Страница 26 из 116
— Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Кот- тері або Шерифа Джонса?
— Господь попіклується про вашого сина. І Шеннон також. Знаєте, вони дійсно були гарною парою, так усі казали. Подеколи квітка розпукується зарано і її вбиває морозом. Як шкода. Як шкода. Як же це сумно, як шкода.
Вона потисла мені руку — міцно, по-чоловічому, — а відтак сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі.
.1
(хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування иолосся. Я не зміг утерпіти.
— З ним усе гаразд? Ви його знайшли?
— Ба ні, поки що нам не вдалося, — він піднявся по сходах і.піку. — Об’їждчик знайшов машину східніше від Лайм Біс- к а, проте ані сліду хлопця. Ми б знали, у якому стані зараз його здоров’я, аби ви повідомили про все відразу, щойно це трапилось. Хіба ні?
— Я сподівався, що він повернеться сам, — мовив я глухо. — Він поїхав до Омахи. Я не знаю, чи маю все вам розповідати детально, Шерифе...
На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.
— Ольсене, піди посидь у моїй машині, — наказав Джоне. — Тут приватна розмова.
Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. 11,жонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе маску незграби.
— Я вже достатньо знаю, хіба ні? Про те, що ваш хлопець жив із дівчиною Коттері, як дорослий, і про те, що він, певне, чкурнув до Омахи. Він з’їхав із шосе, загнавши пікап у поле з високою травою, коли зрозумів, що його бак уже майже порожній. Це розумно. Він від вас набрався розуму? Чи від Арлетт?
Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Крихітну, але вона могла прислужитися.
— Я розкажу вам одну річ, за яку ми йому можемо бути вдячні, — продовжив Джоне. — Це його також може вберегти від в’язниці. Перед тим, як продовжити свою веселу подорож, він повиривав геть усю траву з-під машини. Отже, нічому було зайнятись від вихлопу, ну, ви розумієте. Пожежа в прерії, коли могли б вигоріти кілька тисяч акрів, після такого присяжні потрапили б у делікатну ситуацію, як ви гадаєте? Навіть якщо порушникові близько п’ятнадцяти років.
— Ну, Шерифе, цього не трапилося, тут він повівся як слід, тож чому ви про це розводитеся?
Звичайно, я знав відповідь. Нехай Шерифові Джонсу плювати було з високої гори на таких, як Ендрю Лестер, правник- юрист, але з Гарлом вони були добрими приятелями. Обидва стали членами новоутвореної Оленячої ложі1, а Гарл мав проти мого сина зуб.
— Делікатна ситуація, як ви гадаєте? — він знову втер собі лоба і надів стетсон. — Авжеж, я теж потрапив би в делікатну ситуацію, аби це був мій син. Та знаєте, що? Аби це був мій син, а Гарл Коттері був моїм сусідом — моїм добрим сусідом, — я би, мабуть, бігма побіг до нього і сказав: «Гарле! А знаєш що? Здається, мій син збирається поїхати побачитися з твоєю дочкою. Чи не хочеш ти попередити там когось, щоб назирали?» Та авжеж, ви цього не зробили, хіба ні?
Ідея, на яку він мене наштовхнув, здавалася мені дедалі кращою, і вже майже настав час її застосувати.
— Він не з’являвся там, де вона зараз, так?
— Поки ще ні, він, може, поки що шукає те місце.
— Я не думаю, що він утік, аби розшукати ІІІеннон, — сказав я.
— А навіщо ж тоді? Чи там, в Омасі, кращий сорт морозива? Бо саме туди він прямував, це ясно, як світло.
— Я гадаю, він вирушив на пошуки своєї матері. Гадаю, вона могла якось дати йому про себе знати.
Це ошелешило його секунд на десять, достатньо, щоби вкотре витерти лоба і пригладити волосся. Нарешті він промовив:
— Яким таким чином вона могла б це зробити?
— Листом, отака моя перша здогадка.
Бакалія в Гемінгфорд-Хоум слугувала також і поштовою конторою, куди надсилалася вся кореспонденція «до запитання».
