Страница 28 из 116
л
пін заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала н крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Ома- сі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я І’ода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно- та п’ятидоларовими купюрами — пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.
Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець — полісмен на пенсії — промовив:
— Синку, не варто тобі цього робити.
Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.
— Мені й стріляти у вас не варто також, — промовив юнак з-під бандани, — проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте неприємностей. У мене друг стереже двері знадвору.
Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.
Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі — здебільшого сухі продукти та концентрати,
котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг. З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене зали шилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки го тівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлет т. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні.
Я розумів, що тримати на руках так багато грошей — дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.
Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдів- ський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.
Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверцята шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капелюшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки, щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою. Я підчепив стрічку пальцем, щоб підтягнути шабатурку, й відразу ж усвідомив, що вона здається надто важкуватою — ніби замість капелюшка тепер у ній лежить цеглина — а слідом якесь дивне відчуття студеності, немов рука моя потрапила у крижану воду. За мить мороз обернувся вогнем. Біль був такий сильний, що в руці зсудомило всі м’язи. Рикнувши від здивування й болю, я оступився назад, розсипаючи навсібіч гроші. Пальцем я не переставав чіплятися за еластичну стріч-
.1
ку і шабатурка вилетіла з полиці. Припавши до кришки, на ній
1 идів норвезький пацюк, що здався мені вельми знайомим на ііигляд.
Ви можете мені сказати: «Вілфе, всі пацюки схожі один на іншого». І в звичнім порядку рація на вашому боці, але саме цього я впізнав; хіба не він тікав від мене з коров’ячою дійкою н пащі, немов із сигарою?
Шабатурка звільнилася від моєї скривавленої руки, і пацюк гепнувся на підлогу. Якби я мав час на роздуми, він би знову іггік, але свідоме мислення в мене було заблоковано болем, здивуванням і жахом, що їх, як мені здається, відчуває будь-
2 ка людина, коли бачить, як дзюрить кров із частини її тіла, котра ще кілька секунд тому була цілою. Я навіть не пам’ятав, що стою голий, яку час свого народження, я просто наступив правою ногою на пацюка. Почув, як тріснули його кості, відчув, як чвакнули його нутрощі. Кров разом з розчавленими кишками порснула в нього з-під хвоста, забризкавши мені ліву щиколотку теплим. Він намагався вивернутись і вкусити мене знову; я побачив, як клацають його великі передні зуби, але дістати мене йому не вдавалося. Тобто поки я тримав ступ- 11 ю на ньому. Тож я її і тримав. Я придавив його ще дужче, притискаючи поранену руку собі до грудей, відчуваючи, як тепла кров зволожує мені там густі зарості волосся. Пацюк вигинався й бився. Хвіст його спершу хльоснув мене по литці, потім обвив щиколотку, ніби вуж. Кров ринула в нього з рота. Чорні очиці вибалушилися, мов скляні кульки.
Я довго так стояв, з помираючим пацюком у себе під ступнею. Усередині він був розчавлений ущент, його нутрощі перетворилися на кашку, та все одно він борсався, намагаючись укусити. Нарешті він перестав рухатись. Я постояв на ньому ще десь хвилину, воліючи переконатися, що він не прикидається мертвим опосумом (пацюк у ролі опосума — ха!), і тільки коли врешті впевнився, що він здох, я зашкутильгав до кухні, залишаючи криваві сліди й збентежено думаючи про
і.
пророцтво, котре колись отримав Пелій21: остерігатися чоло віка в одній сандалії. Але ж я не був Ясоном — я був одурілим від болю й збентеження фермером, фермером, котрому, схо же, було пороблено забруднювати своє ложе кров’ю.
Тримаючи руку під помпою, з котрої лилася крижана вода, я почув, як хтось промовляє: «Досить, досить, досить». То про мовляв я, я про це здогадався, бо голос був старечий. Голос зубожілого старця.
Я пам’ятаю решту тієї ночі, але це, немов розглядання старих фотографічних карток у запліснявілому альбомі. Пацюк цілком прогриз мені перетинку між великим і вказівним пальцями на лівій руці — гидотний укус, але в якомусь сенсі й щасливий. Якби він вкусив мене за той палець, яким я був підчепив еластичну стрічку, він би його геть відгриз. Я збагнув це, коли повернувся до спальні і вхопив мого супротивника за хвіст (правою рукою, ліва в мене боліла й задубла так, що не поворухнути). Звір виявився два фути завдовжки і важив щонайменше шість фунтів.
«Значить, це не той був пацюк, що втік тоді у трубу, — чую я ваше зауваження. — Це не міг бути він». Але ж він, то був він, я вам кажу. На ньому не було якоїсь явної позначки — ані білого пасма хутра, ні впізнавано погризеного вушка, — а проте я знав, що то він, той самий, що познущався з Ахело- їс. Так само, як знав, що не випадково він там був чаївся.
Я за хвіст відніс його на кухню і викинув у відро з жужелицею. А відро випорожнив у вигрібну яму. Голий під сильним
«І
дощем, майже його не зауважуючи. Що я дійсно відчував, так цс свою ліву руку, в якій смикався біль такий потужний, що він здатен був підмінити собою геть усі думки.