРУЖЕ!
- Сподобається тобі Свебрідж — сподобаєшся ти, — прошепотіла вона.
їй було знайоме це місто, назву якого місцеві вимовляли як «Свербіж». Зовсім крихітне містечко, одне з тих багатьох у Новій Англії, які процвітали в часи панування тут текстильної промисловості і ще якось примудряються виживати в новішу еру вільного ринку, коли американські штани й жакети створюються в Азії та Центральній Америці, ймовірно, дітьми, котрі не вміють ні читати, ні писати. Поки що вона на околиці, але ж напевне дійде й до телефону.
«А тоді що?»
Тоді вона... тоді...
— Викличу собі лімузин, — промовила вона. Ця ідея загорілася в ній вранішньою зорею. Так, саме це вона й зробить. Якщо це Свебрідж, то її рідне місто в Коннектикуті звідси всього за тридцять миль, а то й менше. Лімузинова служба, якою вона користалася, коли їй треба було поїхати до «Бред- лі Інтернешнл» або у Гартфорд61 чи в Нью-Йорк (сама Тесе уникала їздити за кермом у великих містах, якщо могла цьому зарадити), базувалася у сусідньому містечку Вудфілді. Компанія «Роял Лімузин» хвалилася цілодобовим обслуговуванням А що найкраще, так це те, що в їхній базі даних є її картка.
Тесе повеселішала й прискорила ходу. А тоді фари освіти ли дорогу і вона знову заховалася, присівши в кущах, перели кана, як будь-яка дика тваринка перед мисливцем: горлиця лисичка-білочка. Ця машина вже не була легковиком, і її почало колотити. Вона не перестала тремтіти, навіть коли ро:і дивилася, що це маленька «Тойота», нічого спільного зі ста рим «Фордом» того велетня. Коли машина зникла, вона при силувала себе повернутися на дорогу, хоча не відразу зуміла цього досягти. І знову вона плакала, теплі сльози зігрівали їй захололе лице. Вона відчула себе готовою наново вийти за межі притомності. Не можна собі цього дозволяти. Якщо во на попуститься до частого впадання у ці тимчасові запаморо чення, кінець-кінцем шляху назад може й не знайтися.
Тесе примусила себе думати про те, як віддячить водієві лімузина, вписавши до карткового рахунку чайові, перш ніж вона по вільно вирушить обсадженою квітами доріжкою до своїх передніх дверей. Відслонить поштову скриньку, зніме запасний ключ з гачка поза нею. Чутиме, як вимогливо нявчатиме Фрітці.
Згадка про Фрітці чудово подіяла. Вона вибралася з кущів і знову пішла, готова кинутися ховатись будь-якої секунди, щойно знову побачить вогні автомобільних фар. У ту ж саму мить. Бо він десь тут, неподалік. Вона раптом усвідомила, що відтепер він завжди буде десь неподалік. От лишень якщо тільки поліція його схопить і посадить до в’язниці, хіба що тоді це припиниться. Але щоб таке відбулося, вона мусила б написати заяву про те, що з нею трапилося, і тієї ж миті, як ця ідея спливла їй до голови, Тесе побачила палаючий заголовок, набраний фірмовим шрифтом «Нью-Йорк Пост»:
АВТОРКА ВЕРБОВОГО ГАЮ ЗҐВАЛТОВАНА ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ
Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюструватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зроб-
.і
мсмою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про Н'мзальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто- інляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гар- 11 і ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важна і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подробиці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати и габлоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала винайденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».
Чи реалістичний такий розвиток подій, чи це лише її сором і вельми понівечена самооцінка малюють їй в уяві найгірший зі сценаріїв? Та частка її особистості, що прагнутиме ховатися в кущах навіть після того, як вдасться розпрощатися з цією дорогою, з цим жахливим штатом Массачусетс і повернутися до свого безпечного будиночка в Сток-віліджі? Не могла вона цього знати і припускала, що правдива відповідь лежить десь посередині. Єдиним, що вона знала напевне, було те, що про неї повідомлять геть усі національні медії, чого так прагне кожна письменниця, коли випускає чергову книжку і чого не бажає жодна, коли її зґвалтували, пограбували й покинули, вважаючи мертвою. Вона ніби в живі очі побачила себе на Часі Запитань, як в аудиторії піднімається чиясь рука й лунає: «А ви ніяким чином його не заохочували?»