«Order of Elks» — заснована 1868 року громадська організація, чоловіче братство, яке зараз налічує близька мільйона членів; зокрема, «оленями» були п’ять президентів США, включно з Рузвельтом і Кеннеді.
л
— Йому могли вручити листа, коли він зайшов по цукерку або пакетик арахісу, як він це часто робив по дорозі зі школи. Шерифе, напевне я нічого не знаю, я знаю не більше, ніж того разу, коли ви приїхали сюди й поводилися так, ніби я скоїв бозна-який злочин. Я не той, хто упушив їй живіт.
— Вам краще б припинити таке казати про добру дівчину!
— Може, так, може, й ні, але для мене це виявилося таким самим сюрпризом, як і для Коттері. А тепер ще й мій син зник. Вони принаймні знають, де їхня дочка.
І знову він застиг. Відтак дістав із задньої кишені маленький записничок і щось у ньому швидко надряпав. Поклав його назад і запитав мене:
— Ви не знаєте напевне, що ваша дружина зв’язувалася з вашим сином — саме це ви мені сказали? Це просто припущення?
— Я знаю, що після того, як його мати втекла, він багато балакав про неї, а потім перестав. І тепер ще знаю, що він не об’являвся біля того дому, куди Гарлен із його дружиною запроторили Шеннон, — щодо цього я був здивований не менше за Шерифа Джонса... і вельми вдячний. — Складіть ці два факти разом, і що ви отримаєте?
— Ну, не знаю, — насуплено відповів Джоне. — Справді не знаю. Я гадав, що все вирахував, але виходить, що помилявся, чи не так? Так, і знову помилятимусь. «Усі ми ходимо манівцями», — так каже Біблія. Але, святий Боже, діти утруднюють мені життя. Якщо отримаєте звістку від вашого сина, Вілфре- де, я б на вашому місці порадив вертати йому його худу сраку додому і триматися подалі від ІПеннон Коттері, якщо він знає, де вона зараз перебуває. Вона не захоче з ним побачитись, це я вам гарантую. Добре вже те, що не трапилося пожежі в прерії і ми не можемо заарештувати його за викрадення батьківського пікапа.
— Угу, — кивнув я понуро. — Вам би ніколи не вдалось змусити мене підтримати таке звинувачення.
— Проте, — він задер палець, нагадавши мені містера Стоп- пенгаузера в банку, — три дні тому в Лайм Біска, неподалік від
і.
того місця, де об’їждчик знайшов ваш пікап, хтось пограну вав бакалійну крамничку при автозаправці на краю міста. Ми не ту, що з «Дівчиною в блакитному чепчику»1 на даху? Забраа 23 долари. Рапорт лежить у мене на столі. Той хтось був миті дим хлопцем у старому ковбойському вбранні, із затуленим банданою ротом і в насунутому на очі крислатому фермер ському капелюсі. За стійкою стояла мати хазяїна, і той пару бок пригрозив їй якимсь знаряддям. Вона гадає, то міг бути ломик або корба, а втім — хтозна. їй близько вісімдесяти, ! по на майже сліпа.
Настала моя черга заніміти. Наче громом враженому. На решті я промовив.
— Генрі поїхав прямо зі школи, Шерифе, і, наскільки я пам'н таю, на ньому була фланелева сорочка і вельветові штани того дня. Він не забрав з собою нічого зі свого одягу, і в будь-якому випадку він ніколи не мав ніякого ковбойського вбрання, як що ви маєте на увазі чоботи і все таке. І фермерського капелю ха в нього не було.
— Ці речі він теж міг десь украсти, хіба ні?
— Якщо вам не відомо більше за те, що ви мені зараз розповіли, вам краще припинити ці балачки. Я знаю, що ви з Гар- леном друзі...
— Стоп-стоп-стоп, це до справи не має ніякого стосунку.
Мався стосунок, і ми обидва це знали, але не було сенсу заходити далі по цьому шляху. Може, мої 80 акрів і не дуже високо стояли порівняно з тими 400, що мав Коттері, але я все- таки був землевласником і платником податків, і я не бажав, щоби мене залякували. Саме на це я й натякнув, і Шериф Джонс мене зрозумів.