Страница 19 из 116
Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла і дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка10, що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, — бувало, докоряла йому Ар- летт, — нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш».
Я наставив рушницю, потім її опустив. Як мені стріляти, коли цей пацюк гойдається туди-сюди, наче живий обважню- вач на кінці вагадла?
Опинившись у проході, Ахелоїс не переставала мукати й мотати головою з боку в бік, наче це могло їй якось зарадити. Тільки-но вона одночасно всіма чотирма ногами торкалася долівки корівника, пацюк теж ставав на притрушені сіном дошки. Він був схожий на якесь дивовижне несосвітенне цуценя з крапельками молока навпіл з кров’ю в його вусах. Я озирнувся навкруги в пошуках, чим би його вдарити, але перш ніж встиг вхопити мітлу,
і
котру Генрі залишив приставленою до стійла Фемоної11, як Ахе- лоїс знову брикнула задом і пацюк відвалився на долівку. Я спершу подумав, що вона його просто скинула, але тоді помітив, що з пащі в пацюка стирчить рожевий зморшкуватий відросток, немов якась плотська сигара. Клята тварюка буквально відірвала дійку в Ахелоїс. Корова поклала голову на брус і втомлено заму- кала до мене, немов кажучи: «Я всі ці роки давала тобі молоко, не створюючи ніяких проблем, не те, що деякі тут, котрих не буду зараз згадувати, тож чому ти дозволив, аби таке трапилося зі мною?» Калюжка крові збиралася в неї під вим’ям. Навіть у тому своєму стані шоку й відрази я не припускав думки, що вона помре від такого поранення, але її вигляд — і вигляд пацюка з її безгрішною дійкою в пащі — наповнив мене люттю.
Я так в нього й не стрельнув, почасти через те, що побоювався пожежі, але головним чином тому, що, так і тримаючи у руці дугову лампу, боявся промазати. Натомість я вдарив прикладом рушниці, сподіваючись убити цього пролазу так само, як Генрі був убив лопатою того, що вигулькнув з колодязя. Та юний Генрі мав швидкі рефлекси, а я був чоловіком середнього віку, та ще й щойно пробуджений з міцного сну. Пацюк легко ухилився і подріботів геть центральним проходом. Відірвана дійка в його пащі метлялася вгору-вниз, і я зрозумів, що пацюк її жере — теплу й, безсумнівно, все ще повну молока — навіть на бігу. Я кинувся навздогін, гепнув прикладом ще пару разів, знову промазавши. А відтак побачив, куди він тікає: до труби, що пролягала від недіючого колодязя для худоби. Та звісно ж! Пацючий бульвар! Після того як ми колодязь засипали, труба слугувала для них єдиним виходом. Без неї вони залишилися б поховані живцем. Поховані разом з нею.
«Але ж стривай, — подумав я, — ця твар завелика для цієї труби. Цей пацюк мусив залізти сюди знадвору, він, либонь, із якогось гнізда в купі гною».
.1
Він стрибнув у отвір, причому вмент видовжився, його тіло дивовижним чином стоншилося. Я ще раз змахнув своєю дрібнокаліберкою, розтрощивши об край труби її приклад. По пацюку не поцілив зовсім. Нахиливши до отвору труби вугільну лампу, я встиг побачити, як тягнеться у темряву його безволосий хвіст, і почути, як маленькі пазурі дряпають оцинкований метал. А потім він зник. Серце в мене гупало так потужно, що аж білі плямки танцювали перед очима. Я глибоко втягнув у себе повітря, але разом з ним прийшов також такий міцний сморід сирого гниття, що я, затискуючи собі носа, зразу ж відскочив назад. Бажання закричати було придушене потребою блювати. З тим смородом у себе в носі я ледь не наяву побачив Арлетт на протилежному кінці труби: її плоть, уже обсаджену червами й хробаками, як вона обтікає; побачив її обличчя, що починає відставати від черепа, як усмішка її губ поступається місцем тій, що залягає глибше, її більш тривкій, кістяній усмішці.
