Страница 42 из 116
Тесе щодо цього не мала заперечень.
— Отже, тепер про короткий шлях.
Тесе уважно нахилилася вперед. В одній з її книжок про В’язальне товариство Дорін Маркіз каже: «Дві найприємніші в світі речі — це гарячі круасани та близький шлях додому». Це був саме той випадок, коли письменник для оживлення художньої вигадки використовує найдорожчі з власних переконань.
— Ви можете у своєму Джі-Пі-Ес запрограмувати перепуття?
— Так, мій Том дуже мудрий.
Міс Норвілл усміхнулася.
— Тоді введіть Стаґґ-роуд50 і міжштатне шосе № 47. У наші модерні часи Стаґґ-роуд користуються дуже нечасто — про цю дорогу всі майже забули після появи тієї клятої федерал і. ної автомагістралі № 84, — але вона вельми мальовнича. Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близько того - суща прогулянка. Авжеж, асфальт там латаний, але дорога не дуже вибоїста, принаймні такою вона була, коли я їздила там останній раз, а це було навесні, коли проявляються най гірші ями. Так говорить мені мій досвід.
— Мій теж, — промовила Тесс.
— А коли дістанетеся 47-го шосе, побачите вказівник на магістраль 1-84, проте ласа штучка полягає в тім, що вам по ній доведеться їхати всього миль дванадцять, приблизно так. До всього, ви ще й заощадите тонни часу і роздратування.
— Це теж ласа штучка, — сказала Тесс, і вони одночасно розсміялися, дві жінки-однодумниці, на котрих з усмішкою дивився зі стіни Ричард Відмарк. До покинутої крамниці з цо- котливою рекламною вивіскою над нею тоді ще залишалося дев’яносто хвилин, щільно увібганих у майбутньому, немов змія в своїй норі. І до кульверта, звісно.
— 5 —
Тесс мала не простий Джі-Пі-Ес —. вона додатково витратилася на індивідуально скомпоновану для неї модель. Бо любила іграшки. Отримавши дані про перехрестя (Рамона Норвілл нахилилася, дивлячись крізь вікно із зазвичай притаманним чоловікам інтересом, як вона їх вводить), прилад кілька секунд подумав, а потім промовив: «Тесс, я вираховую твій маршрут».
— Вау, ти диви, який! — вигукнула Норвілл, розсміявшись, як ото сміються люди, стикнувшись з якимсь симпатичним дивацтвом.
Тесс усміхнулася, хоча до себе подумала, що запрограмувати GPS, щоб він називав тебе на ім’я, є не більшим дивацтвом, ніж тримати на стіні свого кабінету фанатське фото померлого актора.
— Дякую вам за все, Рамоно. Все було дуже професійно.
— Ми тут, у «КБ&Л», завжди намагаємося все робити якнайкраще. Ну, вам уже час їхати. З усією моєю вдячністю.
— Уже час, — погодилась Тесс. — І вам спасибі. Я отримала задоволення.
Це й справді було так; їй зазвичай подобалися такі оказії, у стилі окей-давайте-все-влаштуємо. Заразом і її пенсійний фонд отримав задоволення від нежданого припливу готівки.
— Безпечної вам дороги додому, — попрощалася Норвілл, і Тесе відповіла їй задертим великим пальцем.
Вона вирушила, і навігатор Том промовив:
— Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.
— Авжеж, так і є, — відгукнулась вона. — І день для поїздки гарний, як вважаєш?
На відміну від комп’ютерів у науково-фантастичних фільмах, Тому не вистачало розуму для легкої бесіди, а втім, іноді Тесс допомагала йому сама. Він підказав їй через сто ярдів зробити правий поворот, а потім перший поворот ліворуч. Висмоктуючи інформацію з якоїсь нашпигованої технологіями металевої кулі, що оберталася десь високо вгорі, ТомТом у себе на екрані показував їй мапу з зеленими стрілочками й назвами вулиць.
Невдовзі вона вже виїхала за околицю Чикапі, але Том без жодних коментарів послав її повз поворот на трасу 1-84 прямісінько у пломеніючий жовтневими кольорами, пронизаний димками з ароматами спалюваного листя краєвид. Приблизно через десять миль, посеред якоїсь дороги, що звалася Старий сільський путівець, якраз коли вона вже почала дивуватися, чи не помилився її навігатор (та ну?), той знову заговорив:
— За одну милю поворот направо.
І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що
літери на ньому ледь читалися. Та звісно ж, Том не потребу вав дороговказів; говорячи соціологічними термінами ( Геп захистила диплом з соціології, перш ніж відкрити в собі та лант до створення книжок про пригоди літніх леді-детективіи), він був «запрограмований на віддалене скеровування».
«Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близь ко того», — сказала їй Рамона Норвілл, але Тесе прокотилася всього лиш якихось дванадцять. Виїхавши з-за повороту, во на зауважила зліва попереду стару ветху будівлю (вивіска по над давно порожнім, без бензоколонок, майданчиком усе ще закликала до «Ессо»'). а вже потім — надто пізно — помітила розсипище кострубатих дощок, що валялися поперек дороги. Чимало з них наїжачилися великими іржавими цвяхами. Її трясонуло на вибоїні, завдяки котрій, либонь, ті дошки й випали були з кузова якогось незграбного в справі закріплення вантажу сільського тюхтія, а потім юзом винесло на немощенс узбіччя, коли вона намагалася обминути перешкоду, хоча на ту мить Тесе вже й устигла зрозуміти, що навряд чи це їй вдасться; інакше б чому тоді скрикнула: «Ох-ох»?
Знизу під нею почулося «торох-бум-чвак», це уламки дощок загрюкали об ходову частину, а тоді її вірний «Експідішен» почав гасати вгору-вниз, немов танцюючи поґо, його потаскало наліво, ніби раптом скульгавілого коня. Вона присилувала його стрибнути в бур’яни, ближче до занехаяної крамниці, воліючи забратися подалі з дороги, щоб хтось, хто може вилетіти з-за цього, останнього, повороту, не врізався їй у зад. Інтенсивного руху на Стаґґ-роуд вона не помітила, але дехто все ж таки їй траплявся, включно з великими ваговозами.
— Чорти б тебе, Рамоно, забрали, — промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліотекарки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапій-
«Esso» — відомий з 1911 року нафтово-паливний бренд, який тепер належить американській корпорації «Exxon Mobil», але практично вже не присутній на ринку США.
і і.м>ї філії «Асоціації правовірних фанатів Ричарда Відмарка», інні.і всього лише бажала допомогти, але ж Тесе не було відоме ім’я того довбодзьоба, котрий скинув посеред дороги це настовбурчене цвяхами лайно, а сам весело вшився геть; тож І мрийшлася на язик Рамона.
— Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс? — раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися.
Тесе вимкнула Джі-Пі-Ес, а потім і двигун заглушила. Поки що вона нікуди не їхатиме. Тут було дуже тихо. Чулися тільки голоси пташок, якесь металеве клацання, схоже на цокотіння і таровинного заводного годинника, і більше нічого. Добрим таком було те, що «Експідішен», схоже, присів тільки на лівий бік, а не похилився всім передком. Можливо, там пробито лише одне колесо. У такому випадку нема потреби в буксировці; достатньо буде лиш невеличкої допомоги від «ААА»51.
Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесе видала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товариства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вважатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до настання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради короткого шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесе розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на 1-84.