Плюючись блювотинням спершу ліворуч, а потім праворуч, я рачки поповз геть від тієї жахливої труби, а коли вся вечеря з мене вийшла, я ще продовжував ригати довгим прядивом жовчі. Крізь сльози в очах я побачив, що Ахелоїс зайшла назад до свого стійла. Хоч це вже добре. Мені принаймні не треба ганятися за нею по кукурудзі, не доведеться одягати вузду на морду, щоб привести її назад у корівник.
Першим чином я хотів забити трубу — я волів зробити це щонайперше, — але коли врешті напади блювання стишилися, до мене повернулася ясність думки. Ахелоїс — ось мій пріоритет. Вона була вельми удійною. Що ще важливіше, я відповідав за неї. Шафка з медикаментами стояла у маленькому кабінеті при корівнику, де я вів свою бухгалтерію. У шафці я знайшов велику банку антисептичної мазі Ролі12. У кутку лежав стос чистих ганчірок. Я забрав половину і повернувся до
і.
стійла Ахелоїс. Дверцята стійла я знову закрив, щоби мінімізувати ризик від її хвицання, і сів на доїльну лавку. Гадаю, в глибині душі я відчував, що заслужив на те, аби вона мене хвицнула. Але варто мені було лиш погладити їй бік і прошепотіти: «Заспокойся, муню, тихо, мила, тихо», як Ахелоїс, наша стара добра корівка, застигла і, хоча й здригалася, коли я мастив їй болюче місце, стояла спокійно.
Після виконання заходів, що мусили запобігти інфекції, я витер ганчір’ям своє блювотиння. Дуже важливо було добре зробити цю роботу, бо кожний фермер вам скаже, що людське блювотиння приманює тварин-розбіяк ще краще, аніж як слід не прикрита діра ями з покиддю. Єнотів та байбаків, звісно, але найбільше пацюків. Пацюки полюбляють людські рештки.
У мене залишилося кілька ганчірок, проте то були кухонні обрізки з запасів Арлетт, а отже, занадто тонкі для наступного діла. Я зняв з гачка серп, присвітив собі на шляху до повітки і з важкого брезенту, яким було накрито дрова, вирубав квадрат із рваними краями. Повернувшись до корівника, я нахилився і посвітив у отвір труби, щоб упевнитися, що там не никається якийсь пацюк (або пара — де бачили одного, там їх завжди є більше), готовий захищати свою територію, але труба було порожньою на всю відстань, яку я міг бачити, а це десь фути чотири. Лайна там теж не було, і це мене не здивувало. Це була жвава магістраль — зараз їхня єдина дорога — і вони її не загиджували, оскільки всі свої справи могли робити ззовні.
Я запхав брезент у трубу. Той був жорсткий, непіддатливий і наприкінці мені довелося скористатися держаком мітли, щоб засунути його весь, але це таки вдалося.
— Ось вам, — промовив я. — Побачимо, чи вам це сподобається. Щоб ви вдавилися.
Я пішов знову поглянути на Ахелоїс. Вона стояла спокійно, даруючи мені лагідний погляд через плече, поки я її гладив. Я розумів тоді й зараз розумію, що вона була усього лиш коровою — у фермерів зберігається небагато романтичних уявлень стосовно світу природи — але згадка про той погляд усе
і
ще зволожує мені очі, я мушу стримувати плач. «Я знаю, ти зробив усе, що міг, — говорив мені той погляд. — Я розумію, твоєї вини тут нема». '
Проте вина була.
Я чув, як хропе Генрі, і гадав, що довго ще лежатиму без сну, а коли засну, мені снитиметься пацюк, що біжить по притрушених сіном дошках долівки корівника до люку своєї рятувальної камери з відгризеною дійкою в зубах, але я заснув моментально і сон мій був без сновидінь, глибокий, оздоровлюючий. Прокинувся я, коли ранкове світло вже затопило кімнату, а мої руки, простирадла і наволочка густо тхнули смородом гниючого тіла моєї дружини. Я різко сів прямо, хапаючи ротом повітря, і тоді вже зрозумів, що цей запах — усього лиш ілюзія. Цей запах був моїм кошмаром. Я вперше пережив його не серед ночі, а вранці, при цілком тверезому світлі і з широко розплющеними очима.